Бо коли ти відмовишся відпустити народ Мій, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твій край.

І покриє вона поверхню землі, і не можна буде бачити землі. І поїсть вона решту вцілілого, позосталого вам від граду, і поїсть вона кожне дерево, що росте вам з землі.

І переповняться нею доми ваші, і доми всіх рабів ваших, і доми всього Єгипту, чого не бачили батьки ваші та батьки батьків твоїх від дня існування їх на землі аж до сьогодні!

(Вихід 10:4–6)

ПРИСВЯТА

1

 
Пам’ятаєш цей парк у досвітніх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогі клумби й городи крізь осінь з її димами
І дороги в полях крізь світанки її імлисті?
 
 
Пам’ятаєш ці ранки? Автобуси в сиву безвість,
Прохолоду ставків, тополині ряди дороги,
Світ далекого міста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немає змоги?
 
 
Пам’ятаєш лінійки у тихій середній школі,
Пам’ятаєш свята і години нудних уроків,
Пам’ятаєш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаєш, лебедонько, скільки пройшло вже років?
 
 
Пам’ятаєш моє ім’я і мою статуру,
Пам’ятаєш мої слова чи моє обличчя,
Пам’ятаєш мій голос – либонь, ти його забула,
Так і мало би статись, та й, власне, не в тому річ.
 
 
Так і мало би статись, писати ці вірші сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому місті тепер зустрічаєш зорі,
Ти давно вже чиясь дружина і гарна мати.
 
 
Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотів, вірогідно, й не міг би стати,
Бо кому ще потрібні рядки про твоє волосся,
Про твої божі руки, про очі відьмацькі кляті,
 
 
Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрій я тобі говорив про своє кохання.
Все давно помінялось, і я відчуваю втому,
Від якої позбутись мені вже снаги не стане.
 
 
Ти давно вже не тут, і не там, не в моєму серці.
Я давно вже не той, котрим мріяв колись там бути.
Все давно помінялось, і стравлений Карабутів
Вже чогось починає здаватись мені нестерпним.
 
 
Все давно помінялось; полями гуркочать зливи,
І наступні сніги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять німі роки по холодних нивах,
Холоди застилають простір мого дитинства.
 
 
Тихий парк в бур’янах, ті алейки в шприцах та смітті,
Вбогі клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти підпирала не стіни – світ мій,
Панотець править службу, йому там цілують руки.
 
 
Кладовища зростають, а в вікна шкребуться віти,
Стадіон той пустує в сипкім безгомінні ранків,
Від дороги, де ми стояли, то віє вітер,
То глухими ночами доноситься лязкіт траків,
 
 
І здригаються стіни, і юність відходить з краєм,
І мої вбогі рими безпомічно терпнуть, меркнуть,
І холодні машини асфальт предковічний крають
І стирають з історії руки твої безсмертні.
 

2

 
Просто знай: ти була, ну і я намагався чесно
Вкарбувати у вічність тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усі ці грядущі весни,
Ти була Персефона, могутня і жаліслива.
 
 
Ти була Персефона – я знаю, ти б насміялась
Із усіх епіграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебідко, і ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.
 
 
Не була би ніколи, бо мертві міста порожні
І не мають правителів, ними гуляє вітер,
Їх немає потреби любити, хіба лиш божий
Дух літає над мертвим безлюдним безкраїм світом.
 
 
Так і ти не скульптура, котру я ліпив роками,
Будував постаменти і марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своїх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущі.
 
 
Весни завжди крихкі і ніколи не будуть вічні.
Кожна з них особлива, і в тому їх вища сутність.
Я тому й покохав ці прекрасні відьмацькі вічі,
Що таких, як вони, вже ніколи в світах не буде.
 
 
В тому гріх мій, голубко, що я твої юні коси,
І статуру твою, і усе, що було між нами,
Не волів відпустити, як з краю торішню осінь,
А волів ув’язнити, волів вкарбувати в камінь
 
 
І цю школу, і парк у досвітніх сирих туманах,
Ці алейки, засипані жовклим кленовим листом.
Я хотів не прожити, а просто про них повісти.
Я хотів не любити, а лиш будувати храми.
 
 
А тому й опадають гербами мої жита
І гуляють вітри між зарослих колон Помпеї,
Багряняться ці стіни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертві мої міста.
 

ВСТУП

Йому часто сниться кінець жовтня 1992-го року, сірий передсвітанковий час і місто, вкрите тягучими осінніми туманами. Тумани стеляться проїжджими частинами та безлюдними дворами, обступають підніжжя дев’ятиповерхівок в заспаних житлових масивах, а хворобливі протяги носяться алейками, залітають в розчинені двері під’їздів та вікна балконів на верхніх поверхах, колихають забуту там одіж.

Зоря наче ще й не дума підійматись десь там, над лебединською трасою і передмістями, а як і надумається, то чи й помітна буде за тими суцільними хмарами аж до обрію.

Вже більше десяти років йому сниться і сниться ця рання і похмура, якась така передчасна осінь. Йому сниться заспаний досвітній Комсомольськ у покривалі туманів і очікуванні близького ранку. Темні житлові масиви з рідкими вогниками в вікнах, залізничні колії в росі та забиті бронетехнікою автомобільні дороги. І перекриті мости над Бистрицею, ледь видимі через приціл його снайперської гвинтівки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць і шкіл, дитячих садків.

Перед світанням солдати починають метушитись, механіки прогрівають двигуни.

Колони формуються в Комсомольську і неспішно за тим рухаються притихлими околицями міста. А тоді, звертаючи на розбиті осінні дороги, сунуть крізь невибрані поля і мертві занедбані села кудись в бік хворобливої зорі. В цей час над містом чутно гул турбін – то ударні авіагрупи злітають в Овручі і йдуть на бомбардування бунтівного регіону.

Йому те сниться, і сниться, і сниться…

Але того дня йому не вдалось додивитись свій набридливий сон – за старою бойовою звичкою він прокинувся від самого лишень тривожного передчуття. Він визирнув у віконце вагончика охорони – по подвір’ю плівся осінній туман, а чергові коло воріт якось дивно метушились, хоча до світання ще було далеко, ще тільки починало сіріти і в красивому трьохповерховому будинку господарів не світилось ні в одній кімнаті. Що б це значило?

Він накинув штурмовку і, взявши зі столу пістолет з гравіруванням «За відмінну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвір’я, то порив вітру жбурнув йому в лице дрібною мрякою.

Коло воріт метушня вже притихла, але він натомість побачив, як від парадного входу будинка господарів до зброярні заклопотано чимчикує один з особистих тілоохоронців Ольги Дмитрівни. І хлопчина той зовсім не був ні наляканий, ні стривожений, а просто якийсь надміру заклопотаний – колишній спецпризначенець одразу це зауважив і трохи заспокоївся. Але що ж тут за метушня? Господар приїхав чи що? Схоже на те…

– Сич! – окликнув він хлопчину. – Що там відбувається?

– А, Віктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Підходьте одразу в гаражі, а то ми вже спізнюємось. Ольга Дмитрівна з дітьми вже зібрались, а в мене ось із рацією щось негаразд…

– А від кого наказ? – Віктор Олегович спинився. – Чому мені ніхто не доповів? Чуєш? Від кого наказ?

Але хлопчина вже підходив до зброярні і лише махнув у відповідь рукою.

– Від мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Віктора Олеговича.

Той різко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пістолета, і вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто і буває, коштувала йому життя.

На нього накинулися ззаду, затулили рота і перерізали горло – він сам у минулому багато разів виконував подібні маніпуляції, знімаючи ворожих вартових. А втратив він обачність через одну просту річ – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навіть в якомусь минулому житті. Він знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, і саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що він бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, він вже багато років вважав мертвою.

І ще одна деталь – він колись сам особисто вбив цю людину.

Коли його тіло взяли на оберемок, від приміщення зброярні пролунало два приглушених постріли.

– Блядь! – вилаявся давній знайомець Віктора Олеговича і, впустивши тіло додолу, скомандував: – Тягніть цього гандона в вагончик і решту жмурів до нього також, а тоді, як будемо звалювати, підпалите к херам це все, Вампір просив, щоб від цього шалману і тріски не лишилось. Я піду зиркну, що там за движуха…

Він зняв з плеча автомат, але двоє його хлопців вже виходили з приміщення зброярні, один, правда, трохи наче накульгував, а в іншого рукав був у крові.

– Що там таке?

– Та сука… – прокрехтів кульгавий. – Встрелив мене, підар, як не по яйцях…

– Сильно?

– Та ні, тільки чиркнуло. Хай в дорозі перев’яжу потім.

– Тоді так, – чоловік задумався. – Коротше, ідіть до воріт і підженіть зараз машини, а ми з Чехом тоді заберемо Ольгу Дмитрівну з дітьми. Цього козла комітетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли і не запалились, то у нас ще з півгодини в запасі є.

Він розвернувся і пішов до красивого будинку з автоматом наперевіс, а через хвилю до нього приєднався той хлопчина, що вбив Віктора Олеговича, співробітника СБУ і начальника охорони цього об’єкта.

– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.

– Всіх вовкодавів прибрали?

– Та типу так…

– Коротше, зараз виїжджаємо.

Вони зайшли в будинок. У вітальні коло вікна стояла жінка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр і чорну спідницю до колін. З її ліктя звисало чорне шкіряне пальто, руки були складені на грудях. На дивані смирно сиділи двоє дітей – хлопчик років чотирьох і трохи старша дівчинка. Вони були вбрані тепліше за матір – в куртках і шапках, закутані в шарфи.

– Віктор Олегович? – спитала жінка, повернувшись від вікна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.

– Це я, Олю, – приязно і навіть лагідно вивів чоловік, підходячи до неї.

– Шамане? – вона широко всміхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.

Він підійшов до неї впритул і обережно взяв за руку. Вона у відповідь піднесла іншу свою руку йому до обличчя і легенько до нього торкнулась.

– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приїхав так раптово? Ти чогось не хочеш мені казати?

– Ні-ні! – він поклав руку їй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, він просив вас забрати. Сьогодні.

– Сьогодні? Зараз?

– Так. Ви вже зібрались?

– Так.

– То виходимо, – він допоміг їй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Візьми під руку. Отак. Так, малеча… – він звернувся до дітей. – Ну, що, курносики? Ану ідіть слухняно з оцим дядьком! Чеху, візьми дітей.

Вони вийшли з дому, коли почало світати і туман вже потроху розсіювався. Шаман вів Ольгу, а Чех ніс малого на руках, дівчинку ж вів, тримаючи за руку.

Вони сіли в два позашляховики, котрі інші хлопці перед тим підігнали під самі вікна дому. Ольга не могла повною мірою оцінити переміну в своїй звичній охороні – може, лише відчувала, хтозна… А діти здивовано позирали на цих чоловіків. На відміну від звичних співробітників їхньої служби безпеки, ці були як попало вдягнені – в основному в якісь брезентові та спортивні куртки, джинсові або ж спортивні штани… Одіж стара і поношена, і в декотрих за спинами теліпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.