Частина перша

Народження

Якось навесні, в одному густому-прегустому лісі в теплому-претеплому гніздечку народився малесенький горобчик. Він виліз з тісної шкаралупи, подивився широко розплющеними очима на навколишній світ, на тата з мамою і дзвінко сказав:

– Чирік!

– Ой! Це він привітався з нами, зраділа мама-горобчиха Чирка.

– Яке чемне гороб'ятко! Погодився тато-горобець Чир. А давай так і назвемо його, як він сам сказав – Чирік. Але ж, ти подивись, яке чудо! У всіх горобців діточки на світ з'являються з заплющеними очима і пищать, а не чирікають! А цей, ще в шкаралупі обігнав своїх ровесників в розвитку! Що ж воно далі буде?

– Подивимось, – сказала мама Чирка. – Головне, хай росте здоровим і розумним!

Дядько Михайло

Так і став молоденький горобчик Чиріком, Тато з мамою дуже піклувались за синочка. Дідусь, старий мудрий Чик з бабусею Чикинею теж, раз у раз, приносили онучку щось смачненьке і Чирік швидко зміцнів і навчивсь літати. Тепер Чирік вільно пурхав по лісу, а оскільки він був чемним і допитливим горобчиком, у нього з'явились перші друзі. А найпершим став, як не дивно, ведмідь дядько Михайло, барліг якого знаходився під коріннями вивороченої буревієм сосни, якраз під гніздечком Чиріка. А сталось це так: бавився якось Чирік з друзями-однолітками в заростях дикої малини, коли почув сопіння, бурмотіння і голосні зойки.

– Що сталося, хто там так стогне? Не бійся, засміялись друзі-горобчики, це твій сусід Михайло. Він ласував малиною і наколовся на голки акації. От і стогне. Летімо, посміємось з нього! Горобці полетіли до дядька Михайла, розсілись на гілках акації і стали насміхатись з ведмедя.

– Такий великий і такий дурний! Ми, от, сидимо в гілках і не наколюємося, на голки, бо ми розумні, а ти дядько Михайле, дурний, дурний, дурний!!!

– Як вам не соромно, – розгнівався Чирік, – йому ж боляче, а ви смієтесь!

Підлетів Чирік ближче і побачив, що в спині дядька Михайла стирчить здоровенна голка акації, а дядько Михайло ніяк не може дістати її своїми лапами. Сів Чирік на спину дядька Михайла, схопив дзьобиком колючку, потяг щосили і вирвав її з ведмежої спини. Заревів від різкого болю дядько Михайло, озирнувся і побачив Чиріка з закривавленою колючкою в дзьобику.

– Ти що оце виробляєш жовторотику? Нащо мене голками штрикаєш?

– Пробачте дядьку Михайле, я не штрикаю, навпаки, я витяг цю колючку з вашої спини, бо вам дуже боляче було!

– А й справді, – промовив дядько Михайло, поводячи могутніми плечима, – біль став вщухати і зараз вже майже не болить. А ти хто такий? Чи не той горобчик, що нещодавно народився в гніздечку над моїм барлогом?

– Так, це я, дядьку Михайле, – сказав Чирік, – вибачте, що я зробив вам боляче, це від невміння, бо ще ніколи ні з кого голок не витягав…

– Пусте, – сказав дядько Михайло, – ти мене вилікував, а за це я пропоную тобі свою дружбу. Якщо хтось образить тебе, або, якщо, виникнуть якісь проблеми, – кажи мені, розберемося! Поможу, чим зможу, бо ми ж тепер друзі!

Отак потоваришував маленький горобчик Чирік з великим рудим ведмедем дядьком Михайлом.

Їжачок Колючка

За кілька днів трапилась ще одна пригода. Сидів собі Чирік на гіллячці, відпочивав, бо літав далеко-далеко, аж до лісового озера і втомився. Сидить Чирік і спостерігає; виліз погрітися зі своєї холодної нірки їжачок Колючка, ліг на спинку, підставив черевце сонечку і задрімав. В кущах щось зашелестіло. Бачить Чирік, повзе по зеленій траві до їжачка Рудий Лис, от-от стрибне і вхопить сплячого їжачка за беззахисний живіт. Впав тоді Чирік, як той камінець, на їжачка буцнув його обома ніжками в м'який сірий живіт і миттю злетів вгору. Їжачок, з несподіванки, скрутився клубочком, а Лис, що вже не зміг спинити свого стрибка, лише подряпав їжаковими голками свою морду. Затявкав з болю Лис і чкурнув в кущі. Довго б лежав, скрутившись в колючу кулю Їжачок, але Чирік, впевнившись, що небезпека минула, підлетів до нього і промовив:

– Розгортайся, друже Їжачок!

– А як же, зараз! Знайшов дурного! – Пробурмотів з-під настовбурчених голок їжачок. – Тобі з першого разу не вдалося мене за живіт схопити, то тепер і поготів, не вдасться!

– Мені? – розсміявся Чирік. – Та якби не я, то Рудий Лис давно б вже пообідав тобою. Ти пригрівся на сонечку і міцно спав, так що вибач, не було часу ввічливо будити тебе.

– То ти врятував мене від зубів Рудого Лиса? – розгортаючись запитав їжачок Колючка. – Чим я можу віддячити тобі за порятунок?

– А не спи більше черевцем догори! – засміявся Чирік, та й полетів додому.

Білі Мухи

Після того випадку пройшов деякий час і Чирік став помічати, якісь дивні зміни в лісі; листячко стало міняти свій колір на жовтий та бурий. Ранки стали прохолодними, птахів стало помітно менше, дядько Михайло наносив у свій барліг сухого сіна і кілька днів вовтузився там, роблячи собі м'яку перину. Запитав Чирік дядька Михайла:

– А нащо ви, дядько Михайле, таку теплу постіль робите?

– Так зима ж скоро, – пробурмотів дядько Михайло, – треба раніш спати вкладатися, поки Білі Мухи не налетіли.

Здивувався Чирік – дядько Михайло такий великий та дужий, а якихось мух боїться… Запитати дядька Михайла про тих страшних мух Чирік не наважився, а вирішив довідатись про них у дідуся Чика.

Зраділи дідусь і бабуся онукові; гасає всенький день по лісові з друзями, але й нас, стареньких, не забуває! Кинулись вони пригощати онучка самим найсмачнішим, що у них було, але Чирік від всього відмовився і сказав:

– Дідусю, я до тебе у справі – розкажи мені про Білих Мух яких, навіть, дядько Михайло боїться. Вони що, такі несмачні, чи кусаються-колються, як ті голки акації?

– Так, онучку, – сказав дідусь, – вони і несмачні і кусаються люто бо дуже-дуже холодні. Вони обтрушують всі листочки з дерев, заганяють всіх смачненьких жучків-черв'ячків в недоступні для нас укриття, крім того, ми змушені будемо переселитися в село, поближче до людей. Там можна знайти теплий закуток. Люди в селах та містах влаштовують для нас годівнички, щоб ми взимку не пропали з голоду та холоду.

– Ой! – перелякано цвірінькнув Чирік. – Я не хочу зими! Я хочу, щоб завжди було тепло!

– А хто ж хоче мерзнути та голодувати, – посміхнувся дідусь Чик.

– Так вже заведено, – похитала головою бабуся Чикиня. – Тільки ластівки та великі птахи відлітають у Вирій, великі водоплаваючі птахи взимку не можуть тут прогодуватись бо вода стає твердою, мов той камінь, а ластівки харчуються лише в повітрі, а взимку в повітрі лише люті, холодні, Білі Мухи…

– А що таке Вирій? Запитав Чирік.

– Вирій, – замріяно мовив дідусь Чик, – то такий край, де завжди тепло і багато-пребагато смачної їжі.

– То летімо й ми туди! – Вигукнув в захваті Чирік. – Чим ми гірші за ластівок?

– Ми, онучку, не гірші, ми – інші. Летіти туди дуже-дуже далеко, та ще й через велику-превелику воду, що зветься морем, де ні присісти ні перепочити. Ластівки, он, все літо, не присідаючи, у небі кружляли, а ми лише з кущика на кущик пурхали… Де ж нам море перелетіти?

– Дідусь твій в молодості теж у Вирій попробував злітати, – посміхнулась бабуся Чикиня.

– Молодий, завзятий був, але дурний, – сумно похитав головою дідусь Чик. – Ледве не загинув!

Похнюпивши дзьобика випурхнув Чирік з дідусевого гніздечка та й полетів додому. Втім, додому йому теж не хотілося, сів він на гіллячку біля барлогу і тут в його маленькій голівці сяйнула думка;