На перший погляд здається, що Нечуй-Левицький занизив власну планку, встановлену перед тим блискучою "Кайдашевою сім'єю", беручись не за намацану вдячну тему й розгортаючи її найвдалішим штибом. Але лише на перший. Автор воліє універсальності, бо його не лише то веселять, то печалять, а то й змушують обурюватись картинки народного побуту, - переймається він також ідеями й абстракціями, що вирують серед міської інтелігенції. Ідеями патріотизма й космополітизма, рівноправ'я й просвітництва, що нівелюють відношення до побутових справ, а справи сердечні взагалі відсувають на задній план. А без сердечних справ ніяк не обійтись, бо ж і романний жанр вимагає, і головні герої - люди молоді, та й ще дія відбувається в травні. А починається вона в Кишеневі, де ми знайомимося з усіма героями, щоб розвернутися в інших декораціях - над Чорним морем, в Одесі, яка в автора чомусь чоловічого роду - Одес (мабуть, неспроста, а, скажімо, аби підкреслили нав'язану імперскість, мовляв "город" - відтак "він").
І мабуть "керівною роллю" імперської ідеології, де "кожен цвіркун повинен знати своє сідальце", продиктовані й "інсектні" прізвища двох з головних героїв: Комашко й Мурашкова. Можливо, й Саня Навроцька, подруга Наді Мурашкової, має щось наврочити, проте її доля стати Комашковою, а відтак насмакуватись від усіх великодержавних щедрот. Щодо місцевого ловеласа Селаброса (себто "уславленого"), то це той самий типаж "героя нашого часу", що поступово наразі перетворився в "ґламурного покидька" (по-суті лише змінивши назву). Сумно зазначати, що якщо Лермонтов навіть пойменував його так з сарказмом (хоч не факт), читацький загал сприймає його саме героєм... От він бо може не тільки складно висловлювати велемудрі абстракції або "розтікатися миссю по дереву", виспівуючи кохання, - а ще й робити це правильною українською (коли це йому вигідно), на відміну від щирих, та допіру недолугих спроб Сані. Ще одна знакова дійова особа - Фесенко - істинний пролаза, що хоч і соромиться свого не лише "мужицького", але й "плебейського" прізвища (явно від якоїсь Хвеськи - чи не язикатої?) - проте і свого не впустить, і принципами з вподобаннями поступиться найвигіднишим чином. А прізвище й змінити можна буде, коли що... От Селаброс з Фесенком скніти не будуть, бо якщо й теж таки комахи, то жучари ще ті!
Є в романі й криловські бабки-стрибунці, що "проспівують літо красне", а заїдно пропивають і програють, забуваючі й про власних дітей, не кажучи про якісь абстракції. То вже навіть не комахи, а якась болячка на тілі держави - чи не тому вони Бородавкіни? Є й такі колоритні персониська як саніна мачуха з власною дочкою-дурепою! Снобка до мозку кісток з виплеканою по-благородному й під надсуворішою цензурою дебілкою. Це мухи, для яких подібне життя наче абрикосовим варенням обмазане. В сімейних сценках Навроцьких упізнається вже знайомий нам Нечуй-Левицький, змушуючи сміятися вголос.
Цікаво, що на справжні почуття спроможні виявляються саме ті, для кого вони справа навіть не третя, а тридцять третя: себто Саня, Надя, Віктор Комашко. Для жуків-красномовців кохання якраз коли не спотворюється то стає справжньою абстракцією. Або доцільною машкарою, що вони ніколи не сплутають, коли її варто вдягати. Для подібної плутанини треба мати щирість і безпосередність, як Навроцький-батько, а це крам, позбавленний вартості з імперської точки зору. І доки подібні до батька будуть мукати, начуваючись правди, доки мухи-матері будуть цензорами допустимоі "багородної" освіти для коханих личинок, доки бабки пострибатимуть, незважаючи на лічинок власних, доки нещасні комашки плекатимуть інфантильні надії, - імперія житиме й не даватиме жити по-людськи своїм дітям. А ми бачимо, що навіть чужих, що їм вдалося нарешті відмовитися від отруйної цицьки, ніяк не залишить у спокої, не влаштувавши якої-небудь деспоживації. Бо ж патріотизм може бути лише у відношенні до імперії, будь-який інший - нацизм. Але надамо слово для заключного пророцтва (принаймні на найближчі 132 роки) Вікторові Титовичу, а відтак самому Іванові Семеновичу:
Тепер пішла деморалізація: скрізь панує невгамований, навіжений потяг до поживи, до грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде поперед усього зверху... Людська особистість задавлена і зумисне прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і бояться, бо на злодієві шапка горить... Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще їм потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі орудником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять, затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таїтись, або бути готовий на усе лихо.
переклад
Над бушеваньем, коего зуб неймёт, условиях всеобщей насекомизации
На первый взгляд кажется, что Нечуй-Левицкий занизил собственную планку, установленную перед тем блестящей "Кайдашевой семьей", берясь не за нащупанную благодарную тему и разворачивая ее самым удачным образом. Но только на первый. Автор желает универсальности, потому что его не только то веселят, то печалят, а то и заставляют возмущаться картинки народного быта, - обеспокоен он также идеями и абстракциями, бушующими среди городской интеллигенции. Идеями патриотизма и космополитизма, равноправия и просвещения, нивелирующими отношение к бытовым делам, а дела сердечные вообще отодвигающими на задний план. А без сердечных дел никак не обойтись, ведь и романный жанр требует, и главные герои - люди молодые, да еще действие происходит в мае. А начинается оно в Кишеневе, где мы знакомимся со всеми героями, чтобы развернуться в других декорациях – над Черным морем, в Одессе, которая у автора почему-то мужского рода – Одес (видимо, неспроста, а, скажем, чтобы подчеркнуть навязанную имперскость, мол "город" - значит "он").
И пожалуй "руководящей ролью" имперской идеологии, где "каждый сверчок должен знать свой шесток", продиктованы и "инсектные" фамилии двух из главных героев: Комашко и Мурашкова. Возможно, и Саня Навроцкая, подруга Нади Мурашковой, должна что-то сглазить (по-украински "наврочити"), однако ее судьба стать Комашковой, а затем вкусить от всех великодержавных щедрот. Что касается местного ловеласа Селаброса (то есть "прославленного"), то это тот самый типаж "героя нашего времени", который постепенно превратился в "гламурного подонка" (по сути лишь изменив название). Грустно отмечать, что если Лермонтов даже поименовал его так с сарказмом (хотя не факт), читательская общественность воспринимает его именно героем... Вот он ведь может не только сложно выражать велемудрые абстракции или "растекаться мысью по древу", распевая любовь, - а еще и делать это правильным украинским (буде ему выгодно), в отличие от искренних, и до сих пор нелепых попыток Сани. Еще одно знаковое действующее лицо - Фесенко - истинный пролаза, хоть и стесняется своей не только "мужицкой", но и "плебейской" фамилии (явно от какой-то Хвеськи - не языкатой ли?) - однако и своего не упустит, и принципами с предпочтениями поступится наиболее выгодным образом. А фамилию и изменить можно, если что... Вот Селаброс с Фесенко прозябать не будут, потому что если и тоже насекомые, то жучари еще те!
Есть в романе и крыловские попрыгуньи-стрекозы, "пропевающие лето красное", а заедно пропивающие и проигрывающие, забывая и о собственных детях, не говоря о каких-то абстракциях. Это уже даже не насекомые, а какая-то язва на теле государства - не потому ли они Бородавкины? Есть и такие колоритные персоныши как санина мачеха с собственной дочерью-дурёхой! Снобистка до мозга костей с взлелеянной по-благородному и под строжайшей цензурой дебилкой. Это мухи, для которых подобная жизнь словно абрикосовым вареньем обмазана. В семейных сценках Навроцких опознается уже знакомый нам Нечуй-Левицкий, заставляя смеяться вслух.
Интересно, что на настоящие чувства оказываются способны именно те, для кого они дело даже не третье, а тридцать третье: Саня, Надя, Виктор Комашко. Для жуков-краснобаев любовь как раз, если не испохабливается, становится настоящей абстракцией. Или целесообразной личиной, и они никогда не спутают, когда ее следует надевать. Для подобной путаницы надо обладать искренностью и непосредственностью, как Навроцкий-отец, а это товар, лишенный стоимости с имперской точки зрения. И пока подобные отцу будут мычать, опасаясь правды, пока мухи-матери будут цензорами допустимого "благородного" образования для любимых личинок, пока стрекозы будут попрыгунствовать, невзирая на личинок собственных, пока несчастные букашки будут питать инфантильные надежды, - империя будет жить и не давать жить по-человечески своим детям. А мы видим, что даже чужих, которым удалось наконец-то отказаться от ядовитой титьки, никак не оставит в покое, не устроив какой-либо депотребизации. Ведь патриотизм может быть только в отношении империи, любой другой – нацизм. Но предоставим слово для заключительного пророчества (по крайней мере на ближайшие 132 года) Виктору Титовичу, а таким образом самому Ивану Семеновичу:
Теперь пошла деморализация: везде царит неутолимая, сумасшедшая тяга к наживе, к деньгам, к сладости жизни, к наслаждению утехами. И эта деморализация идет прежде всего сверху... Человеческая личность задавлена и нарочно убита. Честных, умных, развитых людей и не любят и боятся, потому что на воре шапка горит... Плохих людей не только не взгнуздывают, им еще и потакают, потому что вполне естественно, когда зло покрывает зло и выбирает себе снаряжением зло. Везде царит у нас протекция, а не разум и правда. Высшие умственные интересы запущены. Честного, правдивого человека ненавидят, затрут, запрут, затопчут в грязь, потому что везде теперь пошли вверх темные силы. Честный человек в наше время должен либо молчать и таиться, либо быть готов на всё зло.
свернуть