Читать книгу «Орлеанська діва» онлайн полностью📖 — Вольтера — MyBook.
image

Вольтер
Орлеанська діва

Від перекладача

Вольтер (Франсуа Марі Аруе), французький просвітитель XVIII ст., здобув собі за свого довгого життя (1694–1788) славу, якою міг би похвалитись рідко котрий із великих письменників. Досить пригадати кілька фактів: твір його «Філософські листи» спалено за вільнолюбні ідеї рукою ката; його ув’язнювано в Бастилії, його вислано раз і вдруге – вдруге на все життя – із Франції; він удостоївся переслідувань французького королівського уряду і католицької церкви, зненависті прусського короля Фрідріха II і – правда, пізніше, по смерті письменника – російської цариці Катерини II; повернувшись, після смерті Людовіка XV, до Парижа (що йому було офіціально заборонено назавжди), він мав там таку захоплену зустріч, що інакше, як тріумфом переможця, її не можна назвати. У французькому театрі на честь його було влаштовано почесну виставу – ішла його трагедія «Ірена»; на сцені бюст Вольтера, який сам сидів у ложі серед паризьких красунь, увінчано лаврами – і всі присутні встали, влаштувавши славетному старикові овацію…

Незабаром після цього тріумфу сильний ще духом, але немічний тілом Вольтер упокоївся. І хоч він ніби покаявся перед смертю в гріхах своїх проти католицької церкви, але духовенство відмовилось ховати його за церковним обрядом. Останки письменника були поховані без усякої церковної пишноти в провінції Шампані. А під час французької буржуазної революції прах його за постановою Національних зборів був урочисто перенесений до Пантеону, місця вічного упокоєння найвизначніших державних діячів та великих людей Франції. Тепер нема й слідів тодішньої його гробниці. Гадають, що в той час, коли запанувала у Франції реакція (1814 р.), вороги Вольтера, яким не давала спокою слава великого письменника й борця і після його смерті, знищили ту гробницю разом із тліном, що в ній містився. Чи це ж не слава?

Слава не залишала його й після того, як він зійшов у домовину: Гете, Пушкін, Міцкевич високо цінували його твори, Радіщев заявив, що Вольтер належить до тих письменників, яких людство буде читати, поки житиме. Герцен сказав, що сміх Вольтера знищив більше, ніж плач Руссо. Достоєвський мріяв написати «Російського Кандіда» (Кандід – герой однойменного роману Вольтера).

Були, правда, і смішні, й огидні сторони в тій славі: згадаймо російських «вольтер’янців», поміщиків, що, сидячи у вигідних «вольтерівських» кріслах, залюбки читали твори знаменитого «фернейського вільнодумця», – а відірвавшись од книжки, давали розпорядження «провчити на конюшні» якого-небудь там Карпа чи Сидора…

Але важливо, що творчість самого Вольтера, далекого від будь-яких революційних настроїв, разом з творчістю інших французьких енциклопедистів, разом із творчістю Руссо, з яким у Вольтера була завзята полеміка, – творчість його багато чим підготувала уми до французької буржуазної революції, що відлуння її чути у Радіщева й Новикова, що на всій волелюбній, антифеодальній, антиклерикальній літературі XIX століття лежить відсвіт Вольтерового духу.

Життя й діяльність Вольтера сповнені були суперечностей. Син паризького нотаріуса, представник висхідної французької буржуазії, тягся замолоду Вольтер до аристократичних салонів; обдарований нищівним критичним розумом, Вольтер гадав, що ідеал державного ладу – абсолютна монархія з «освіченим монархом» на чолі, шукав собі ласки у короля Людовіка XV і у коханки його маркізи Помпадур, – а потім, підпавши під королівський гнів, перекинувся до Фрідріха II, «дружба» з яким закінчилась непримиренною ворожнечею; прибічник свободи людського духу, він довго листувався з Катериною II і називав її найоблесливішими іменами, порівнюючи з найбільшими монархами світової історії…

Заклятий ворог католицької церкви, яку він невтомно закликав знищити («Ecrasez l’infâme!» – «Розчавіть підлу!»), бичуючи нещадним сатиричним пером офіційні догмати й середньовічні передсуди, всіма силами свого розуму й таланту захищаючи від неправого суда її жертви (особливо відома справа Каласа, посмертної реабілітації якого він таки добився), – Вольтер, одначе, обстоював ідею існування бога (деїзм) як вищого начала, що створило світ і ним керує. Мало того: він гадав, що релігія – надійна оборона супроти «простолюду», яка допомагає тримати його «в узді», отже для «низів» її треба неодмінно зберегти. Це ж йому належить знаменитий вислів: «Якби бога не було, його треба було б вигадати…» Дбаючи не без успіху про інтереси селянства, про скасування кріпацтва, він одночасно був прибічником «священного» принципу власності і сам, у своєму чималому швейцарському маєтку, досить вигідно господарював.

Шукати пояснення цих суперечностей треба не тільки й не стільки в особистому характері Вольтера, як у тому соціально-політичному тлі, на якому він зріс, у рисах тієї доби, у суперечностях всередині самого класу, який він представляв, – буржуазії.

А втім, годі про суперечності. Вольтер увійшов в історію людства як великий популяризатор передових ідей свого часу, як палкий борець проти феодалізму й клерикалізму, як людина, що закликала людей мислити та обстоювати свої думки, як оборонець гонених і кривджених – не тільки пером, а й ділом. Він протистояв старому ладові як втілення гуманності й віротерпимості.

Вольтер написав дуже багато. Повне зібрання його творів французькою мовою займає кілька великих полиць. Тут і політичні памфлети, і філософські трактати, і філософські та морально-повчальні романи чи, вірніше, повісті, й історичні розвідки, і трагедії, і поеми, й ліричні поезії тощо.

Сам Вольтер вважав, здається, вершиною своєї творчості трагедії, писані за приписами класицизму, хоч і овіяні новими ідеями. Проте нині вони відомі тільки фаховим історикам літератури. Та й героїчну його поему «Генріада», де в образі французького короля Генріха IV він хотів змалювати свій ідеал «освіченого монарха», навряд чи з великим інтересом читали б сучасники. Далеко більше значення залишилось за його романами, дія котрих відбувається часто поза конкретним часом і простором і побудована на фантастичних припущеннях. Та справа там не в дії, а в ідеях, які aвтор висловлює за допомогою умовних образів. Найзнаменитіша з цих повістей – «Кандід», де піддано саркастичному висміюванню рожевий прекраснодушний оптимізм, що вилився в формулу: «все йде до найкращого в цьому найкращому із світів», – і де людину закликає автор устами одного із персонажів: «Треба обробляти наш сад», тобто кличе до живої практичної праці на цій землі. Хоч у цьому заклику й не відчувається потягу до корінної перебудови світу, суспільного ладу, але на свій час лунав він прогресивно.

Вольтер славився своєю уїдливою дотепністю, своєю іронією, що раз у раз переходила в гострий сарказм. Риси ці виявились не тільки в його літературних творах, а й в усних розмовах, на які він був незрівнянний майстер, і в численних листах до друзів та ворогів. Це був прирожденний сатирик.

І саме сатиричною поемою є його «Орлеанська діва», яку ми даємо в українському перекладі, де в чім виправленому проти першого видання 1937 року. Сучасники добачали в ній передовсім фривольні сцени, що до смаку були «вінценосним» читачам – Фрідріхові II та Катерині II, які, проте, гадали, що для широкого суспільства поема небезпечна. Думка про те, що суть поеми зводиться, власне, до цих одвертих, недвозначних легковажних сцен, уперто держалася в буржуазному літературознавстві. Олексій Веселовський називає «Діву» «утомно сороміцькою» («утомительно скабрезною»). Так само вкоренилася серед буржуазних істориків літератури гадка, ніби в поемі своїй висміяв Вольтер історичну Жанну д’Арк.

Усе це не так. По-перше, щодо фривольності. Треба ж зважати на епоху! Те, що за пізніших часів вважалося непристойним, у XVIII і попередніх віках спокійно вводилось авторами в найсерйозніші твори і так само спокійно читалося «найпристойнішими» дамами. Згадаємо лише деякі дотепи і «слизькі» місця у Шекспіра, і то не тільки в комедіях, а і в трагедіях («Ромео і Джульєтта», «Отелло»), ряд новел Боккаччо, цілі сторінки, а то й розділи в «Гаргантюа та Пантагрюелі» Рабле, пізніше (XVIII ст.) – казки Лафонтена, «Персидські листи» Монтеск’є, «Пригоди кавалера Фоблаза» Луве де Кувре. Отже, річ тут не в тих еротичних пригодах, які описує Вольтер, а в тому, з ким ці пригоди трапляються.

Так само, звісно, невірно, ніби Вольтер осміює й висміює ту реальну Жанну д’Арк, релігійно екзальтовану й патріотично настроєну селянську дівчину з села Домремі, яка під впливом католицького духівництва повірила, ніби її місія – врятувати вітчизну, шарпану англійцями, що обложили на той час (1429 р.) Орлеан, одне з небагатьох міст, які залишилися ще під владою французького короля Карла VII.

Переконавши короля у вірності пророцтва, що «Францію врятує діва»,[1] католицькі попи добилися, що Жанну поставлено на чолі війська, де вона, за свідченням сучасників, викликала ентузіазм. Жанна визволила Орлеан, здобула ряд перемог над англійцями, коронувала Карла VII в Реймсі. Вона виконала свою місію, але король ублагав її залишитись при війську. Та незабаром воєнне щастя зрадило хоробру дівчину. Після однієї з поразок бургундці, взявши Жанну в полон, продали її англійцям, де віддано її, як звинувачену в чаклунстві, зносинах з дияволом і т. ін., на суд духовного трибуналу і за вироком трибуналу спалено (1431 p.). Ні Карл VII, що завдячував Жанні перемогами свого війська і своєю короною, ні представники Паризького університету, що входили до англійського трибуналу, нічого не зробили для того, щоб урятувати бідолашну.

Багато пізніше, коли остаточно вигнано з Франції англійців, справу Жанни переглянуто і її посмертно реабілітовано.

Після цього почалося творення безглуздої церковної легенди про Жанну д’Арк як про «послану небесами» діву, що саме дівочністю своєю врятувала Францію, почався культ її як національної героїні, що породив ряд поем про неї, одну з яких – поему бездарного Шаплена – презирливо згадує Вольтер на початку своєї «Діви».

Як прирожденний скептик, Вольтер не вірив у дівочу невинність Жанни. Як людина, далека від усякої релігійної містики, він ніяк не міг пристати на гадку, що саме дівоча невинність могла спричинитися до воєнних перемог французів і до рятунку Франції. Як непримиренний ворог церкви, він обурювався всіма тими нісенітницями, якими оточило її пам’ять католицьке духівництво.

Він визнавав – це видно з його інших творів – історичних розвідок – позитивну історичну роль Жанни. Поема його скерована не проти самої постаті дівчини з Домремі, а проти нестерпно фальшивого церковного культу її. Вістря сатири в його поемі скероване не проти самої Жанни, яка змальована досить симпатичними рисами, а проти розпусних, огидних, брехливих представників офіційної церкви, яких змалював він в образах ченців, отих усяких Грібурдонів та Лурді, проти несусвітніх вигадок про «святих», як-от «святий патрон Франції» Денис, змальований у поемі з убивчою силою насмішки, проти всякого релігійного туману і дурману. З меншою, правда, гостротою разить це вістря і представників феодалізму, таких, як слабовольний, майже дурнуватий король Карл, як дикий п’яниця й розбишака англієць Шандос,[2] як королівський підлабузник і звідник Бонно[3]… Підкреслюючи на кожному кроці розпутність і похітливість духівництва, Вольтер раз у раз бере під захист природність і законність здорового статевого потуття, радощі земної непродажної любові. Поема його – виклик темряві, обскурантизму, догматизму во ім’я світла, свободи й сміливості думки.

«Утомно сороміцькою» «Дівою» захоплювався Пушкін, що назвав її «золотою книжкой славною», «катехизисом остроумия», «святой библией харит». В одному з листів Пушкін визнав «La pucelle» найкращою з поем Вольтера. Він переклав перших двадцять шість рядків поеми. Вплив «Діви» Вольтера можна бачити не тільки в юнацькій поемі Пушкіна «Бова», а і в його «Гавриїліаді».

Про сліди захоплення «Дівою» в колі декабристів свідчить таке місце з відомих сатиричних куплетів Рилєєва:

 
Ах, где те острова,
Где растет трынь-трава,
Братцы!
Где читают «pucelle»,
Где летят под постель
Святцы!
 

Адам Міцкевич замолоду любовно перекладав «безбожну» Вольтерову поему. Є свідчення самого поета, що переклав він чимало, але до нас дійшла тільки пісня V.

Російські читачі дожовтневої пори не мали (головно з цензурних причин) перекладу «Діви». Перший російський переклад, здійснений групою поетів за редакцією М. Лозинського, вийшов аж у 1924 році. Друге, виправлене його видання випустило видавництво «Academia» 1935 р. До перекладу додано ґрунтовну вступну статтю С. Мокульського.

Мені як українському перекладачеві залишається тільки висловити надію, що я хоч якоюсь мірою «доніс» до українського читача легке, дотепне, гостре слово Вольтера, що читач цей знайде в поемі те здорове зерно, ту світлу думку, які становлять основу «Діви», і погодиться зо мною у визнанні великого прогресивного значення, яке мала вона для свого часу.

Максим Рильський

Стандарт

0 
(0 оценок)

Орлеанська діва

Установите приложение, чтобы читать эту книгу

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Орлеанська діва», автора Вольтера. Данная книга имеет возрастное ограничение 12+, относится к жанрам: «Литература 18 века», «Зарубежная классика». Произведение затрагивает такие темы, как «сатира», «світова література». Книга «Орлеанська діва» была написана в 1755 и издана в 2017 году. Приятного чтения!