Якщо заткнути вуха музикою й увімкнути в смартфоні пісеньку про парасольку Ріанни, то жодних неприємних відчуттів легкий зимовий паризький дощик не дасть. Парасолька не потрібна. Адже її треба нести над собою. А у Барбі і так руки зайняті – однією рукою штовхати візочок із чужою дитиною не зручно. До того ж до поручня візочка прив’язаний повідець із сенбернаром. Кличка у собаки зовсім людська і, до того ж, аж надто французька – Франсуа. І господарі – французи. Сюзанн і Режис. Правда, Режиса Барбора бачила тільки раз. Коли його дружина Сюзанн завела Барбору в коридор їхнього помешкання на рю де ля Вілетт. Завела й одразу ж познайомила і з чоловіком, і з їхнім собакою. Сказала, що Франсуа – спокійний і нікуди її під час прогулянок тягти не буде. І боятися його не треба, хоч він і великий.
– А чому ви оголошення англійською написали? Я думала, що ви також іноземці! – здивувалася тоді Барбі, втямивши, що перед нею справжні французи, хоч і чудово розмовляють англійською.
Сюзанн всміхнулася, почувши запитання.
– Ми писали французькою, і до нас одна за одною на це оголошення припленталися три бабусі, котрі живуть по сусідству. Балакучі та самотні, й у кожної вдома свій маленький песик. Франсуа на них справив відчутне враження. Одна, побачивши сенбернара, навіть за серце хапалася! Добре, що хоч лікаря не довелося викликати. Тому вирішили найняти когось із мігрантів. Мігранти завжди молодші і роботи не бояться!
Авжеж, Сюзанн саме так і сказала тоді про мігрантів. Барбора, пригадавши ту розмову, всміхнулася і трохи сповільнила крок. Зупинилася біля галявинки, на якій уже кілька разів бачила групу, що займається йогою під керівництвом мініатюрної китаянки. Цього разу йогів у парку Бут-Шомон не було. Мабуть, через дощ. Однак погода явно не заважала десяткам, якщо не сотням дідусів і бабусь вештатися алеями з собаками і без. Погода не заважала і десяткам молодих матусь штовхати поперед себе візочки з дитинчатами точно так само, як штовхала свій Барбора.
«Може, і вони ніякі не матусі?!» – подумала вона.
І продовжила свій шлях. Побачила ліворуч від алеї явно штучну гору над штучним озером. А на його поверхні – море качок.
Сенбернар статечно йшов праворуч, немов охороняв візочок із сплячою дитиною. Пес виявився настільки слухняним і тямущим, що в якийсь момент Барбора і сама уявила себе господинею такого же великого та поступливого собаки, тільки в майбутньому, коли у них буде своя квартира і свій власний малюк!
Дощик посилився, і дівчина мимоволі пришвидшила крок. Попрямувала до виходу з парку. Вже вийшовши за металеву огорожу, зупинилася. Будинки, що виходили до парку, вже засвітили свої очі-вікна. Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися в мокрому асфальті тротуарів. І скляні двері кав’ярні на розі, відчиняючись і зачиняючись, бавилися зі світлом найближчого ліхтаря. До повернення малюка батькам залишалося близько години. До повернення собаки господарям – трохи менше. Можна буде спочатку віддати собаку, а потім і дитину. Малюк зараз прокинеться і зарюмсає. На цей випадок його вже чекає пляшечка з молочною сумішшю.
Зайшовши до кав’ярні, Барбора відразу ж подалася до столика біля вікна. Відсунула дерев’яний вішак із червоним плащем, що перепинив їй шлях, аби втиснути між ним і столом візочок. Сенбернар спокійно ліг на підлогу. Бармен вийшов з-за стійки.
– Мадам? – спитав він.
Дівчина витягла з вух навушники і засунула їх у кишеню куртки до смартфона. Попросила коньяку і дуже вчасно кашлянула. Бармен схвально кивнув.
Малюк запхинькав. Немов відчув, що зараз його точно почують.
Довелося підняти дитину акуратно з візочка. Теплий синій комбінезончик, застебнутий на блискавку, приховував її майже повністю. Дівчина вийняла хлопчика з комбінезона. Зазирнула в сонне розпашіле личко.
– Ну що, Валіде? Їсти хочеш? – спитала, вкладаючи його на колінах так, аби головка лягла на внутрішній вигин ліктя. Дала йому пляшечку із сумішшю.
Пригубила коньяку, принесеного барменом, і перший маленький ковточок ніби повернув її, Барбору, собі самій. Думки й уривки минулих розмов відсунулися на другий план. А на першому залишилася вона сама в теплій і затишній кав’ярні. Але ж тільки-но їй було холодно та вогко. Тільки-но вона відсувала вішак із червоним плащем, що належить, мабуть, жінці з короткою старомодною зачіскою, котра сидить через столик від неї. Перед жінкою – келих вина і попільничка. У руці – цигарка. А хіба в європейських кав’ярнях можна диміти?! Барбора усміхнулася, відчуваючи, як розслабилася від зовсім дещиці коньяку. На жінці – червоний светр. А волосся, здається, пофарбоване. Сиве, пофарбоване в такий попелястий колір, який немов підказує, що воно під фарбою все одно сиве.
Бармен вибрався з-за стійки до дверей, відчинив, впускаючи всередину ще один візочок! Його штовхала худенька кучерява чорнявка у фіолетовій утепленій куртці з каптуром. Разом із візочком і брюнеткою в кав’ярню забігла брунатна такса, також одягнена в фіолетову тілогрійку на блискавці. Тілогрійка була з того ж матеріалу, що і куртка господині. Чорнявка озирнулася на всі боки, зупинивши свій гостренький погляд на Барборі, а потім, відсунувши з дороги два стільця, підкотила свій візочок до сусіднього з Барборою столика. Кивнула усміхнено новій сусідці, зняла курточку і, переступивши через сенбернара, повісила її на дерев’яний ріг вішака. Залишилася у синій вовняній кофтині, застебнутій на великі ґудзики.
– Il fait froid[15], – сказала вона, ще раз усміхнувшись.
– Pas Français, – Барбора розвела руками. – English!
– Холодно, – молода жінка легко перейшла на англійську. – Тут завжди взимку гидко, і дощ щодня!
Литовка кивнула.
Брюнетка весело гукнула щось бармену і той за хвилину приніс їй горнятко кави і склянку мінералки з м’ятним сиропом. М’ятний аромат дотягнувся до носика Барбори і вона, немов захищаючись від нього, інстинктивно підняла до рота келих із коньяком.
– Ви з Англії? – спитала брюнетка, знову обернувшись до Барбори.
– Ні. З Литви. А ви?
– Я звідси, з Бельвіля. Народилася в Алжирі, але виросла тут!
Брюнетку звали Айша і вона раз по раз споглядала на лежачу біля своїх ніг таксу в фіолетовій тілогрійці. Песик махав хвостиком, не зводячи очей із сенбернара. А той, розлігшись перед візочком Валіда, також дивився на таксу, але якось ледаче та байдуже.
Порожня пластмасова пляшка з-під молочної суміші випала з рученят малюка, грюкнулася об дерев’яну підлогу і покотилася до морди сенбернара. Валід знову заснув, і Барбора поклала його у візочок.
– Скільки йому? – спитала Айша.
– Сім місяців.
– Моєму тільки чотири, – вона з любов’ю озирнулася на свій візочок. – Ви сюди з чоловіком приїхали?
Барбора кивнула.
– Він роботу знайшов?
– Він – клоун, – на обличчі Барбори сама по собі виникла іронічна посмішка.
– Мій також клоун! – критично вимовила брюнетка. – Пропонували йому хорошу роботу в універмазі, а він у таксисти поліз. Тепер його ні вдень удома немає, ні вночі!
– Ні, мій справдешній клоун, – Барбора поквапилася виправити двозначність. – Актор-аматор. Він у Вільнюсі в рекламних акціях працював, а тут наразі тільки на вулиці… А на вулиці багато не збереш. Ось якби він французьку вивчив!
– Справжній клоун? – Кругленькі очі Айши спалахнули щирим зацікавленням. – Він ходить на «Марші де клуні»?
– Куди? – перепитала Барбора. – На ринок клоунів?
– Ну, так, – закивала Айша. – Мені розповідали, що коли їх багато, вони дуже смішні!
– А де цей ринок?
– Десь на рю де Севр, біля університетської лікарні!
– Рю де Севр, – повторила Барбі, намагаючись запам’ятати назву вулиці.
Озирнулася на бармена, попросила кави.
За вікнами кав’ярні звідкілясь засяяло сонце. Неяскраве і, мабуть, потомлене від повсякденної боротьби із хмарами, які не давали йому досвічувати до землі та людей.
Вони обидві – Айша та Барбі – обернулися, помітивши проміння, що потрапило всередину кав’ярні. Айша витягла жменю дріб’язку та виклала дрібними монетами біля горнятка оплату за каву.
– Даруйте, а це ваша дитина? – обережно запитала Барбі, кивнувши на візочок.
– Ага, – на ходу кинула Айша, знімаючи з вішака свою фіолетову куртку.
– І пес ваш?
– Звісно, – кучерява брюнетка засміялася. – А це що, не ваш собака? – кивнула вона на сенбернара.
Барбі заперечно похитала головою.
– Ще побачимося, – привітно промовила Айша і, розвернувши візочок із малюком, що проспав усю їхню з Барборою балачку, посунула її до дверей. Такса побігла вслід, проводжаючи трохи здивованим поглядом сенбернара, що все ще лежав на підлозі й опустив велику та лагідну морду повз лапи на правий бік.
– Рю де Севр, – ще раз повторила Барбора і собі почала лічити витягнутий із кишені куртки дріб’язок.
Дивна ця штука – чад від згорілих паперів. Точніше його запах. Чому він так в’їдається в одяг, у волосся? Чому його неможливо змити з першого разу?
Клаудіюс не спав уже півночі. Хоча Інґрида, котра скаржилася на запах чаду, який він приніс із собою, вже давно заснула.
Звісно, шкода, що вони так і не доїхали минулого вечора до Марюса. Але попереду – життя. І не просто життя, а життя лондонське. В якому треба бути «flexible», тобто гнучким. Настільки гнучким, аби при появі можливості заробітку легко скасовувати плани. Адже які плани без заробітку?!
Інґрида спала, обернувшись обличчям до вікна. Її голова лежала рівно посередині маленької подушки. Клаудіюс помилувався спокоєм її обличчя. Обережно зліз із ліжка. Вийшов на кухню.
Тут бурчав холодильник, цокав годинник, щось ледь чутно дзижчало. Цю кухню навіть найзапекліший романтик ніколи б не зміг назвати затишною. Але іншої кухні наразі не було. Та й ця була, за великим рахунком, не їхня кухня, а кухня англійської комуналки. Її треба було просто пережити. Але для цього знову ж таки потрібен заробіток. Бажано постійний. І тоді можна буде спочатку оплачувати маленький затишок, а потім, якщо все буде гаразд, то і більший!
Клаудіюс ще раз помив голову, намагаючись отямитися від неприємного запаху чаду. Згадав запах батьківської автомайстерні і запах батька, котрий перекочував із майстерні в їхню квартиру і прижився в ній. Мама іноді скаржилася на цей «аромат» бензину і мастила для двигунів. Іноді відправляла його в душ. Але запах нікуди не зникав, і найчастіше вона його просто не помічала. Точніше – помічала його тільки, коли хотіла зауважити, коли треба було знайти причину для свого невдоволення. Певна річ, зі своєї роботи жодних яскравих запахів вона принести не могла. Які запахи в лікарні, де вона працювала старшою медсестрою? Запах накрохмаленого білого халата? Запах валер’янки? Запах ліків і нашатирного спирту? Ні, вона всі ці аромати залишала на робочому місці. Як їй це вдавалося, Клаудіюс досі не міг збагнути. Хіба буває робота, яка не передає працівникам свої запахи? А якщо б йому довелося спалювати папери щодня? І за це дуже добре платили? Щоб тоді сказала Інґрида?!
Клаудіюс зітхнув і окинув сумним поглядом кухоньку. Тут для них, природно, бракувало місця. Їхній простір вимірювався кроками, і жодна лінія їхнього простору не перевищувала трьох-чотирьох кроків. Чотири кроки – це довжина їхньої кімнати. Хоча, якщо захотіти, то можна розтягнути ці два з половиною метри на кроків вісім. Але навіщо? Реальність йому відома. Ця реальність – некомфортна та й тимчасова, але термін її тимчасовості залежить тільки від нього самого! Треба менше спати та старанніше шукати нормальну роботу! Але ж він і зараз не спить. І думає саме про це! Клаудіюс заспокоївся. Ні, він не ледачий, він не гальмо, він думає про майбутнє, поки кохана спить і, можливо, бачить це прекрасне майбутнє в кольоровому англійському сні?!
У коридорі рипнули двері. Потім кроки. Потім тиша, немов хтось вийшов і прислухався. Клаудіюс завмер. Знову крок чи два порушили відносне нічне затишшя. І Клаудіюс збагнув, що зі своєї кімнати вийшли сусіди.
Клацнув замок дверей до помешкання. Та Клаудіюс нахилив голову. Адже з тих дверей ти натикаєшся відразу на колодязь перед їхнім напівпідвалом. І далі вже підіймаєшся залізними сходами якраз повз кухонне віконце вгору, на рівень тротуару.
Ще одне клацання вхідних дверей, і за кухонним вікном пропливли два силуети. У хлопця на плечах рюкзак, а в дівчини у руці – спортивна торба. Вони підіймалися сходами майже безгучно. Клаудіюс заворожено провадив їх поглядом. Куди вони? Навіщо?
Кілька хвилин після цього і собі вийшов із кухоньки в коридор. Зупинився перед дверима в кімнату сусідів. Побачив залишений у замковій щілині ключ. Потягнув двері на себе – вони піддалися.
Кімнатка за дверима нагадувала їхню тимчасову спальню. Теж одне ліжко, два стільці, невеликий квадрат дзеркала на стіні. На ковроліні підлоги – порожні бляшанки з-під пива. І поруч упаковка чотирьох повних бляшанок пива, скованих пластиком.
«Отже, повернуться», – Клаудіюс усміхнувся, згадавши, як вирішив, проводжаючи їх поглядом, що вони таємно полишають своє житло.
Коли Клаудіюс прокинувся, в ніс йому вдарив запах кави. Він спав на краєчку ліжка і голова його майже звисала з краю подушки. Може, саме тому Інґрида поставила кухлик кави прямо на підлогу коло узголів’я.
Він спробував ковтнути кави не підіймаючи голови, і тут же обпік губи. Лайнувся від душі. В кімнату на його голос повернулася Інґрида в домашньому халатику.
– О! Щось нове! – здивувався він.
О проекте
О подписке