© В. Ричка, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

Передслово

Володимир Мономах є знаковою постаттю в історії середньовічної Руси-України. Старокиївські літописці називають його добрим дбайливцем Рземлі, який боронив її і від зовнішніх ворогів, і від внутрішніх міжкнязівських чвар. Він, мовлячи словами давньоруського книжника, «просвітив Руську землю, наче сонце, і слава його розійшлася по всіх землях». Нині можна додати: і не померкла у віках, зберігаючи в історичній пам’яті східних слов’ян образ розважливого і твердого державця, справедливого володаря-миротворця.

Значно пізніше видатний історик Микола Костомаров завважить, що Володимир Мономах «залишив по собі пам’ять найкращого із князів… Його благодушність, сполучена в ньому з енергійною діяльністю і розумом, піднесли його так високо і в очах сучасників, і в пам’яті потомства»^[1].

Володимир Мономах свідомо працював над творенням власного образу ідеального правителя. Перші літературні твори, що вказують на це, походять від самого князя – насамперед йдеться про знамените Повчання, або з найближчого оточення – грандіозний літописний звід Повість временних літ, складений на початку ХІІ ст. За словами Михайла Грушевського, його прихильник свідчить, той «зіставсь ідеалом князя – енергійного, запопадливого, для громади доброго»^[2].

Він також зумів набути великого авторитету серед сучасних йому представників князівських кланів, впливових вельмож та церковних ієрархів. Либонь, тому його постать не обділена увагою у вступі до Галицько-Волинського літопису, руській редакції Літописця патріарха Никифора, Слові про погибель Руської землі.

Кульмінація творення образу Володимира Мономаха припала на XV–XVI ст., коли формується легенда про царські дари Мономаху. І тільки згодом – у XVIII – на початку ХІХ ст. в історичній творчості та художній літературі^[3] відроджується інтерес до цієї непересічної особистості. Утім, художня література використовувала і розвивала ті риси образу князя, які продукувала історична наука.

Слід зазначити, що здобуття авторитету серед князівського загалу, невеликого кола впливових княжих мужів і церковних ієрархів досягалося щоденною напруженою працею під час безпосередньої комунікації. Тексти лише відобразили результат цієї політики Мономаха.

Середньовічне феодальне суспільство, як відомо, існувало на засадах відносно жорстких статусів та стабільних станових категорій, що передбачали обов’язковий для його представників спосіб життя та лінію поведінки^[4]. Усвідомлення своєї престижної соціальної ролі зумовило Мономаха постійно дбати про власний авторитет та репутацію, а отже, належне сприйняття соціумом його образу. Як, власне, чинили й інші представники владної верхівки. Заради демонстрації своїх достоїнств вони свідомо наражалися на, здавалося б, непотрібний ризик.

Ставлення до князя визначалося тим, наскільки його вчинки відповідали тодішньому поняттю честі. Честь – незастигла іманентна данність, раз і назавжди дарована князівському клану. Саме слово честь було похідним від спостереження за поведінкою людини й розуміння / прийняття соціумом. Інакше кажучи, місце князя у суспільстві «прямо залежало від оцінки його поведінки оточенням. Претензія на визнання обов’язково повинна була відповідати прийнятим нормам поведінки»^[5].

Поняття честі було центральним в лицарському етосі – стилі життя провідної верстви суспільства й прийнятій нею ієрархії цінностей, що визначала модель соціального орієнтованої поведінки^[6]. Лицарство традиційно вважається суто західноєвропейським явищем. Однак його глибокі і давні коріння були вигодувані, за образним висловом Франко Кардіні, степним чорноземом й, «вітер степів гуде в гіллях древа середньовічного лицарства»^[7].

Ідеологія лицарства своїми коріннями сягає в глибини самосвідомості варварських народів середньовічної Європи з притаманним їм культом вождя, особистої відданості і воєнної відваги. Уявлення про честь князя-язичника, що формувалася з часу появи у східнослов’янському суспільстві воєнних співтовариств, відбивають такі слова Мономахового прадіда – Святослава Ігоревича: «…ми не якісь там ремісники, що добувають засоби для існування трудами рук своїх, а мужі крові (виділено мною – В. Р.) які зброєю перемагають ворога»^[8]. Як бачимо, для Святослава честь пов’язана з кров’ю, пролитою у війнах і грабунках.

Мужність на війні була чи не найбільшою чеснотою й для християнського князя Володимира Мономаха. Характерними щодо цього є літописні прославляння його воїнської доблесті, де рефреном звучать, наприклад, такі слова: «немало поту витер із дружиною своєю, і виказав неабияку мужність із мужами своїми».

Найважливішими елементами лицарської конструкції ідеальної князівської поведінки була особиста мужність на війні та полюванні. Глибоку закоріненість подібних уявлень в ментальних установках східних слов’ян відбиває, на мій погляд, семантичний, зі знаком ототожнення, ряд: поле битви – поле честі. Таким лицарем честі був Володимир Мономах.

У цій книжці автор намагався відтворити славетні діяння очільника Київської держави, простежити еволюцію його образу, створеного старокиївськими книжниками, а також дослідити, в якій послідовності та якими засобами відбувалося привласнення імені успішного державця чужою нам історією агресивної північно-східної сусідки.

Хай це видання стане своєрідною лоцією для захопливої подорожі у світ українського середньовіччя, сповненого брязкоту зброї, звитяжних перемог і високих помислів. Адресуючи книжку широкому читацькому загалу, автор, слідом за Мономахом, смиренно закликає бути до неї поблажливим: «Якщо ж кому не люба грамотка ся, хай не посміються чи так ото не скажуть: “На далекій путі та на санях сидячи, нісенітницю ти єси мовив”».

Мономахові «труди і дні»

Володимир, наречений у хрещенні Василієм, народився 1053 року від шлюбу улюбленого сина Ярослава Мудрого – Всеволода з дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха – Марією: «У рік 6561 [1053] у Всеволода родився син Володимир од цесариці грецької». Про своє походження Володимир не без гордощів розповідає у складеному ним на схилі літ Повчанні дітям: «Я, недостойний, дідом своїм Ярославом, благословенним, славним, наречений у хрещенні Василієм, а руським іменем Володимир, отцем улюбленим і матір’ю своєю з Мономахів»^[9].

Його хрестильне і княже ім’я, схоже, свідчить про те, що він був названий так на честь свого прадіда – хрестителя Русі Володимира-Василя Великого.

Правляча династія Київської Русі була поєднана узами матримоніального споріднення з багатьма королівськими домами Європи. Ми, українці, із задоволенням і гордістю називаємо князя Ярослава Мудрого (1019–1054 рр.) «тестем Європи». Справді, одна з його доньок – Анна Ярославна була «королевою Франції» (Іль-де-Франса), а дві інші – дружинами королів Норвегії й Угорщини.

Сам Ярослав був одружений зі шведською принцесою Іриною-Інгігердою, донькою шведського короля Олафа Шьотконунга. Від цього шлюбу народилися всі його сини. Старший Ізяслав, який успадкував від батька київський престол, одружився з донькою польського короля Мешко – Гертрудою. Його наступник на київському престолі Святослав Ярославич взяв собі за дружину дочку німецького графа Леопольда фон Штаде, а молодший Ярославич, Всеволод – вже згадувану доньку візантійського імператора Константина Мономаха.

Подібні pacta matrimonialia визначали відповідні політичні стратегії, європейське партнерство Київської Русі. У зворотній перспективі непоцінованим залишається те, що іноземні дружини привносили в повсякденне життя княжого двору культурні традиції своєї країни, свої мови і звичаї. Тому, либонь, кожен князь мав досить вільно володіти не менш ніж трьома мовами, щоб розмовляти зі своєю матір’ю, в якої він виховувався років до шести-восьми, з батьком, дружиною і підданими. Отож важко встановити, яка мова була для них рідною.

Визначальною для двірцевої культури Київської Русі, стилю життя її політичної й церковної еліти була відкритість зовнішнім культурним впливам, у їх творчому синтезі на грунті києво-руської (слов’янської) самобутності.

Часи зростання і мужніння

У цій полікультурній атмосфері і зростав Володимир. За середньовіччя, дитина з малих років прилучалася до життя дорослих, переймалася їхніми заняттями й турботами. Разом з іншими хлопцями Володимир вправлявся на дерев’яних мечах, готуючись до майбутніх ратних подвигів та опановував майстерність верхової їзди.

Своєрідним вступом до громадського життя новонародженого члена княжого дому Рюриковичів були пострижини, які здійснювалися на третьому чи навіть другому році життя княжича. Зазвичай цей обряд відбувався за участі місцевого єпископа в кафедральному храмі. Щодо Володимира Мономаха то, очевидно, йдеться про Софійський собор у Києві.

Обряд пострижин існував також у Візантії. В давніх германців він супроводжувався оперізуванням хлопчиків. У середньовічній Русі, як засвідчують літописні джерела, пострижини княжича супроводжувалися його першим посадовленням на коня. Завершувалася церемонія загальноміським святом й учтою на княжому дворі.

Дитинство Володимира не було безхмарним. Воно припало на часи бурхливих змін у громадсько-політичному житті Київської Русі. Коли малюку не було й року, помер його дід Ярослав, який доклав чимало зусиль для розбудови Київської держави та домігся її процвітання в нерозділеній Європі. По смерті Ярослава Мудрого, яка наздогнала його 20 лютого 1054 року у Вишгороді, старший його син Всеволод, який тоді перебував при батькові, «опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва».

Сани з тілом Ярослава до місця поховання у збудованому ним Софійському соборі супроводжувала урочиста процесія з церковними співами духовенства та плач-голосіння мирян: «Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії»^[10].

Перед цим, відчуваючи холодний подих смерті, Ярослав вирішив обумовити порядок передачі влади своїм синам: «коли ще він був живий, наставив він синів своїх, сказавши їм: «Осе я одхожу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде в вас, і покорить він вам противників від вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибните, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно»^[11].

Наведений текст Ярославового «заповіту» текстологічно ґрунтується на біблійних зразках та літературних запозиченнях із візантійських джерел^[12]. Однак сам факт такого перерозподілу земель між синами Ярослава не викликає сумнівів. Старшому Ізяславу дісталася Київщина, Святославу – Чернігівщина, Всеволоду – Переяславщина, Ігорю – Волинь з центром у Володимирі, а В’ячеславу – Смоленськ.

Метою цього ряду було збереження сімейного союзу між Ярославичами заради внутрішнього миру і єдності в боротьбі з ворогами. Його політичний, сказати б, зміст полягав у спробі узгодити сімейний розподіл з потребами державної єдності: адже результатом сімейного розподілу стало «припинення співволодіння і розпадання заснованої на ньому соціальної групи»^[13].

Історики минулого вважали, що «ряд» Ярослава не встановлював порядку наслідування київського старійшинства й спадкоємності князівських володінь, а відтак і не вніс нічого нового до форми політичної організації Київської держави. Подібної точки зору дотримується й низка сучасних дослідників.

Натомість М. Ф. Котляр обґрунтував думку про те, що Ярослав передбачав передачу Києва старшому в роді й тим самим поклав початок системі успадкування князівських столів по горизонталі, від старшого брата до молодшого^[14].

Звісно, ідеї Ярославового заповіту з часом будуть нівельовані непередбачуваним плином суспільно-політичного життя та політичної практики. Та все-таки, можна сконстатувати, що поділ земель між синами Ярослава, співтовариство яких відтепер набуває якісно нового статусу референтної сімейної групи володарів Київської Русі призвів до змін в організації її політичної системи.

Перехід від corpus fratrum, тобто від моделі братерської сім’ї, в якій не існувало авторитету старшого брата, до сеньйорату, який закріплював за старшим у родині сином права батька^[15], відбиває, на думку багатьох дослідників, відома композиція фрески в центральній наві Софійського собору в Києві із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого.

Ф. Кемпфер зводить його у ранг документа сеньйорату і вбачає в ньому підтвердження присяги єдності княжої сім’ї у політичних справах^[16]. Так само і сучасний український дослідник потрактовує княжий портрет як спрямоване в майбутнє послання Ярослава: «композиція княжої фрески в соборі св. Софії репрезентувала таку концепцію сімейного урядування над Руссю, за якої старший син мав посісти місце батька. Метою системи було забезпечити єдність сім’ї та підвладних територій»^[17]. Втім, не переконаний в тому, що цей художній образ являє собою нотаріально засвідчений юридичний акт політичного співжиття княжої сім’ї, яким воно бачилося Ярославу після його смерті.

Говорячи про політичні наслідки Ярославового заповіту, насамперед слід відзначити, що цим «рядом» була порушена єдність «Руської землі» в Середньому Подніпров’ї, яка досі була доменом київських князів-самовладців – Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Через відновлення адміністративно-політичного поділу «Руської землі» на Дніпровському Лівобережжі виникають князівські столи з центром у Чернігові і Переяславі, які стали осередками володінь старших Ярославичів. Відповідно, Святослав і Всеволод були наділені рівними з київським князем Ізяславом легітимними правами.

Це, зокрема, засвідчує їхня спільна діяльність у всіх сферах життя країни: разом вони розпоряджалися розподілом земель між іншими князями, організовували спільні походи, впроваджували законодавчі норми. Так, стаття 2 Поширеної редакції Руської Правди сповіщає, що по смерті Ярослава «зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Всеволод та мужі їх: Коснячко Перенег, Никифор і відмінили страту (отложиша убиение за голову), натомість постановили кунами ся викупати; а інші норми всі, за якими Ярослав судив, так і сини його зоставили»^[18].

У 1059 році Ізяслав, Святослав і Всеволод звільнили з в’язниці свого дядька Судислава та волі йому не подарували, а постригли в ченці Георгіївського монастиря в Києві, де той і скінчив своє живоття. Після смерті в 1057 році смоленського князя В’ячеслава брати посадовили на його місце Ігоря Ярославича, «із Володимира вивівши»^[19].

Слідом за Волинню вони прилучили до своїх володінь і Галичину, вигнавши звідти свого небожа Ростислава – сина Володимира Ярославича. Невдовзі Ярославичі виступили війною на Полоцьке князівство: «Ярославичі ж троє, – Ізяслав, Святослав, Всеволод, – зібравши воїв, рушили на Всеслава»^[20]. Холодної зимової днини 1067 року Ярославичі заволоділи Мінськом, а з настанням весни виграли вирішальну битву з військами Всеслава Полоцького. Потому вони, «цілувавши хрест чесний» підступно заманили Всеслава до себе на переговори, кажучи йому: «Прийди до нас, а ми не вчинемо тобі зла».

Той, сподіваючись на хресне цілування, переїхав на човні через Дніпро, на березі якого Ярославичі розіпнули свої шатри. Та брати не дотрималися хрестоцілувальної обітниці і полонили його при вході до Ізяславого шатра: «І коли Ізяслав попереду йшов у шатро, а Всеслав за ним ішов, – тут і схопили вони Всеслава… переступивши хреста. Ізяслав тоді привів Всеслава до Києва, і всадили його в поруб (до в’язниці – В. Р.) із двома синами»^[21]. Таким чином і Полоцьке князівство стало здобутком Ярославичів.

Їхня спільна, злагоджена діяльність дає змогу твердити, що вона була оперта на якусь домовленість (ряд) між старшими Ярославовими синами. Цей політичний союз прийнято називати в науковій літературі «триумвіратом Ярославичів». Рівність кожного із його членів в очах тогочасної спільноти була санкціонована Церквою.

У 60-х роках ХІ ст. поряд з Київською митрополією зі згоди Константинопольського патріархату з’являються титулярні (сан титулярного єпископа був персональною відзнакою, а не церковно-адміністративною посадою) митрополичі кафедри в Чернігові та Переяславі^[22]. Церковне вивищення тамтешніх єпископій відповідало політичній системі володарювання старших Ярославичів. Щойно тріумвірат припинив своє існування юрисдикція Київської митрополії була знову поширена на всю Київську Русь. Останньою спільною акцією Ярославичів стало перенесення мощів Бориса і Гліба в нову церкву у Вишгороді.

Ярославичі до часу зберігали хистку політичну рівновагу. Та помалу поміж ними визрівали суперечності, які неминуче мали вилитися у відверту конфронтацію. Першопоштовхом до руйнування триумвірату стала ганебна поразка Ярославичів у бойовищі з половцями на річці Альті поблизу Переяслава у 1068 році.

Відмовивши «людям київським», які хотіли ще битися з половцями, у видачі їм зброї й коней, Ізяслав викликав роздратовування народу. У місті ширилося невдоволення, що й змусило Ізяслава податися геть із міста. Тим часом люди кинулися грабувати княжий двір. Вони проголосили своїм князем визволеного із в’язниці Всеслава.

Та тріумф останнього був недовгим. Коли весною 1069 року Ізяслав Ярославич разом зі своїм тестем – польським королем Болеславом Хоробрим наблизився до Києва, той не став випробовувати долю і поночі втік із табору готових до битви киян.

Коли люди дізнались про втечу Всеслава, то повернулися до Києва і скликали віче. Порадившись, вони «послали послів до Святослава і Всеволода, говорячи: «Зло ми ото вчинили єсмо, князя свойого прогнавши, а тепер веде він на нас зелю Лядську. Підіть-но удвох у город отця свойого. Бо якщо ви не схочете, то доведеться нам, запаливши город свій, рушити в Грецьку землю».

Дослухавшись до цих слів, Ізяслав залишив основні сили поляків разом із Болеславом і, «небагато ляхів взявши із собою», рушив на Київ. Поперед себе він відправив свого сина Мстислава, який увійшовши до міста вчинив розправу над прихильниками Всеслава: «І, прийшовши, Мстислав порубав киян, що висікли були із поруба Всеслава, числом сімдесят чоловік, а других осліпили, а інших він без вини погубив, не вчинивши дізнання»^[23]. Ізяслав помстився і Всеславу, відібравши у нього Полоцьк, у якому посадовив свого сина Мстислава, а після наглої смерті останнього – його брата Святополка. Та Всеславу вдалося вигнати того із Полоцька і втримати його у своїй владі.