Читать книгу «Листи до полковника» онлайн полностью📖 — Яны Дубинянской — MyBook.
image
cover

Яна Дубинянська
ЛИСТИ ДО ПОЛКОВНИКА

Вона дізналася випадково. Могла не знати ще годин із п’ять, бо не збиралася сьогодні до нього, хотіла лише потелефонувати ввечері, десь після восьмої. Зовсім випадково почула по радіо в чужій машині.

Машина була фізика Лімберга. У середу в них водночас закінчувалися уроки – останній п’ятий – і фізик традиційно пропонував літераторці проїхатися на його авті, а вона традиційно відмовлялася. А сьогодні погодилася: у вікні між другим і четвертим накупила продуктів до дня народження і дуже не хотілося тягти торби власноруч. Лімберг зрозумів справжню причину, отже, не надто зрадів. Підкреслюючи суто дружні наміри, ввімкнув у машині приймача і навіть не став шукати музику.

Вона думала про своє – як би з найменшими втратами відстрілятися від ювілею – і сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай буває, свідомість активізувалася автоматично – від слів не просто знайомих, а таких, що мали для неї особисте значення. «Кривавий режим Лілового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась річниця?

Екскурс в історію виявився занадто докладним як для радіоновин, і її здивування встигло перевищити всі можливі межі. І раптом – буденне, у продовження теми, замість прізвища чи займенника: самогубець…

– Що з вами, Єво Миколаївно? – Лімберг загальмував. – Вам погано?

По радіо говорили вже про щось інше. Новини спорту…

– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..

Вона дивилася поперед себе порожніми очима, а фізик все сипав пропозиціями:

– Швидше додому? Ми майже приїхали. Он та вежа за рогом, так?

Опритомніла:

– Зупиніть. Я вийду тут.

– Ну що ви, я довезу до під’їзду… Ви образилися? Я не хотів, слово честі… Ваші торби такі важезні!

Ага, торби. Занести їх до хати і їхати. Ні, їхати треба негайно. Але ж не Лімберговою автівкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..

А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радіо. Завтра дізнаються всі, і вже байдуже. А сьогодні розпитування Лімберга можна просто ігнорувати. Він, дурник, довезе. І це головне.

…У під’їзді нікого не було і вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному ліфті, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; віддиху їй завжди вистачало щонайбільш до п’ятого, це якщо спокійно йти. Але сьогодні вона майже злетіла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, і в ній встиг вибухнути страх: там, у квартирі, теж нікого, тільки папірець і пломба на дверях, не встигла, не встигла!..

Раптом з дверей вийшла незнайома дівуля в тертих джинсах і з величезним фотоапаратом на шиї. Затяглася, кинула недопалок і відразу потяглася по нову цигарку. Захотілося її прибити.

Замість цього запитала; голос лунав уривчасто після біганини сходами:

– Він… тіло ще не забрали?

– Нє-а, – відказала дівуля. – Не дозволяють чіпати. Якийсь головний мент ніяк не з’явиться. Всі нормальні журналісти розійшлися, а моєму чудику замандзюрилося взяти коментар…

Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокої натоптали, смерділо тютюновим димом і чужими парфумами, з кухні лунали якісь голоси. Вона кинулася в його кімнату, таку тісну через книжкові полиці попід усіма стінами і величезний письмовий стіл, наскочила на ріжок дивана, зупинилася і, роздивляючись навсібіч, ніяк не могла його знайти…

– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, підводячись з-за стола.

Вона спробувала зрозуміти, що він сказав. І раптом побачила.

Він скрутився в кутку крісла, маленький, наче ліліпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, і загострене підборіддя над ліловим комірцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивовані очі – в стелю, ніби запитуючи когось там, нагорі. Чисто виголені зморшкуваті щоки. І лілова пляма на грудях, ледь темніша за мундир. Майже правильної округлої форми.

Рука з пістолетом звісилася донизу. Класично – до безсилля в колінах, до спазму в горлі, до гострого сигналу від сліз, що підступили до очей…

– Інтернет-видання «Слідами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нічого не займав. Чи не могли б ви проко…

– Що?!! – рвучко обернулася до нього, ніби в ній спрацювала туго закручена пружина. Хлопець відсахнувся, часто кліпаючи довгими віями.

Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманіший, висловився:

– Пані, туди не можна, скільки разів казати!.. Ви хто?

Вона примусила себе глянути ще раз. Так, він мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирі, з іменної зброї. Ще тоді… Якщо тоді – ні, то тільки через неї. Вона завжди це розуміла. Втеча, приниження, підлабузництво перед спецслужбами чужої держави, виблагане інкогніто, животіння в малометражній квартирі… Тільки через неї і задля неї. Для нього – пістолет і ліловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стільки років…

І ще безглуздіше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогодні, напередодні дня її народження?

Пролунало запитання. Вона відповіла:

– Я його дочка.

Міліціонер позаду примовк, тоді пробурмотів щось схоже на «ходімо» і «дати свідчення». А хлопець з довгими віями ніби прокинувся й зарепетував:

– Марічко-о-о-о!!!

Мало статися. Коли-небудь. Сліз так і не було; вона приплющила очі, намагаючись віднайти в собі щось схоже на полегшення. Але ніякого полегшення не відчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналісти… Чому – журналісти? Йому ж обіцяли…

– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.

Обернулася; просто на голос.

Назустріч сліпучому фотоспалаху.

Дорогий таточку здрастуй!

Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, світить, дощ. Роза каже справжня принцеса немає бігати покалюжах але так нецікаво. Мені подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Він ше маленький. Не розмовляє але вчиться. Пренцеси всі з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугіля, на зиму, цілу гору!!!!!!! Я лазила. І нічого тільки шлейф потім викинули але мені нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приїзжай. Я тибе люблю.

Твоя Евіта.
14.09.07.
...
5

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Листи до полковника», автора Яны Дубинянской. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанрам: «Фэнтези про драконов», «Книги о приключениях». Произведение затрагивает такие темы, как «магическое фэнтези», «становление героя». Книга «Листи до полковника» была написана в 2016 и издана в 2017 году. Приятного чтения!