Правди завжди дві. Але кожен обирає одну.

ПРИМІТКА АВТОРА

Усі персонажі, установи й події, описані у творі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями – абсолютно випадковий.

ДОВІДКА

«Гаудеамус» (лат. gaudeamus – «радіймо») – студентська пісня (гімн) латинською мовою. Назва утворена за першим словом пісні. Відома також під назвою «De brevitate vitae» («На швидкоплинність життя») (Інформація з Вікіпедії).

Присвячується професурі…

А ще… зеленому чаю «Greenfield»…

Париж – це предмет заздрості для тих, хто ніколи його не бачив; щастя або нещастя (залежно від того, як пощастить) для тих, хто в ньому живе, але завжди – прикрість для тих, хто змушений його залишити.

Оноре де Бальзак.

Зоря завжди когось карає смертю.

Луї Арагон.

– Якщо Творець всемогутній, як ти поясниш те, що Він завжди виявляється безсилим перед лицем простої омани? Як пояснити те, що зло завжди і всюди торжествує? Оспівувати велич Бога – значить оспівувати велич зла.

– Ти богохульствуєш.

Він зупинився й повернувся до мене:

– Історія людства – не що інше, як історія жорстокості, насильства й руйнування. Цього ніхто не може заперечити. Як ти це поясниш?

– А я тобі скажу, – знову заговорив він, кладучи руку мені на плече. – Тому що зло – це реальна сила, як мінімум рівна добру. У Всесвіті ці дві протилежні сили перебувають у протиборстві, і їхня битва ще далеко не закінчена.

Жан-Крістоф Гранже.

Мати рацію – не завжди означає бути переможцем.

Еухеніо Фуентес.

Пролог перший

«Франсуа обережно відчинив двері спальні герцога Наваррського, усі думки посилаючи Всевишньому. Просив тільки про одне: щоб уберіг від жодного небажаного звуку. Хоча вдень, дочекавшись нагоди, він рясно змастив петлі та кілька разів спробував. Двері тихо й плавно подалися. Не скрипнувши. Не рипнувши. Це підбадьорило. І Франсуа вже не сумнівався, що у нього все вийде.

Ступав так тихо й безшумно, що могло здатися, ніби він або легший за повітря, або ж потай відростив собі сильні невидимі крила. І тому залишався невагомим. Майже. Але так тільки могло здатися. Насправді ж Франсуа умів нечутно рухатися. Коли потрібно. Зараз – саме такий момент. І він «увімкнув» це досконале вміння.

Серце шалено тарахкотіло, наче хотіло хазяїна «здати». Чи вистрибнути й побігти окремо. Швидше. Бо він щось там тягне кота за хвоста. Нема, щоб рішуче все закінчити. Одним махом! Як і належить лицарю!

І Франсуа його боявся. Смішно кому сказати – він боявся свого серця. Серце ж треба берегти й любити. А він боявся. Остерігався, щоб не виказало. Бо серед цієї «тихої тиші» воно, здавалося, гатить так, ніби здоровило-коваль із поблизького села. Та ще й глухий, до всього…

Ревіння, що пролунало несподівано й підступно, спочатку величезною шпилькою прохромило його всього, а потім – буквально за мить – відгукнулося в мозку. Там ніби ожив заснулий вулкан. Й обважнілі ноги, здавалося, назавжди приклеїлися до підлоги, змусивши хазяїна зупинитися.

«Чортовиння! – дав волю емоціям. – Бісів герцог! Це ж треба так захропіти! Наче лев горластий! Ну тебе до дідька!»

Перевів дух. Глибоко вдихнув кілька разів. Знову зібрав себе в кулак. Опанував. Напружився. Став тим же налаштованим на дію механізмом. Яким бував раніше. Він не мусить дати збій. Уже ж скільки разів це робив. І завжди все виходило вдало. Зараз теж має відбутися все чітко. Зараз… Зараз…

«Нічого, – блиснула думка зловісним клинком, спиняючи несамовиті барабани серця, – хропіти вже лишилося недовго! Недовго… Ще кілька кроків. І – все!»

А герцог і далі видавав загрозливий рик, мирно покоячись на розкішному ложі. Щось снилося. Швидше за все – приємне. Бо він привітно усміхнувся. Поплямкав. Поворочався. Ліг догори. Знову нап’яв коротку сонну усмішку. А він нічого! Симпатюлька. Коли спить зубами до стіни. О! Знову, гад, усміхається. Але Франсуа це не спинило. Усе має відбутися так, як вирішено. Вирішено не ним. Він мусить лише виконати. І він виконає. Таке його призначення. Не вперше ж. Так має бути. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». І так буде завжди…

І тут Франсуа прозів. Такий страшний «акомпанемент» – просто знахідка. «Прикриття». Чудово! Нехай хропе. А ти роби своє. Від цієї думки стало радісно. Швидко повернувся бойовий настрій. У цьому несподіваному гарчанні побачив добре знамення. Небо однозначно схвалювало. І сприяло. Він у це вірив. А віра – зброя сильна. Не підводить. Перевірено.

Сильніше стиснув руків’я кинджала, ніби відганяючи сон, що неподільно панував навкруги. І водночас – нагадуючи про велику місію. Головну частину ритуалу. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». І щоб воно не приносило врожаю, його не треба сіяти. Ось така нескладна істина. І сіяльника треба зупинити.

У лівій руці тримав ритуального персня. «Qui seminat mala, metet mala». Зараз. Зараз усе відбудеться…

Уранці герцог Наваррський довго не виходив зі спальні. Стурбовані домочадці та слуги почали ломитися в замкнуті двері. Коли ж відчинили, побачили його з кинджалом у грудях. І – ритуальним перснем на лівій руці. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Усе. Ритуал виконано. Як це й бувало раніше. Орден знову показав свою силу й рішучість. Упоперек дороги йому не ставай. І так буде завж…»

Книжка вислизнула з рук і бухнулась на підлогу. Цей гучний звук змусив Лисицю повернутися з екскурсії, що тільки-но майже почалася, до солодкої Країни Сновидінь.

– Стоп-стоп-стоп, шановний пане професоре, ще рано, – почав накручувати себе Богдан. – Не все ще приготовано до завтра. Чи краще встати раніше й закінчити все зранку?»

Ця думка мала всі шанси перемогти на кастингу професорових планів. Вона нагадувала «відшліфовану» ідеальну красуню з глянсового журналу. Відфотошоплену в усіх місцях цукерочку. І цій могутній спокусі Лисиця особливо й не опирався.

– А, – махнув, одразу ставлячи «відмінно» ранковому варіанту. – Дасть Бог ранок, дасть Бог розум. А з ними веселіше. З обома.

Позначив закладкою потрібну сторінку. Завів телефона на сьому. Зарився до м’якої ковдри і без роздумів гайнув назустріч жаданому солодкому карнавалу. Там на нього вже давно чекали.

Пролог другий

Незнайомець у білій ексклавині^[1] увійшов до номера та квапливо замкнув двері. Повернувши ключа двічі. Так надійніше. Хотів зробити це і втретє, але замок такою технологічною вишуканістю хвастонути не зміг. Не на того нарвався. Зі знаком мінус…

Незнайомцеві здавалося, що, зникнувши за дверима, він утік від усього світу. Той постійно підглядав за ним численними очима-невидимками, намагаючись вивідати, що ж він там, у чужому житлі, робить. З плечей немов вантаж тяжкий упав. Слава Богу, все минуло вдало. Як і планував. І лише тепер можна розслабитися. Тепер він – «удома». За надійними дверима. За надійними стінами. Утік. Заховався. Щез. Таке не раз бувало в житті. Можна, нарешті, згадати, що ти – людина. А не робот. Який механічно виконує передбачене програмою. У цій білій ексклавині, під відлогою^[2] якої ховалося його обличчя в балаклаві, він точнісінько нагадував когось із запрошених акторів, переодягнутих монахами-лицарями. Ті настовбурченими жирафами ковтали останні режисерові вказівки, репетирували разом, відпрацьовували ролі кожен окремо. Метушилися. Готувались до костюмованого шоу. Воно відбудеться завтра після відкриття конференції в Новій Сорбонні^[3]. А тут, у готельному холі, проводили останню репетицію. І саме тому він у такому наряді – артист артистом. Цей хід ретельно, з шаховою точністю, продуманий. До дрібниць. До найменших несподіванок і можливих вивертів. Як і весь величезний план. За яким кожну фігуру на цій складній шахівниці він свого часу поб’є. Кожному поставить мат… Скільки разів за життя він грав у шахи. Скільки разів вигравав. І ніколи раніше не міг подумати, що доведеться розігрувати щось подібне до шахової партії в житті. Там, на війні, все значно простіше й легше. Он він ворог – бери та стріляй. А тут… Хоча життя ж – річ непередбачувана. І стократ складніша за найвіртуознішу шахову партію. Тому й можливе все. Навіть найнеймовірніші перетворення. Хіба він міг коли-небудь подумати, що сидітиме, воюватиме, командуватиме людьми, вбиватиме… Особливо останнє… Ні. Таке йому, вихованому «маминому синочку», хронічному відмінникові зі зразковою поведінкою, ніколи не спадало на думку. Надто ж – коли був маленьким, коли ріс, оточений любов’ю й турботами батьків. «Пестити й плекати» – ось їхній мовчазний «девіз»… Коли мріяв про доросле життя, де він – обов’язково шанована людина. Успішна. І неодмінно – знаменита. Яка посуне на крок уперед національну науку й культуру. Адже вже в дитинстві відчував могутню творчу силу. Талант, що рвався на волю. До перемог і відкриттів. Що змітав на шляху всі можливі та й неможливі перешкоди… Та життя вирішило інакше. Змусило вбивати, часто безжально. Безпідставно. Перетворивши на бездушний смертоносний механізм. Ампутувало ніжну чуйну душу. Зробило професіоналом. Тренованим бойовим псом. А саме вбивство – незмінним ремеслом. Де він досяг такої досконалості. Таких неперевершених результатів… Невже його прекрасна й свята мати народжувала його для цього? Невже всі численні таланти даровані Господом для вбивства? Чи міг він стати кимось іншим? Міг відмахнутися від цього жахливого ремесла? Хтозна… Зараз про це важко судити. Минуле заніміло. Скам’яніло. Застигло. Як досвідчений вуличний мім… Напевно, міг. Напевно, повинен був підставити ліву щоку після того, як жорстоко вдарили по правій. Але не зробив цього. Замість шляху християнського прощення та смирення обрав іншу стезю. Чи, швидше, це попереднє життя обрало її для нього? По суті, це все уже не має жодного значення… Зате пощастило таки здійснити давню мрію. Він став професором. Нехай під чужим ім’ям. Нехай не надовго, а лише на кілька днів. Та все одно. Він це зробив. І отримав невимовне задоволення. Хоча міг стати й справжнім професором. Успішним. Відомим і шанованим. Усе до цього йшло. Якби… Якби не зла воля злих людей. Яка чорним шулікою накинулася на білу лебідку його молодого життя, що так чудово починалося…

Незнайомець підійшов до шафи й витяг звідти персня з великою літерою «М». Пробігся очима вервечкою вигравіруваних літер. «Qui seminat mala, metet mala». «Хто сіє зло, той пожинає зло». Він читав цю глибоку фразу, напевно, втисячне. Тому що носив подібного персня, виготовленого власноруч, на підмізинному пальці лівої руки постійно. І тоді, коли лічив дні, що лишилися до виходу на волю. І тоді, коли одного разу, після втечі з в’язниці, одна людина в ньому померла, а нова народилася. І коли доля закинула до Африки у школу для підготовки найманців. І коли вже воював. І кожного разу, знову й знову перечитуючи цей вислів, незнайомець у білій ексклавині переконувався, що він геніальний за своєю глибинною та невичерпною суттю. І, що теж важливо, – справедливий. Тому що в ньому заховано всесвітній баланс. Колосальний уселюдський запобіжник. І якби його не було, людство давно б уже зникло. Та й землі самої вже не існувало б… Отакий нехитрий апокаліпсис…

Потім дістав із шафи кинджал. Ще один атрибут ритуалу. Без нього той не можливий. Тому кинджали, як і персні, – тут. Поряд. Мирно покояться в шафі, чекаючи участі в новому ритуальному дійстві.

Незнайомець знову відчув знайоме тремтіння. Його відчував завжди, коли брав до рук зброю. Напевно, воно йшло від убивчої сили, причаєної в цих геніальних людських винаходах, що несли смерть. Інстинктивно відчуваючи їхнє призначення, людина, беручи до рук, несвідомо хоче запустити вбивчий механізм. Зараз було так само. Але – для всього свій час… Усе мусить бути за планом. За його геніальним планом. Інших у нього не буває…

Він жбурнув кинджал на шахівницю, що стояла на столі з розставленими фігурами. Частина їх з гуркотом розлетілася врізнобіч. Деякі впали на підлогу й оскаженілими жабами застрибали хитромудрою траєкторією. Кілька впали прямо на дошку. Однак тура, ферзь і пішак, гойднувшись, устояли. Гм… Молодці…