Йшли завмерлим селом: усі, хто тільки міг ворушитися, подалися на хутір. Мимо кожного двору проходячи, Гайдук питався, хто тут живе і скільки працездатних. І на ходу – чирк-чирк до записника, до блокнота.

– Нам, пане старосто, про все треба зараз забути – думати тільки про маєток оберста Крюгера, – повчав Приходька. – І вві сні думати. Впораємося, заслужимо довіру в німців, отоді вже можна дбати й про інше. – Що мав на увазі Гайдук під отим «іншим», Васильович не допитувався. – Тому кожна пара робочих рук повинна бути на суворому обліку: ледарів і симулянтів карати нещадно! Якщо треба, то й віддавати до суду… А тут хто живе?.. Ми, пане старосто, повинні перебудувати психологію людей, розбещених більшовицьким режимом. Більшовики знищили справжніх хазяїнів, одучили народ працювати по-справжньому, – при слові «народ» Гайдукових губів торкнулася бридлива гримаса. – Хто сплив наверх за більшовицької влади? Ледарі, нероби, старці… А тут хто живе?.. Погрібний?.. Скільки працездатних?..

Іноді пропонував: – Зайдемо глянемо. – Заходив до хати не вітаючись, обводив поглядом старих та малих, так же мовчки виходив. – Ми, пане старосто, повинні весь час пам’ятати, що німці прийшли сюди не для того, щоб віддати нам плоди перемоги над більшовиками. Тільки такі придурки, як ваш Івасюта, можуть носитися з мрією, що німці отак, задарма, подарують їм дідівщину, а самі повернуться назад, до Німеччини. Німці прийшли сюди назавжди, на вічні часи, вони будуть тут господарями, і ми, якщо хочемо вижити, повинні до них пристосуватися…

– А народ? – спитав тихо Васильович.

– Що – народ?

– Люди?.. Люди наші куди подінуться?

– Можете не переживати за ваших людей: німцям будуть потрібні робочі руки. Той, хто працюватиме чесно й віддано, той буде жити. Решта ж… – І Гайдук зробив такий жест рукою, мовби змітав оту решту з землі.

Пройшли мимо школи. Сумної, порожньої, в якої аж стіни посіріли.

– Школа? – спитав Гайдук, мов до цього й не бачив.

– Та школа ж, – зітхнув Васильович.

– Учителі лишилися?

– Та є кілька…

– Учителям давати найважчу роботу! – сказав жорстоко Гайдук. Пригадав, мабуть, оту розмову в Хоролівці, коли він ще був начальником районної поліції, а Приходько приїжджав клопотати про школу. – І забудьте всі ваші прожекти! Викиньте із голови! Тут вам ніякі бургомістри не допоможуть – Бач, уже знав, що Васильович ходив і до бургомістра. – Поки німці остаточно не переможуть більшовиків, про школи нічого й думати!

– То що: діти так і ростимуть неграмотними?

– А навіщо їм грамота? – спитав Гайдук роздратовано. – Листівки писати?.. Орати землю чи доглядати худобу – грамоти великої не треба. Мій тато замість свого прізвища хрестик виводив, а хазяйнував – дай Бог кожному!..

– Воно-то так, – зітхнув знову Васильович. – Тільки не всім судилося родитися отакими мудрими, як ваш тато…

– А іншим і грамота не допоможе! – перебив Гайдук. Якийсь час ішов мовчки, потім продовжив: – Цей народ спершу повинен пройти іншу школу: школу покори і послуху, а тоді вже думати про якусь там науку… І всі більшовицькі підручники зібрати й спалити! Усі до одного!..

Вийшли за село, піднялися на узвишшя. В степ, що розплеснувся, рівний, як стіл, од краю до краю… Земелька. Земля. Родючий масний чорнозем, якого не знайдеш у цілому світі. Ласий шматок для всілякої погані. Васильович дивився на запустілі поля, де раніше піднімалися – дружно пшениці та жита, – такою густою, такою пружною щіткою, що картуза кинь – не прогнеться, а тепер ростуть бур’яни – вовчі притулки… Васильович дивився на все оце запустіння і дикість, і його серце краялося болем, і він сам у себе допитувався, чи надовго це, і не знаходив відповіді.

Гайдук же, дивлячись на запустілі поля, питав роздратовано:

– Зорать не могли?.. Засіяти?..

– А чим? – відповів Васильович. – Лишилося ж кілька коней, та й ті покалічені. То не знали, за що в першу чергу й хапатися.

– Не знали! З городами, гляди, ще до травня упоралися! А тут не знали!.. Кінчати з цим треба, пане старосто!

Васильович уже мовчав: не хотів дратувати Гайдука. Думка про довідку, про те, як би одпустити племінника, весь час ворушилася у голові.

Гайдук дістав цигарки, простягнув одну Приходькові:

– Закурюйте… Та не сердіться: в ваших же інтересах вас і повчаю.

– А чого б я мав сердитись? – Васильович прикурив, ковтнув чужоземний димок: солодкий, аж канудить. З якогось ерзацу… Васильович курив і все думав, коли почати про довідку – зараз чи пізніше, вже по обіді. Коли людина од ситості стає сонною й доброю. «Ну, цей ніколи добрим не стане! – Покосився на Гайдука, що ступав поруч у мундирі німецькому. – Цей із роду такого, де добротою й не пахло! – Згадав старого Гайдука, сутягу і здирцю. – Ці зроду-віку не знали, де в них і серце… Хіба що увечері? Взяти пляшку, шмат сала та в гості й зайти?.. – Та одразу ж пригадав, що має приїхати якесь начальство з району, тоді буде не до цього. – Краще вже зараз…»

Почав здалеку. Поскаржився на давню хворобу, од якої порятунку немає. Де не бував, до яких тільки лікарів не вдавався…

– Лікарі! – так і фиркнув Гайдук. – Де ви бачили в нас лікарів?! Азія!

– Не помагало нічого, – продовжував Приходько. – Аж нарешті, перед самою війною, на одного таки натрапив: виписав ліки – й одразу ж полегшало. Тільки от же біда: поки п’єш, доки й живеш, а кинеш – хоч лягай до могили…

– То й пийте. Хто ж вам не дає?

– Пив би, так питво кінчилося, – відповів скрушно Васильович. – Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.

– Рецепт маєте?

– Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко, їх у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві – тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з’їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток…

– На скільки днів треба звільнити? – поцікавився Гайдук.

– Та хоча б днів на п’ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами…

– Знаю, – відповів Гайдук. Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: – Що ж, нехай їде. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.

– От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!

Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?

Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!

– Ну як? – спитав строго Гайдук.

– Все у порядку! – Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.

– Усім є робота?

– Аякжечки!.. Трудяться всі до одного…

Гайдук пройшовся подвір’ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом – дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. «Пошептало». Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.

– Вчителі теж вийшли? – спитав Приходька.

– Вийшли усі.

– Хто?

– Світлична та Козачки: Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.

Гайдук глянув на Козачка, що саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. «Познайомимось!» – подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.

– Світлична – хто вона?

– Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена…

– Івасюти?..

Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена – про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре. – Як вона, не ледарює? – спитав уже комірника.

– Та мовби ні…

– Ану пішли подивимося.

Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.

– Ось вони! – тицьнув комірник пальцем у вчительок. – Оце ось Світлична!

Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.

Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити… Нарешті взяла, поклала на ноші… Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.

Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Світлична все клала й клала цеглу – ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:

– Мало. Кладіть іще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

– Мало, – сказав знову Гайдук.

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:

– А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ноші, спробували підняти – ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх од землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.

Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.

На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не відставати од Гайдука, але й не забігати наперед. І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) – весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.

– От по стільки й носити! – обернувся до комірника Гайдук. – Припильнуй.

Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: «Ану давайте, згружайте!» – і перший ухопив із нош цеглину…

Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник. Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.

– Лишайтеся тут, – сказав Приходькові. – Як появляться, скажіть, що я швидко буду. – Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк: дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.

Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку «бандури», роздратовано думав: «Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!» Та коли б навіть на місці «бандури» висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном, Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і перший-ліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж – Європа, а це – Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.

Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев’ятій нуль-нуль. Рівно о дев’ятій.

Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.

В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: «Хальт!», питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. «Боїться», – подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.

Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік – з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду – ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу простягнув вимогливо руку:

– Батіг!

Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.

– Встати! – скомандував різко Гайдук.

Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

– Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза!