Розділ 12

Сірий плащ і не місцевої моди кепка Льоні впали б у вічі будь-якому перехожому, коли б останній опинився опівночі біля входу до оперного театру. Але неспішних спостережливих перехожих у цей час доби у Львові не буває, а тому тільки Тарас звернув на нього увагу, підходячи до театру з боку вулиці Вірменської. Льоня стояв рівненько, не похитуючись, і напружено, як завжди стоять не знайомі між собою люди, що домовилися зустрітись. Він, імовірно, чекав появи Тараса з іншого боку, а тому сіпнувся, почувши зовсім поряд, за спиною, стук підошов.

– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.

Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.

Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.

– Готовий, – мовив приїжджий.

Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.

Льоня всівся на переднє сидіння так звично і по-свійському, ніби Тарас був його беззмінним водієм. Тарас завів мотор, старенький «опель» рушив по дрібному рівному бруку, плавно відчаливши від бровки.

– Пристебніться поки що! – попросив Тарас.

Льоня мовчки пристебнувся.

Тарас, який уже намалював у своєму уявному GPS мапу сьогоднішнього «каменевивідного» маршруту, – вулиця Лісова (5–6 прогонів), Личаківська (4–6 прогонів), Городоцька (4–6 прогонів) і насамкінець знову вулиця Лісова (4–6 прогонів), – упевнено вів машину до вибраної точки старту.

Уловивши носом запах бензину, він автоматично кинув погляд собі під ноги, на гумовий килимок. Потім на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотілося сказати йому що-небудь підбадьорливе, але скам'янілий вираз обличчя Льоні утримав Тараса від виконання цих добрих намірів.

Побудований подумки план процедур виявився вірним. До чотирьох ранку на вулиці Лісовій, недалеко від нерівних сходинок на паркову гору ліворуч від пам'ятника «смайлику» – дивної скульптурної конструкції, що складається з бетонного постаменту й чималого розміру бетонної кулі, на якій чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмішкою, пролунав «крик звільнення». На радість Тараса, жодне вікно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гірки не засвітилось у відповідь на крик Льоні. Рука Льоні, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтіла.

– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже біля оперного театру.

Льоня помовчав замислившись. Його обличчя більше не виявляло болю – тільки озлоблену втому.

– Я помислю, – сказав він після паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверці.

Тарас провів його поглядом, потім витрусив із банки сірий камінчик розміром із рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув і акуратно опустив у пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Захотілося спати. Але несподівана думка неприємно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас із прикрістю хитнув головою, погляд його впав на сидіння Льоні. І прикрість на його обличчі змінилася здивуванням – на сидінні лежали три пом'яті десятидоларові купюри. Від купюр пахло бензином. Тарас підніс їх до носа, понюхав уважніше. Дійсно, долари мали запах бензину, але не дуже різкий, не відразливий. Настрій покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник і запакований у сумку, щоб міцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результаті «довгих» і «коротких» вібрацій. У цій же сумці, також захищені від вібрації, лежали дві новенькі фаянсові попільнички.

А час наближався до четвертої. До Гімну України залишалося більше двох годин, і тільки одне могло надати сенс часу, що залишався до офіційного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цією загадковою дівчиною в довгих матер’яних рукавичках, із цією хазяйкою нічних грошей, зачиненою разом із грошима в маленькій цегляній вежі на вулиці Івана Франка поряд із трамвайною зупинкою.

Старенький «опель» віз свого хазяїна на побачення тихо, немов радіючи можливості просто насолоджуватися більш-менш рівною дорогою, не витрушуючи з пасажирів камені та матюки.

Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Він вирішив з’явитися несподівано і з термосом у руці. Вулиця була порожньою. За спиною, підсвічене спеціальним ліхтарем, жовтіло рекламне пластикове крісло, укріплене на розі будинку на висоті другого поверху, – креатив хазяїв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.

Вивільнивши термос із рушника, Тарас дістав і попільнички, протер їх тим же рушником і сунув до кишень куртки – по попільничці в кожну.

Вийшовши на Франка, він здивувався, не помітивши звичного електричного світла обмінника, що зазвичай виривається з віконця. Прискорив крок, відчуваючи раптове занепокоєння. Зупинився біля віконця, заглядаючи всередину жадібним поглядом.

За віконцем горіла свічка, що освітлювала тільки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину і спрямував погляд повз полум'я свічки. У правому кутку, в напівтемряві сиділа Дарка. Сиділа нерухомо.

– Доброго вечора! – прошепотів Тарас. – Як ви тут?

Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за віконцем.

– Ой, – зітхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!

– Щось сталося?

– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяїну. Він сказав причаїтись і чекати. Сказав, що бандити могли перерізати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.

– А сам він що, приїхати сюди не може? – розсердився Тарас.

– Він не в місті, а о шостій мене відчинить змінник. У нього ключі.

– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнісіньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!

– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокійно відповіла Дарка. – Але мені потрібна нічна робота…

– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок із зовнішнього боку металевий термос.

– Та я б із радістю. – Голос Дарки більше не був переляканим, але тепер у нім прозвучав смуток. – Тільки як?

Тарас посміхнувсь, але дівчина цього не помітила.

Він дістав із кишень новенькі попільнички, поставив поряд із термосом, наповнив їх кавою й акуратно просунув одну у вирізнішу для обміну купюрами.

Рука в синій матер'яній рукавичці захопила двома пальчиками чорну попільничку з кавою і затягнула її всередину.

– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись із стільцем до віконця. Тепер полум'я свічки освітлювало правий бік її обличчя.

Не чекаючи відповіді, вона пригубила каву. Тарас підніс до рота свою попільничку.

– Ой! Та це ж… – розсміялася Дарка, і сміх її пролунав на диво радісно, щиро і дзвінко. – Це ж попільничка! Кава-табака!

Тарас відчув момент щастя. Він був винуватцем її сміху, її радості. Блискавична гордість захопила його. Захопила, підняла над містом і тут же відпустила. І став він легким і безтілесним, як чарівник або казковий герой. А обличчя Дарки у віконці раптом засвітилося сильніше за свічку, і вогонь у її очах спалахнув веселий і дикий. Порожня попільничка стояла перед нею біля палаючої свічки, і слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.

– Іще кави? – запитав Тарас.

Дарка кивнула і просунула попільничку назовні.

Тарас знову наповнив її кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вітру, і свічка в обмінці ледве не погасла. Дарка кинула до неї долоні, затулила полум'я свічки від вітру. Обличчя її враз стало переляканим.

– Ой, коли світло пропало – теж такий вітер був. Один порив вітру, і все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий сміх… Адже зазвичай уночі вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усім тілом і наблизивши обличчя до внутрішньої частини віконця, щоб краще бачити Тараса.

Її обличчя при м'якому освітленні свічки здавалося водночас і дитячим, і іконописним. Навіть переляк їй личив, робив її по-особливому жаданою. Тарасу відразу захотілось її захистити. Він і стояв тут, як вартовий, як захисник.

За розмовами вони допили каву, і Тарас охоче запропонував з'їздити додому і заварити ще один термос.

– Ні, не йдіть! – попросила вона, і Тарас уперше відчув себе потрібним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви мені вже щось про себе розповідали. Ви ж медик? Уночі, напевно, на виклики їздите?

– На виїзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалі-то я займаюся приватною практикою за своєю методикою. Конкременти виводжу, тобто ниркові камені. Це, звичайно, тема не застільна… А ви… Ви так цікаво одягаєтесь! Я раніше тільки ваші руки бачив… У рукавичках…

– Ой, тільки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звільнився від ноток переляку. – У мене алергія на гроші… точніше, на грошові знаки та дріб'язок… Я, коли маленька була, тільки візьму монету або паперові гроші в руку, так відразу жар у шкірі починається, спочатку в пальцях, якщо я пальцями гроші тримаю, потім усі руки червоні по два-три тижні і сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивіться! – В її пальцях з'явився банкнот у п'ятсот російських рублів. Зашаруділи гроші, а рука в синій рукавичці заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотіти ще голосніше.

– Щось я не зрозумію, – замислився вголос Тарас. – У вас на гроші алергія, а ви з грошима працюєте!

Дарка знизала плечима.

– Платять добре, та й мені лікарі порадили нічну роботу, щоб ізранку спати лягати. У мене шкіра дуже чутлива, не лише на гроші. Коли я ввечері лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бік переверталась, і теж потім плями червоні, свербіж… Якби ви не були лікарем, я б вам про це не говорила.

– Жаль, що я тільки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знає? Може, і я чимось зможу допомогти.

Над обмінкою закричав-засміявся голосно незнайомий птах. Потім опустився просто на дах, іще раз різко крикнув-реготнув і, шумно ляснувши крильми, злетів у чорне небо.

– Чули? – У голосі Дарки знову були чутні страх і переляк.

– Не тільки чув, але й бачив! – абсолютно спокійно сказав на це Тарас. – Ворона! Тільки, здається, біла!

– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та і вночі вони сплять. У Стрийському парку. А вранці летять на звалище в Грибовичі.

– Звідки ви все це знаєте? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?

– Вони над нашим будинком літають, і в дитинстві так літали, через увесь центр. Увечері в парк, а рано-вранці – на звалище! Їх же тут тисячі!

Тарасу навіть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледів він цього птаха, тільки його забарвлення, але був він, здається, більший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цікавити. Вона згадала своє дитинство. І почала про нього розповідати. Кава забулася, смак її, як і той заряд бадьорості, який дає кофеїн, випарувався з язика. Втома починала змагати, і протистояти їй ставало Тарасу все складніше і складніше. Проте піти без дозволу Дарки він не міг, не смів. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.

Близько пів на шосту навпроти обмінки зупинилася біла «Лада», з неї вийшов чоловік років п'ятдесяти в окулярах, у шкіряному пальті.

– Відійдіть од віконця! – сказав він суворо Тарасові.

– З якої речі? – обурився Тарас.

– Тарасе, відійдіть, – із обмінки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, він мене відімкне!

Тарас зробив кілька кроків убік. Простежив за чоловіком в окулярах. Той обійшов ліве віконце будови, над яким висіла табличка «Ремонт годинників», у його руці брязнули ключі. Раптово віконце обмінки наповнилося світлом – знову спалахнула лампочка. І тут же світло з'явилося в двох-трьох вікнах будинку навпроти.

– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподівано виявилася поруч нього разом із змінником. На вигляд вона була невисока, мініатюрна, приваблива.

– То, може, вас додому підвезти? – запропонував Тарас.

Дарка кинула погляд на чоловіка, що приїхав на «Ладі», якийсь час барилась із відповіддю, але потім заперечливо хитнула головою.

– Орест Васильович краще дорогу знає.

Вона кивнула на прощання, сіла в білу «Ладу», і понесла її машина кудись удалину порожньою вулицею.

Піднімаючись на свій другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останніх сил податися вперед усім тілом і перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.

Вже крізь сон він почув із радіоточки звуки гімну. На обличчі усмішка з'явилась. І навздогін думка пролетіла про їхню з Даркою схожість – обоє ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранці. А значить, обоє спали міцно.

За вікном уже щосили вирувало життя, гуркотіли вантажівки, машини. Стукали по тротуару підошви дешевих черевиків. Місто ожило і видавало тисячі звуків, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.