Читать книгу «Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана» онлайн полностью📖 — Анатолій Дімаров — MyBook.
image
 







 







– Пардон, мадам!.. Так што такоє война? – наче щойно про війну мова велася. – Война, когда всє, кому только нє лень, стреляють друг в друга. І когда я стрєляю в кого-то, што, конєшно, неплохо. Но когда в меня начінают стрєлять, ето, дорогіє мої согражданє, очень даже нехорошо. Я поднімаю етот тост за то, штоб ми стрєлялі в кого-то, а не кто-то в нас!

– Вип’ємо! – сказав твердо Іван. – Ми й будемо стріляти! – Перехилив до рота горілку й так припечатав шкалик до столу, що денця як не було. – Я ще їм покажу, де раки зимують… Вони ще не раз пожалкують… – Блиснув недобре очима, повернувсь до Тетяни: – І Гайдук ваш нікуди од мене не втече!

– Чому він мій? – запитала тихо Тетяна, але Іван їй не відповів: звівся, різко одставив стілець:

– Ну, поснідали – й досить!.. Ти, – до Ашота – паняй на горище, підміни Пилипа. З кулеметом обходитись умієш?

– Умію.

– Тож пильнуй: як появиться хто – січи з кулемета! Потім будемо провірять документи. А як кого проморгаєш – нарікай на себе!

– Зачем проморгаєш – миша не пролізе!

– Ну, давай… А ви, – повернувсь до Тетяни, – ви поживете поки що з нами. Будете помагати он Галі… І глядіть, щоб із двору ні ногою! Чуєте?

– Та чого ти розвоювався? – озвалася Галя. – Людина не встигла й поріг переступити, а ти вже на неї у крик.

– Хто там кричить, – буркнув уже тихіше Іван. І знову повторив. – Тож будете он їй помагати.

– А вже ж помагатимуть! – відповіла весело Галя, ще й обняла Тетяну за плечі: – Ходімо, хоч покажу, де ви будете жити. – Та й повела Тетяну з Івасем через сіни в кімнату, де було прибрано так, що страшно й ступити. Тетяна глянула на свої босі ноги, у пилюці, брудні, та на порозі й завмерла. – Проходьте, чого ж ви! Ось тут будете й спати! – А «тут» такою рядниною вкрите, такими подушками, що аж очі своєю білизною вбирають.

– Та ми хоч ноги помиємо, – так і не наважилася ступити до хати Тетяна.

Роздивлялася потім численні фото у рамках, під рушниками розквітчаними, цікавилася:

– Це ваш чоловік? – Бо на всіх фотографіях поруч із Галею один і той же мужчина: молодий та красивий з хвацько начесаним чубом. Так і здавалося, що от-от підморгне: «Ось ми які!»

– Та мій же, – враз посмутнішала Галя. – Оно й похоронка на нього, – показала на рамку, де вставлений був папірець, що встигнув уже й пожовкнути. Тетяна й читати не стала: знала, що там написано. А чоловік Галин на фото мов аж посмутнішав одразу: слухав разом із Тетяною, що жінка розповідала про нього. – Першою мені й принесли – ножем у серце ударили…

Постояли, пожурилися (Тетяна про Андрійка вже думала), потім Галя провела по очах рукою, витираючи тугу, з несподіваною злістю сказала:

– А теперечки цих чортів принесло, де вони тільки на мою голову й узялися!.. Впряжуть свого фаетона та й подадуться світ за очі, а ти сиди, виглядай німаків або поліцію…

– Він давно вже у вас? – запитала Тетяна, маючи на увазі Йвана.

– Давно… Приповз серед ночі, весь кров’ю заюшений – не виганяти ж із хати? – Галя мов аж виправдовувалася перед Тетяною. – Три дні не приходив до пам’яті – все конем якимось марив…

Потім, пізніше, розповіла Галя Тетяні, як виходжувала Йвана, як доглядала, як прибився на хутір Жора з Пилипом («Він усе й баламутить, од нього все йде, ви не слухайте, що Івана називає начальником, той слухається його, як дитина мала». – «Дитина?» – з недовірою перепитала Тетяна: вона добре знала Івана, щоб цьому повірити). Дістали десь фаетона, пару коней пригнали, та й зникають майже щодня: на день, а то й два. Де бувають, не кажуть, повертаються тільки часто пішки – так на фаетона навалять. І сало, й борошно, і барахло: он повна комора набита, а їм усе мало. Позавчора телицю привели, а спитати: навіщо? У корівнику ж два бички стоять, окрім корови, та третього минулого тижня зарізали. А в хліві дві льохи вгодовані – самі під ніж просяться. То на все те рук треба та рук: вояки ті зашмаркані ні за холодну воду! А ще їх нагодуй – щодня ж майже гуляють. Думала: хазяїн буде у хаті, а воно чортяка з рогами!

– Та ви самі все побачите! – закінчила Галя сердито.

І Тетяна побачила. Другого ж дня, у суботу.

З самого ранку Іван був похмурий та сердитий: командував різко, покрикував навіть на Жору. Поки Пилип поїв коней (двох буланих жеребців, хоч на виставку), поки викочував разом з Ашотом із клуні фаетона, Іван перевіряв ручний кулемет набивав два диски набоями. Жора йому помагав: мугикав про себе пісеньку, поблискував золотими коронками.

– Перестань! – буркнув Іван. – Щитать не даєш.

– Пусть вороги наші щитають! – відповів весело Жора: він вирядився, мов у театр. Матроська тільняшка, стрічки з набоями навхрест, граната «лимонка» на поясі й наган на шнуркові: гуляй, морська душа!

Іван же поверх сорочки надів німецький френч із погонами срібними, з двома хрестами залізними, підперезався німецьким теж ременем з важким парабелумом у шкіряній жовтій кобурі, повісив на плече автомат – теж не наш, а німецький. Насунув на самісінькі очі офіцерський кашкет з високим дашком, строго попередив жінок:

– Ви ж тут глядіть: нікуди ні кроку!

Винесли кулемет, важкий мішок із гранатами й дисками, повантажили на фаетон. Сіли удвох на м’яке високе сидіння, а попереду, на передкові, Ашот і Пилип, який щосили віжки натягував: застояні коні так і рвали з місця.

– Паняй!

Пилип попустив віжки, коні одразу ж рвонули, аж усі похитнулися, винесли фаетон за двір, мов пір’їну. Івась кинувся слідом: зачиняти ворота. Весь ранок смикав матір за рукав, тихенько просився, щоб узяли і його, поки Тетяна пообіцяла вгостити віником:

– Я тебе навоюю!

Насупився, тепер на матір і не гляне. Куди ж там: горе отаке! Довго стояв у воротях, дивився заздрісно вслід. Підійшов потім до матері (вирішив-таки пересердитись), улесливо заглянув у очі:

– Ma, можна, я на горище полізу?

– Там ще тебе не хватало! – озвалася Тетяна сердито: була переконана, що все горище нашпиговане зброєю. – Спробуй тільки залізти, я не знаю, що з тобою й зроблю!

Івась знову розсердився на матір. Забився в куток, надувся, як сич: лишився, нещасний, без зброї!

– Та вони всі однакові! – втішала Галя Тетяну. – У мене он брат: самопалом замалим очі не вибив! Як стрельнув, то шротом так лоба і всіяв. І думаєте – покаявся?.. Тато із нього сім шкур спустили, а він знов за своє. Отак і воювали, поки не виріс…

Галя вже несла до печі солому – зібралася прати. «Поки ті чорти по голові не товчуться!» Всунула три чавуни величезні, щоб закипіло. Тетяна взялася їй помагати. Й Івасеві робота знайшлася: од колодязя воду носити.

– На, воюй ось із відрами!

Кривився, але носив.

Впоравшись із пранням, їсти варили. Потім годували худобу. Потім вичищали в корівнику. Почистили й саж: з-під льох, що ледь ворушилися. («Каже: продамо, – лаялася Галя. – А де той у чорта зараз базар?!») Роботи вистачало, аби охота була. Тетяна й незчулася, як день збіг до вечора: склала руки, коли вже зовсім потемнішало.

Вечеряли втрьох: притихлі, натомлені, мимоволі прислухалися: їдуть? не їдуть? Й тривога потихеньку заповзала у душу: дуже ж бо моторошно було зараз на хуторі! Бо що вони, дві жінки й дитина, робитимуть, як до них лихий хто увалиться?

І як вона, Галя, лишалась одна?

– І вам не страшно ото?

– Страшно, – признавалася Галя. – Тільки куди маю діватись?

І справді – куди? От і їй, Тетяні, куди діватися з дитиною? Світ, здається, широкий, а в ньому – лише глухі закутки. Ускочиш – не виберешся.

– Ну, давайте вже спати, – позіхнула Галя: засиділися за столом замалим не до півночі. – Сьогодні вже нe повернуться. Видать, в далекі краї покотили.

Тетяна довго не могла заснути: все здавалося, що хтось ходить попід хатою. А ще наче фаетон стукотить. І коні тупочуть.

Діждалися їх аж на третій день, після обіду. Приїхали натомлені, але веселі: особливо Жора та Йван. Пилип, той завжди мов щойно зі сну. Ашот же якийсь аж наляканий: мовчки помагав розпрягати коней.

– Галю, держи!

Іван, зіскочивши на землю, діставав чемодани. Великі, з жовтої шкіри, обтягнені ремінням, в сяючих бляшках і пряжках – Тетяна таких і не бачила. Один… другий… третій…

– Неси прямо до хати… Там розберемося… А ви чого? – до Тетяни. – Беріть, помагайте!

Тетяна теж узяла чемодан. Важкенний, ледве донесла. Знову вийшла. Жора з Іваном саме діставали якийсь довгий сувій, у рядюгу замотаний.

– Сам донесеш? – спитав Івана.

– Донесу.

Іван присів, завдав сувій на плече. Пригинаючись, поніс до комори.

– Галю, одмикай!

Галя побігла по ключ. Тетяна ж дивилася на Жору. Весело насвистуючи, він знову поліз на фаетон, дістав з-під сидіння мішок. Мішок весь був рудий, аж запечений, важкий млосний дух так і вдарив Тетяні в обличчя. Все ще посвистуючи, Жора зіскочив на землю, пішов прямо до хати, несучи мішок трохи на віддалі, щоб не забруднитися.

– Ти що, зовсім ненормальний?.. – перейняв його Йван. – Неси за клуню!

– А плоскогубці?

– Зараз винесу. А в хаті не смій!

Пішов до хати, виніс обценьки.

– Інструмент! – вигукнув Жора. Повертів у руках, пішов за клуню.

Іван зняв іще один чемодан, маленький, плескатий:

– Цей нате вам. Та не впустіть!

Згодом усі зійшлися до хати. Ашот мов води в рот набрав. Жора ж повернувся од клуні ще веселіший, а Пилип ожив лише тоді, як побачив на столі паруючу страву.

Їли багато й жадібно: проголодалися. Жора був заїкнувся про чарку, але Іван не дозволив: потім, як з усім покінчать. Чемодани стояли тут же, коло лави, рядком. Поївши, Іван наказав:

– Хлопці, ану на горище! Та пулімйот захопіть із собою!.. Стежте за дорогою, поки покличу… А ви, – до жінок, – походіть по хазяйству… Нам тут треба про дещо пораїтись…

– Пораїтись! – фиркнула, вийшовши з хати, Галя. – Барахло, що в чемоданах, ділитимуть!

Тетяна одразу ж згадала мішок і обценьки.

– А нечистий їх знає! – відповіла Галя зовсім уже сердито. – Хіба ж вони скажуть?

Сходили, однак, за клуню. Побачили прим’яту траву, сліди засохлої крові. Ні мішка, ні того, що було в ньому, не знайшли.

Розповів усе Ашот. Другого дня, зайшовши за Тетяною в корівник. Виглянув у двері, чи ніхто не підслуховує, зашепотів:

– Слушай, ти знаєш, що він привіз?

І став розповідати.

Вони заїхали далеко, кілометрів за тридцять. Добиралися весь день, бо минали села: об’їжджали прямо по цілині. Аж під вечір Іван наказав зупинитися: «Отут і заночуємо, бо сьогодні вже пізно».

Десь недалеко був шлях: чули, як прогуло кілька машин.

Поки розпрягали й стриножили коней, Іван пішов у той бік. Повернувся, як уже зовсім стемніло.

«Ну?» – запитав його Жора. «Там, де треба», – відповів коротко Йван. «Далєко?» – «Кілометр». – «Коней тут лишимо?» – «А де ж?»

Повечерявши, лягли покотом спати. Пилип одразу ж захропів – завівся, мов трактор, і то Жора, то Йван штовхали його зозла у спину: «Перевернися, занудо: німці почують!» – «Що? Га?..» – зривався Пилип. І знову – хр-р-р! – поїхав!..

Чи то від хропіння Пилипового, чи від очікування того, що мало статися вранці, Ашот мало й спав. Весь аж тремтів, тільки не від холоду – од збудження. А уява вже малювала картину майбутнього бою…

Потім міцно заснув.

Схопився од того, що хтось його торсав за ноги: «Підйом!»

Іван уже встав, Жорка потягався, аж суглоби тріщали, а Пилип усе поривався натягнути на голову піджак, поки Йван, тихо лаючись, піддів його чоботом. Аж тоді Пилип одірвав од землі голову, очманіло спитав: «Хіба уже ранок?»

Швидко розвиднювалося. В балці збирався туман, він наче стікав звідусіль і невдовзі накрив їх з головою. Стало сиро й холодно. Іван наказав добре поснідати, бо хто його зна, коли доведеться їсти, і вони мовчки поснідали холодним м’ясом та хлібом.

«Ну, пішли! – скомандував потім Іван. І до Пилипа: – А ти лишайся тут. Як сонце зійде, впряжи коней і будь напоготові. Як свисну – коти зразу ж до нас. Чуєш?» – «Та чую, не первина», – буркнув Пилип.

Дорога й справді була не далі, ніж за кілометр. Іван привів їх на пагорб, зарослий густим бур’яном. Встановив кулемет, прицілився, водячи сюди-туди дулом. Сказав, задоволений: «Отут і чекатимемо». Ждали довго, весь ранок і добрі півдня. Мимо проїжджали то підводи, то поодинокі вантажні машини, але Йван їх не чіпав: виглядав ціннішу здобич. І таки діждався ще одну машину, тепер уже пасажирську. Спалахуючи лобовим склом, чорна машина швидко котила шляхом, до них наближаючись, а в Івана все вужчали й вужчали очі: він уже лежав, притиснувши до плеча приклад кулемета.

«Цю візьмемо?» – спитав тихо Жора.

«Цю», – відповів йому Йван. І одразу ж дав чергу. Болісно верескнувши гальмами, машина юзом сповзла в кювет. Іван дав ще одну чергу, підхопив кулемет, побіг донизу. Попереду, розмахуючи наганом, вже вистрибував Жорка.

В машині (це був «опель-адмірал», довгий, наче пенал) було всього двоє: убитий шофер і живий-живісінький офіцер. Офіцер, мабуть, мав неабиякий чин, не менш нашого полковника або й генерала: був уже сивий і дуже товстий. Він і не подумав чинити опір, настільки був приголомшений, виліз із машини, покірно задер догори руки з пухлими, як ковбаси, пальцями.

«Стережи, щоб не втік!» – наказав Іван Ашотові, а сам кинувся до машини: там уже орудував Жорка – діставав чемодан за чемоданом.

«Зови фаетон!» – гукнув він до Йвана.

Іван заклав пальці до рота, пронизливо свиснув.

Поки Пилип під’їхав, вони витягли чемодани і тепер зрізали шкіру, що нею були обтягнені сидіння. Яскраво-червону, з золотим візерунком, Ашот не встиг її як слід і роздивитися, бо стеріг німця. В того вже трусилися догори підняті руки, жирне обличчя стікало потом. Він щось раз по раз казав одне й те ж, але Ашот не розумів по-німецькому, а тут підійшов Іван, крикнув на Ашота: «Ану одійди!» – став діставать парабелум.

«Стой, не стріляй!» – перехопив його Жора. – В нього ж рижйо! – І показав на пальці, внизані золотими перснями. Одтягнув німцеві губи, наче коневі, вигукнув ще веселіше: – І тут рижйо! Повно риж’я! Давай у фаетон!» – І поволік зовсім уже обмерлого німця до фаетона.

Поклали його на дно, впоперек, так що голова витикалася з одного боку, а ноги – з другого, повантажили чемодани й шкіру, замотану в рядюгу, вскочили самі – рвонули учвал.

Як од’їхали з добрий десяток кілометрів, Іван наказав зупинитися. Довго вслухався, повернувшись у бік шляху, чи не чутно погоні. Заспокоївся, скочив додолу. За ним зліз і Жорка, стягнув зовсім уже обмерлого німця, одвів його вбік і акуратно зарізав. Одсік йому голову й пальці, поскладав до мішка…

Аж тепер зрозуміла Тетяна, що було в мішку й що робив за клунею Жорка. їй стало аж млосно, вона аж за стіну вхопилася, щоб не впасти. Ашот же допитувався збуджено:

– Здесь все так партизанят? Давай чемодани, давай шкіру, давай золото з рота!..

– Замовчи! – простогнала Тетяна: її вже канудило.

Після того не могла на Жорку й дивитися.

Якось, підстерігши, коли Йван був у доброму настрої і вони лишилися у хаті удвох, обережно спитала:

– Що ви далі збираєтесь робити, Іване?

– Воювати, – відповів коротко Йван.

– З ким воювати? – Вчора вони повернулися з далекого села, обдерли якогось дядька як липку.

– Хто під руку підвернеться.

– А як хтось із своїх? – допитувалася Тетяна.

Іван насмішкувато глянув на Тетяну, чвиркнув крізь зуби:

– А я своїх давно розгубив: мені тепер усі чужі!

– А як скінчиться війна, тоді що робитимете?

– А я що, дурний: ждати, поки кінчиться? Я ще до того подамся в Туреччину. Або й далі куди… Слава Богу, під сонцем ще місця вистачає: не одні лишень німці та більшовики! Було б золото, а місце знайдеться…

Сказав, та, мабуть, одразу ж і розкаявся: блимнув підозріло на Тетяну:

– А чого це ви так допитуєтесь? Чи не втікати надумали? – А що Тетяна мовчала, не знаючи, що й відповісти, продовжував: – Можете хоч зараз забиратися, як у нас не до вподоби. Не бійтеся, плакать не будемо!.. Не здумайте тільки Ашота зманювати!.. Чуєте?

– Та куди б я утікала? – відповіла нарешті Тетяна. – До кого?

– Отож-то й воно, що до кого! Більшовики вже за Уралом, а німці вас не помилують. Так що сидіть поки тут і не рипайтесь…

– А потім?

– Що – потім?

– Як ви в Туреччину рушите – ви ж нас не візьмете? Куди нам потім діватися?

– Ну, там буде видно, – буркнув Іван. Звівся, пішов важко з хати. Аж на порозі обернувся до Тетяни. – І ви той… Жорці не попадайтесь під руку… Коли п’яний… Він не подивиться, що ви набагато старші… – Криво всміхнувся. – Думав не казати, мені все одно, та все ж, як-не-як, родичка.

Тетяну аж вогнем облило. «Господи, цього ще мені не вистачало!» – простогнала у відчаї.

Грицько вирушив у дорогу в п’ятницю, щоб у суботу або на крайній випадок у неділю вже бути на місці.

Ніс за плечима важкенький клумак: пуд пшеничного борошна, в мішечках по кілограму розваженого, та три шматки сала, – кожен окремо загорнений: два за дорогу оддати, туди і назад, якщо вдасться сісти на поїзд, а третій – собі, на прохарч. І хлібину, велику, важку, Катериною спечену.

– Вистачить? – питався Євген. – Mo’, картоплі ще всипати?

– Не треба – не охляну. Я потроху кусатиму.

– Ну гляди. Та не забудь, що купувати… Дратви – раз, – загинав пальці Євген. – Смоли – два. І гвіздків шевських побільше. – Це говорилося для Катрі, яка нічого не знала про лампу. Про лампу раніше велася розмова, коли Євген дав Грицькові колодку. Колодка як колодка, нічого в ній особливого, хіба що трохи легша од інших, а пильніше обмацати: знизу планочка врізана – акуратно так вставлена, що треба про неї знати, аби помітити. А під планочкою – гніздо для лампи. «Як тільки дістанеш, так одразу ж і сховай у колодку, – повчав Євген. – Бо попадешся із лампою – німці з тебе шкуру здеруть!»

«Хай деруть, у мене є запасна», – засміявся Грицько. Та Євген аж розсердився: знайшов час жартувати! «Та колодок купи пар десяток, – продовжував перераховувати Євген. – Розмірів різних». – Хоч про колодки Євген міг би й не нагадувати: що-що, а колодки Грицько купить в першу чергу, щоб потім всі покласти до гурту.

– Про гас нагадай, – додала Катря. – І про сіль.

– Та купи солі, бензину, – повторює покірно Євген. – Тільки добре заткни, щоб не розлив. – Не для лампи, давно уже на блискуни перейшли, а для запальнички, що її Грицько теж мав за борошно виміняти. Бо сірників лишилося півкоробки, Катря над ними трясеться, під подушку од Євгена ховає: тож і чекай – смокчи цигарку холодну, поки розгориться у печі. – Іще перевіриш, щоб запальничка добре горіла… Ага, ледь не забув: камінців до неї з десяток… Не забудеш?

– Запомню.

– Та стережися, щоб не обікрали! – Це вже Катря. – Там же злодій на злодієві, як ті люди в місті й живуть!

– Ну, гаразд, давай на дорогу присядемо, – перебив Катрю Євген. – Додому ще заскочиш?

– А нащо? Що я, крику не чув? – Бо мати хоч і одпустила Грицька, але було перед тим крику й плачу. І татові дісталося мимоходом. Ну, тато в них за все в одвіті!

– Довідка де?

– Осьо, в кишені.

– Гляди, не посій. Бо тоді точно посадять.

– Не посію. – Довідка не просто в кишені, а ще й булавкою пришпилена, щоб не випала. І Гриць, до брата йдучи, лап-лап себе по піджакові: на місці? На місці…

Посиділи, встали.

– Ну, щасливо, – подав руку Євген. – Ні пуху тобі ні пера!

Стояли, подібні один до одного, мов дні краплі води, тільки обличчя Євгенове передчасними зморшками посічене, особливо на лобі, ще й чуприна, пишна недавно, порідшала. Не те що порідшала, а якось наче посіклася; в Гринька ж обличчя – мов яблуко: приходьківська нев’януча кров. І очі од тата: безжурні, веселі, мов усе нам за іграшку, що б там не сталося. Подивилася на них Катря, на Євгенову ногу обрубану, й одразу ж у сльози.

Ну, тепер не скоро розгодиниться. І Грицько, який страх не любив жіночих нюнь, попрощався та пошвидше із хати.