3

25 травня 1997 року.

Вечір видався красивий і густозоряний, і п’ятнадцять хвилин безлюдної дороги від станції метро до рідної багатоповерхівки Віктор Слуцький подолав водномить. Він і так, на відміну від більшості жителів невдовзі побудованого будинку, ходив цією дорогою без страху, завжди готовий або витягнути з кишені піджака своє новеньке посвідчення слідчого карного розшуку, або показати свою «тетешку», що висіла в кобурі під пахвою. Ні те ні інше застосовувати йому поки що не доводилося, ні на роботі, ні на цьому кілометровому відрізку дороги, що вилася повз будмайданчики до єдиного завершеного. Дивна логіка будівельників була Вікторові незрозуміла – чому треба починати з дальнього будинку, а не навпаки, з ближнього до метро? Але хто знає, можливо, почни вони з ближнього – довелося б Вікторові з дружиною і тримісячною донькою все ще тіснитися в ГВС – гуртожитку внутрішніх справ, як вони називали хрущовську п’ятиповерхівку, що загубилася серед сталінських будівель Печерська.

Тепер пішки на восьмий поверх і – вечеря! Ліфт іще не встановили, тож фізична підготовка новоселів була на висоті, якщо не брати до уваги двійко старих, котрі оселилися на дванадцятому поверсі.

Віктор за звичкою затримався на нижньому просвіті вузьких сходів, даючи очам звикнути до темряви, потім рвонув уперед, одночасно прислухаючись до звуків бетонного колодязя. Не тому, що чогось боявся. Просто він постійно забував удома маленький ліхтарик – чи є сенс узагалі носити його цілий день тільки заради того, щоб увімкнути ввечері, повертаючись темними сходами додому?

Він прислухáвся, щоб не зіткнутися на східцях із численними сусідами, серед яких більшість так само, як і він, користувалися на сходах вухами й очима, а зовсім не ліхтариком.

Іра, маленька фарбована блондинка, що на око здавалася підлітком, вийшла в коридор із донькою на руках, почувши, як скреготнув дверний замок.

– Масла купив? – запитала вона.

Віктор одразу знітився. Відчуття провини затьмарило ту легку радість, із якою він повертався додому. Він зітхнув, зрозумівши, що краще було б йому повернутися з маслом, аніж із цією радістю.

– Значить, картоплю наминатимеш без нічого, – спокійно мовила Іра.

Потім уважніше придивилася до чоловіка. Помітила застиглу, мовби приховану посмішку, з якою він зайшов у квартиру.

– Ти такий худий! Тобі треба сало їсти! – сказала примружившись.

Віктор роззувся.

– А сало є? – запитав він.

– У морозильнику.

– Ну так діставай, замість масла буде!

Уклавши доньку в коляску, вони сіли на кухні вечеряти. Заїдати салом варену картоплю було не так уже й приємно, але Віктор мовчки жував і те й інше по черзі, думаючи, що куди смачніше було б насмажити картоплі з дрібно нарізаним салом. Але це вже іншим разом. Зараз він вирішив промовчати – все-таки це він забув купити масла.

Знову на його обличчі виникла легка вдоволена усмішка, і дружина насторожилася.

– Що там у тебе? Розповідай! – вона дивилася йому просто у вічі.

– Справу дали! – признався нарешті Віктор. – Справжню!

– А пайок коли дадуть? – запитала Іра.

Віктор зітхнув.

– Тобі тільки пайок, а на все інше начхати. Завтра пайок. До речі, там і масло буде, кілограм.

– А ще що?

– Гречка, згущене молоко, рибні консерви, оселедець. Усе як завжди.

Декілька хвилин вони їли мовчки, потім дружина, відчувши себе цього разу винуватою, по-собачому заглянула у вічі Віктору.

– Так що там за справу тобі дали?

– Убивство, – з гордістю відповів він.

– О господи! – видихнула Іра. – Ти ж ніколи таким не займався! Це небезпечно?

– Це чудово! Якщо розкопаю – цінний подарунок, звання, більше грошей. Розумієш?

– А кого вбили?

– Ще не знаю, завтра вранці отримую папери. Мене тільки ввечері повідомили.

Іра кивнула. Вона подивилася на чоловіка з любов’ю та жалістю. Важко їй було уявити, що такому щуплому, непоказному, але такому любому чоловікові доручили розслідувати справжнє вбивство. Он у кіно ті, що за вбивцями ганяються, завжди міцні, накачані, високі або кремезні. А в житті, виходить, усе не так. Остання думка їй сподобалась, і вона повторила подумки: «А в житті усе не так!»

З кімнати долинув дитячий плач.

Іра спохопилася.

– Постав чайник, а я поки що її погодую.

* * *

– Скільки у тебе справ задіяно? – запитав уранці Віктора шеф.

– Двадцять сім.

– Що-небудь серйозне є?

– Сім пограбувань у ліфті, чотири квартирні крадіжки, підпал комерційного кіоску, решта – дрібниці.

– Завтра отримуємо стажистів із вищої школи міліції, передаси все їм. П’ятеро прибуде, можеш одного вибрати собі в помічники.

Віктор стояв перед столом, заваленим паперами, за яким сидів у офісному кріслі-крутилці Леонід Іванович, він же майор Крисько, він же між своїми – Щур, проте з повагою і майже з любов’ю.

Майор у п’ятдесят п’ять – і до скону майор. Іншими словами, з породи вічних майорів, яким абсолютно наплювати на своє майбутнє. У Леоніда Івановича його зневага щодо майбутнього виявлялась у постійній скуйовдженості, та й голився він нерегулярно. Важко сказати, стежив би він за собою краще, якби отримав підполковника. Скоріше за все, ні. У цьому віці вже не зраджують звичок або їх відсутність.

– Ну, гаразд, тримай справу, проглянь, потім зайдеш до мене! – сказав він утомленим голосом і кивнув Вікторові на двері.

З текою в руках Віктор зайшов у свій кабінетик із тріснутою шибкою, через яку у вітряну погоду вривався потужний протяг. У кабінеті всівся за свій стіл. Кинув погляд на два порожні столи, що стояли під стіною. Хазяїн одного з них уже ніколи сюди не зайде – нині сам під слідством. Другий – у відрядженні. Отже, можна спокійно посидіти в тиші, зосередитися.

Справа починалася з декількох фотознімків трупа з явно передавленою канатом або мотузком шиєю. Розглянувши знімки, Віктор заглибився в супровідні документи.

Поступово до нього дійшло, що він уже чув дещо про цей випадок від свого приятеля Дмитра Ракіна, що перейшов у спецвідділ «Ф». Учора вранці Дмитро забігав до них на п’ять хвилин – була в нього якась справа до шефа. Потім, вийшовши від Щура у хорошому настрої, він і сказав Віктору, що зараз усе СБУ на вухах: якийсь відставний генерал, радник президента, вирушив у «посмертне» самотнє повітроплавання. Віктор уже не пам’ятав точно слів Дмитра. Можливо, він сказав не «вирушив», а «відправили»? Учора це значення не мало, а сьогодні все змінилося.

Відклавши папери, Віктор спробував згадати слово в слово те, що говорив учора Дмитро.

У двері кабінету постукали.

– Відчинено! – крикнув Віктор. Увійшов шеф.

– Ну як, ознайомився?

– Ще ні, – зізнався Віктор. Шеф пройшов до його столу, узяв з-за іншого столу стілець, усівся навпроти.

– Що, невже ніяких питань немає? – запитав заклопотано.

– Я ще не дочитав, Леоніде Івановичу.

– Дивно. А по ходу читання питань хіба не виникало? А в мене виникли.

– До мене? – здивувався Віктор.

– Ні, до когось третього. До того, хто вирішив цю справу сюди відфутболити… У тебе тут кип’ятильник є?

Віктор кивнув.

– Зроби чаю і давай разом поміркуємо.

За чаєм в основному міркував майор. Щоправда, міркував він дуже допитливо й увесь час дивився у вічі Віктору.

– По-перше, справа занадто свіжа, щоб готувати її в розряд безперспективних. По-друге – урядовий труп. Тут, за логікою речей, має бути ціла бригада з важняком на чолі. А що ми маємо? Справу з СБУ передають у наш район! Формально причина є – гірка, з якої злетів генерал на дирижаблі, розташована в нашому районі. Приземлився, щоправда, він у сусідньому. Але це значення не має. Газети про справу ще нічого не написали, навіть некролога. Значить, хтось інформацію прикрив. Це й нам сигнал – нікому з журналістів про справу говорити не варто. Зрозуміло?

Віктор кивнув.

– Ну а тепер подумай сам: чому наказали справу передати тобі?

– Особисто мені? – здивувався Віктор.

– Так, подзвонили і назвали твоє прізвище. У тебе що, зв’язки великі?

Віктор замислився.

– Але ж у таких справах зв’язки зазвичай використовують, щоб усього цього спекатися.

– Може, Дмитро? – мовив уголос Віктор.

– Що?

– Може, Дмитро Ракін мене порадив? Він же після переходу в спецвідділ до нас кілька разів заглядав…

Віктор утупився у вічі майорові, немов чекав зараз же отримати тверду відповідь на своє припущення.

– Ти ж із ним дружив, – кивнув Леонід Іванович. – Ось знайди його і розпитай. Принаймні запитай, як краще все робити… Гаразд, засидівся я у тебе. Дочитай справу, потім можеш до мене зайти.

Віктор знову залишився на самоті. Майор уміло і безжально зруйнував його фантазії відносно причин і наслідків появи у нього у провадженні справи про «літаючого» генерала. Тепер стало сумно. Із зовсім уже іншим почуттям Віктор розкрив теку. Утупився у надрукований на машинці текст. Читати не хотілось, і Віктор повернувся до фотографій. Розклав їх перед собою на столі. Відкинувся на спинку стільця і, повернувши голову, кинув погляд у вікно, у квадрат сірого міського пейзажу, по якому діагоналлю проходила тріщина.

4

Ранній золотавий ранок повернув Ніка на декілька хвилин у дитинство – сонячні промені пронизували наскрізь легку фіранку на вікні спальні та своїм теплом ніжили шкіру на обличчі, торкалися повік. Ще не розплющивши очей, він примружився і згадав, точніше, навіть не сам згадав, а шкіра, обличчя згадали уранішнє тепло сонячних променів, що будило його в хатинці бабусі під Житомиром. Там його ліжко стояло просто під вікном – так само, як і тут.

Він підніс руку, затуляючи очі від яскравого сонячного світла. Відчув на зап’ястку холодний метал – забув увечері зняти годинник. Ну що ж, дуже до речі. Поглянув на циферблат. Пів на сьому. Навкруги – санаторна тиша.

Нік підвівся, прийняв душ, поголився. Заглянув у дбайливо заповнений чужими руками холодильник – сир, ковбаса, овочі, в дверцятах із внутрішнього боку – три яйця. Якраз на хорошу яєчню. Подумав про Таню з Володькою. Як вони там зараз? Що їдять? З отриманих за квартиру шести тисяч зелених він залишив їм одну тисячу, але просив бути економнішими. Гроші їм будуть потрібніші тут.

Поснідавши, одягнувся і вийшов. Запам’ятавши свій будиночок, прогулявся по стежинах і доріжках, забрів випадково до воріт, біля яких дрімав, сидячи на стільці, солдатик без зброї.

Те, що солдат був без зброї, якось особливо порадувало Ніка. Мирна країна – Україна. У Таджикистані такого бути не могло. Недаремно він сюди приїхав.

Помилувавшись сонливим солдатиком, він розвернувся і попрямував у протилежний бік. Вийшов до невеликої кручі, з якої відкрився чудовий краєвид: звивиста річка, верби над водою, качки.

Подивившись навсібіч, помітив праворуч сходинки вниз. Спустився біля маленького понтона, до якого було прив’язано декілька човнів. Уздовж берега бігла стежина. Нік повільно прогулювався по ній, насолоджуючись свіжістю вранішнього річкового повітря. Вийшов до огорожі з металевої сітки і, на свій подив, побачив у ній величезну дірку, саме там, де огорожа перетинала стежину. Знову далеким пострілом пам’ять винесла на поверхню зовсім іншу огорожу – з колючого дроту. Таджицька огорожа, в якій будь-яка дірка могла нести раптову смерть.

Нагнувшись, він проліз крізь дірку і продовжив свій шлях.

Зупинився, побачивши на березі рибалку – високого чоловіка у ватнику та спортивних штанях із капшуками на колінах. Перевів погляд на річку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Підійшов ближче.

– Клює? – запитав неголосно.

– Клює, тільки ліниво, – відповів, обернувшись, рибалка. Ніку раптом захотілося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.

– Ви місцевий? – запитав він рибалку.

– Еге ж, тут нагорі живу.

– А я тільки вчора приїхав…

– Відпочиваєте?

– Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаєте, де поблизу магазини?

Рибалка всміхнувся.

– Навіщо вам магазини, якщо ви сюди приїхали? Гастроном у вас там на території є. Ще кілька магазинів – у Кончі-Заспі, двадцять хвилин пішки. Ви що, не з Києва?

– Ні, з Таджикистану. Сім’я ще в Саратові, а я поки що сам приїхав. Розгледітися потрібно, квартиру підібрати. Скільки в Києві квартири коштують?

– По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.

– Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.

Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.

– А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?

Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.

– Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…

Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.

«Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».

Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.

«Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?

– Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.

– Спасибі. Вип’ю.

Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.

– Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.

Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.

Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.

– Що, самі побудували? – перепитав.

– В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.

– Так ви будівельник?

– Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під Москвою…

– У мене в роду теж письменник був. По батьківській лінії. Я до пуття з родацтвом так і не розібрався. Сергєєв-Ценський.

– Та ну! Значить, не даремно вас сюди занесло! Він же, здається, в Криму жив, на Україні!

Зайшли в будинок. Відразу потрапили до просторої кухні зі старовинним шкіряним диваном із роздутим пружинним сидінням і високою дерев’яною спинкою, що закінчувалася дзеркалом.

Перед диваном стояв довгий сосновий стіл.

– Сідайте! – кивнув рибалка. – Я зараз.