Вступ

Вранішній «Ікарус» йшов повільно. Так-так, саме йшов: намацував дорогу, як сліпий стежку, вперто шарив фарами в молоці туману. Складалося враження, що міг рухатися тільки вперед – щойно вихоплений світлом шматочок дороги тут же, на очах, поглинався пеленою. Знову вихоплювався і знову поглинався. Автобус мовчав: з гори на гору, а при такому тумані, не до розмов.

«Хоч рейс відкрили!» – зрадів раптовій думці Василь Катеринчук – сивіючий, але із залишками не зовсім розтраченої молодості, навіть, якщо уважно придивитись, симпатичний мужчина. Глибоко-лагідні та напрочуд сумні карі очі, охайно, зі смаком одягнений, явно виділявся серед пасажирів-селян, але ніхто на це не звертав уваги. «Ага, а не будь автобуса…» – продовжила себе думка. «Подумаєш, заночував би у сестри Тамари у Новій Ушиці, і зраділи б!» – заспокоївся. «Заночував би…» Та заночував би, але якась, як магніт на цвяхи, недосяжна для розуміння сила тягнула на руїни пам’яті, у Вільховець, де народився, виріс, звідки багато років тому і вирушив у світ. Не міг Василь противитися тій силі, не міг, та, признався собі, і не хотів.

Нарешті! Автобус вирулив на Могилів-Подільську трасу. Розвіювався туман, стало видно як почала стидити небо ранкова зоря. «Направо!» – скомандувала думка. «Теж мені, – розізлився на неї, – що я, приблудний?» А думка не здавалася: «Струга, Ставчани, Слобідка…»

Вернув до тями шофер: раптово та різко, аж запищали, натиснув на гальма. Затрясло машину, ще раз, заклякла, відчинилися вхідні. Зграйка синичок – впорхнули дівчатка: галасливі, сонячні, гарячі. І ескорт – хлопці – статечно, куди тобі там, мужики. Заскочило кілька дебелих сумок, останньою – гітара, рушили. «Шкільний випуск!» – по обличчю Василя пробігла коротенька посмішка.

– Залітай, голото! – зайорзався шофер. Це були чи не перші його слова за весь рейс. Підійшов один:

– Що з нас?

– А як що? А куди?

– Вільховець.

– Пісню. Доспіваєте до Вільхівця – нічого не візьму!

– Скільки завгодно! – защебетала зграя. – Гітару!

А на Василя нахлинуло… Не чув пісень, не бачив зупинок, а чув і бачив себе у своєму далекому – не забувається! – 10-Б. І однокласників, і однокласниць… Таких, точнісінько таких…

Підкинуло, ще, зойкнула гітара, стрепенувся і Катеринчук. «А не проїхав?!» – блиснула думка. «О, де ж це ми?!» – стривожився. «Та Вільховець же!!!» – і защеміла так рідно-рідно.

«А хто це дибає назустріч? Дід Сташко?… Він, точно, він! Говорили, що багато історій про чумаків знає…»

– Добрий день, діду Сташко!

– Ага, а чий це ти, га?… Постій-постій, не Прокопа онук?… Точно… В магазин осе іду.

– Молодшого не знайшлося?

– Дай, боже, здоровля! Спасибі!.. Клятий туман: зайде у вуха – ні-і-чого не чую!

– Діду, про чумаків розкажете?! – уже прокричав. Та й це старий, мабуть, не розчув.

– Та ні! Та ти що, чоловіче добрий?! Дочка мені строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково…

Василь підійшов якомога ближче і бухнув над самим вухом:

– Про чумаків!!!

– Та чую, чую, не глухий! Це теперечка сіль ніц не стоє, а колись у чумаків на кіло сала кіло солі міняли. Кіло доброго сала. Бо чумаки сіль тяжким потом заробляли. Теперечка – машини. Теперечка…

– Про чумаків! Розкажіть!

– Ідім. То я по дорозі. Ага, прапрадід мій, довго-довго жив, Митром називався. На послідній чумачці за погонича був, то розказував. А пам’ять у мене – (та хто цього не знає?!) – наче не він, а я там був. А що то за люди, лю-ю-ди, та куди вам! Ото ж і кажу: чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді. І про се всі знали, і вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є… Тебе як прозивають?

– Василь! – прокричав, але не зразу – не чекав запитання до себе.

– То ти, Василю, приходи до мене ввечері… Зможеш?… І я тобі все розкажу. Бо дочка строго наказувала: буханець хліба, пляшку оцту, о, і солі, солі обов’язково… То ти прийдеш?

– Прийду! – схилився до вуха. Стрепенувся дід:

– Туман пройшов – починаю чути… Біля огнища, чумацького огнища, посидимо… Приходи! – попрощалися.

Кроків десять пройшов Катеринчук, коли наздогнало:

– …буханець хліба, пляшку оцту, о, ага, і солі, солі обов’язково…

Віща птиця

(Вечір перший; розповідь діда Сташка)

 
Давно було се, – гей, роки! —
Стояли ми біля ріки…
 

Удавана маска чумацького погонича Митра миттю спадає з дідового обличчя: «Біля якої се річки вони стояли, га?.. Бо скажеш, що брешу… Ага… Ні!.. А-а-а.. Не важно!» І знову постає перед Василем не знаний-перезнаний сільський дід Сташко, а, їй-богу, справжнісінький чумак.

Як зараз бачу:

 
тагани…
А скільки снилися вони?!
Біліє місяць…
О! Огонь,
Немов живий,
тече з долонь —
Кипить,
кипить у таганах
Чумацька каша…
На волах
Лосниться шкіра аж —
од місяця…
 

І стає собою, сьогоднішнім: ворушить вогнище, тягне – закашлявся – люльку… Василь же, та ти що?! – ні звуку! Чув же від інших: страшно не любить дід Сташко коли його перебивають. Василь, здається, і дихати боїться… Нарешті! Заговорив:

 
Згадаю – й не знаходжу місця я!..
То не по небу —
по душі проляг —
Не по степу —
чумацький шлях…
 

– очі старого повільно-повільно здіймаються в літнє вечірнє небо; і рука; випрамляється вказівний – показує: – Чумацький шлях…

Трапилась одного разу з чумаками така пригода… Я тоді у них за погонича був – (а я, як вдає з себе прапрадіда свого, ну, того, що Митром називався, артист!) – якраз кашу доварював – перемішував, щоб не пригоріла. Чумаки ж одпочивали біля другого огнища: дядько Данило, дядько Петро, дядько Осип… Га?… Ага, підходить до них Старший Чумак, – дядько Мартин, здається, Мартин, Мартин, – та дядько Охрім.

Конец ознакомительного фрагмента.