Глава 1
НАДИБАНЕЦЬ

– …Не сиди на камені, застудишся.

Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нікого не зустріла. Перед очима – самі могили, у цьому куті здебільшого старі, з вицвілими табличками на стелах, а подекуди й зовсім без стели та ознак причетності комусь… Де- не-де скособочені хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, і Марцелі було безмежно сумно за тими людьми попід похиленими хрестами, попри те, що їх ніколи не знала.

Блукала поміж дерев у пошуках трьох покарлючених берізок, поряд з якими, як пояснили люди у селі, лежали її бабця з дідом… Берізок на цвинтарі було багато, й чомусь в основному клишоногих…

Роздряпуючи до крові руки, Марцела продиралася крізь терня здичавілої ожини і чомусь виходила на те саме місце, звідки розпочинала пошук. Ще трохи, і охопив би цілковитий розпач, якби раптом на надщербленім, врослім у землю надгрібку перед її очима, неначе надіслані самим Богоньком за терплячість, не вигулькнули дві світлини. Вони були точнісінько такими, які не раз розглядала, вивчаючи міліметр за міліметром, у сімейному альбомі. Як оті останні примудрилися вціліти внаслідок нескінченних родинних переїздів, для Марцели залишилося таємницею… Просто збереглися і все – лежали собі спокійнісінько, зафіксовані зім’ятими куточками матового чорно-білого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищені вибляклою, але твердою палітурою, бабця з дідом дивилися зі світлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убік, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, і тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрієм часу відрізком у півсторіччя придивлятиметься до них з ретельністю дослідника, звіряючи власні риси з пращурівськими.

– Ти чуєш чи ні? Не годиться дівчині на камені сидіти. Тобі ще дітей народжувати…

Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кілометрів від рідної домівки, дбав про її ще не народжених дітей? Неподалік стояв хлопець чи молодий чоловік (визірно важко було визначити його вік). Вбраний був нетипово охайно для сільської місцевості – у стильні джинси та вітрівку. Лишень кросівки, подібно до Марцелиних, були вщент замащені цвинтарною багнюкою. Його великі блакитні очі прозраджували цікавість. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманність місцевих залучатися геть до всього, що відбувається навколо.

– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанібрата, немов перед ним – дівчисько із сусіднього села. – Щось я раніше тебе тут не бачив…

Марцела підвелася з кам’яного надгрібку і струсила пилюку із джинсів.

– А ти чий будеш?

– Ого! Ти, як бач, не місцева, раз таке запитуєш…

– Не місцева. Тобто, трохи й місцева, позаяк… – Марцела зиркнула на світлини, з яких ще зовсім молода всміхнена жінка та поважний, з прямокутними, мов у Гітлера, вусиками, чоловік дивилися повз неї. – Це – мої бабця й дідусь.

Хлопець підійшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попід світлинами напівстертий напис.

– То ж треба! З тієї файти у селі вже нікого не знайдеш…

– Зате я є…

Хлопець з цікавістю розглядав молоду жіночку, яка зі спини здалася йому зовсім юною, однак розважливість поведінки й розмови свідчила про її зрілість.

– Це твоя машина отам, просто попід воротами?

– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважає? Я вже йду…

– Та ні, на щастя, поповнення сьогодні тут не передбачається… Просто дивлюся – чеські номери…

– Я з Праги приїхала.

– Ось воно що! А я чую по розмові – щось не те… Ти розмовляєш українською так, як наша вчителька у школі. Ми її «чикалкою» дражнили, бо вишукана літературна українська страх як дратувала.

– Ну знаєш… Як на людину, котра вперше відвідала свою етнічну вотчину, я говорю доволі пристойно…

– То ти вперше в Україні?!

– Уяви собі… – Марцела підібрала із землі наплічник і, струснувши з нього залишки вологої трави, зібралася йти. – Вже кілька років збиралася приїхати – відтоді, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врешті- решт постановила – як не зараз, то ніколи. І справа навіть не в тім, що пообіцяла мамі. Ні… Сама відчувала обов’язок. Навіть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?

– Я приятеля відвідав… Він мені майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осікся і махнув рукою у напрямку віддаленої місцини цвинтаря, де пістрявими від пластикових крикливих квітів курганами височіли свіжі могили. – Нещасливий випадок…

– Співчуваю… – Марцела з цікавістю придивлялася до високих насипів з кольоровими, мов на бразильському карнавалі, вінками – такого ще не бачила. Вдома небіжчиків здебільшого кремували, а цвинтарні церемонії відбувалися стримано, ледь не суворо, як і належало події.

– Знаєш, у нас істотно відрізняються звичаї… Я обов’язково приїду ще, але з іншою метою. Хотілося б усе докладно вивчити, описати, проаналізувати… Людина має знати власні корені. – Марцела перестрибувала через острівці багнюки, потай дивуючись, чому поміж могилками не вимощені доріжки, як у них на «гжбітові», куди навідувалась до мами. Недоглянутість цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового співбесідника. Тим часом чоловік раз у раз підставляв руку, рятуючи від хлюпавки.

– То ти – писака? Чи, може, історик?

– Авжеж, журналістка… – всміхнулася його кмітливості.

Незабаром у поле зору потрапив її ріднесенький «броучек», що підпирав цвинтарний паркан – мініатюрний червоний «сітроенчик» – невичерпна тема знущань редакційних колег. Властиво, зраділа, бо здавалося, цвинтарю немає кінця, і без сторонньої допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу із заплутаних могильних лабіринтів. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовірно чистий (що, враховуючи бездоріжжя, викликало неабиякий подив) із затемненими вікнами «мерседес».

– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо зміряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.

– А як я маю виглядати? – розсміявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишені алярм. – У краватці, у однострої, з поважною текою у руці?

– У нас такі машини мають дуже заможні люди…

– А у нас такі машини має кожен, хто бодай трохи крутиться.

– Що означає «крутиться»? – підійшовши до автівки Марцела відмітила, що на «мерседесі» також чеський номерний знак, і зраділа. – То ти також… звідти?!

– Ні. Я просто частенько там буваю… по роботі… – Хлопцеві до вподоби була її безпосередність та необізнаність, і він залюбки підігрував. – А «крутиться» – означає «робить бізнес», розумієш?

– А-а-а… То ти – бізнесмен? Так би й сказав… – Марцела зітхнула.

Мені треба все життя працювати, аби купити щось подібне.

Начебто не розчувши останньої репліки, хлопець зненацька запропонував:

– Слухай-но! Я частенько буваю у ваших краях! А давай зустрінемося там! Це буде веселіше, аніж на цвинтарі…

Марцела завагалася – у них бо не заведено отак з ходу пропонувати приятельство. Але хлопець здавався їй настільки щирим та безпосереднім, що по хвильці роздумів вже порпалась у наплічнику і, знайшовши нарешті у тільки їй відомих закапелках візитівку, простягнула її новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:

– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Українське слово», часопис «Вісник». Ого! Та ж ти зберегла рідне прізвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!

– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, їй було приємно почуватися своячкою.

– Й справді, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, візитівки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрічі…

Хлопець провів дівчину до автівки і, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завівши двигун, Марцела з приємністю для себе відмітила: «Звісно, ваша… А чия би ще була?…»

Глава 2
ЮЛІШКА

– Марцело, агой! Куди ти, до бісу, запропастилася?! Казала, що їдеш на два дні, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заїхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом відчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простір істеричним голосом редакційного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Україна остаточно тебе полонила, відібравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботі – повний завал!!!

– Вацлаве, я стою на кордоні у черзі. Тут робиться щось неймовірне. Тотальна евакуація населення перед фашистським бомбардуванням…

– Марцело, ти знущаєшся? Яка евакуація?! Що ти верзеш?!

– Вацлаве, це – не смішно. Тут щодня так. Для України – звична річ. Як поталанить, то за кілька годин вирвусь на той бік… Аби не гаяти у черзі часу, з людьми потеревеню, зроблю кілька світлин. Привезу цікавий матеріал для наступного номера. Вважай, це – моя відкупна… І враховуй, що до Праги понад вісімсот кілометрів… тож краще облиш мої нерви у спокої. Побачимося…

Не встигла закінчити розмову і взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.

– Що за чортівня? Невже вони не можуть проіснувати без мене й кількох днів? – схопилася за трубку і, помітивши, що номер незнайомий, озвалася стриманіше. – Алло. Слухаю.

– Пані Марцело? Доброго дня. Пані Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаєте… Мені ваш номер дали знайомі, а їм ще одні знайомі… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з України.

– Я це вже зрозуміла. – Марцелі здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордоні поволі, але рухалася, і обіцяний шеф-редактору репортаж потрапляв під загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?

– Мене звати Юля, Юлішка… Я приїхала на роботу до Праги… Чоловік, що клопотав про візу, обіцяв зустріти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жіночка жалісно хлипала у слухавку. – Взяв удома за візу гроші і щез. Я не знаю, що мені робити… Сиджу майже добу на Флоренці і не маю куди йти…

Марцела залишалася незворушною – такі випадки траплялися не вперше, і те, що чужі люди дозвідувалися її координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.

– Юлішко… Мені, звісно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нічим не можу. Наразі я знаходжуся не у Празі, а… у відрядженні, ледь не за тисячу кілометрів від вас…

– Що ж мені робити? – У жіночому голосі вчувався такий розпач, що Марцела не посміла залишитися байдужою.

– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся більше на шахраїв. У вас є гроші на зворотній квиток?

– Пані Марцело, я не можу додому… У мене там син-каліка… Він обгорів унаслідок аварії на електростанції. Щокілька місяців потребує операції з пересаджування шкіри. – Жіночка та тому кінці дроту вже не хлипала, здавалося, від безвиході її охопило отупіння. – Я його самотужки виховала, й окрім мене оплачувати лікування нікому… Пані Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, він помре…

– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епізоди з гостросюжетного серіалу, майнули у Марцелиній пам’яті жахливі історії, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала їх чимало, позаяк, будучи єдиною україномовною журналісткою на всю редакцію, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвінках»… Їй писали, її шукали, потребували, на неї покладали сподівання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможіть», болісно пропускала крізь себе, мов крізь живий млинок, людські поневіряння, роздрібнюючи їх на прискіпливі дослідження, аналіз, аби порозуміти: ЧОМУ?! За які гріхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколінь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всіх лихо. Є поміж ними й успішні… Що треба робити, аби вижити у тій занедбаній, забутій Богом державі? Шкода, що не залишив їй адреси… Їм бо є про що поговорити…

На тому кінці дроту панувала напружена мовчанка. Ніколи не бачена Марцелою жіночка очікувала допомоги. Не від своїх співвітчизників, а від неї, празької уродженки з українськими коренями, тридцятирічної жінки (дарма, що нагадувала зовнішністю підлітка), яка так і не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебільшого чужими бідами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І оті світлини, з яких бабця з дідом дивляться повз… Вони не дають їй спокою усі тридцять років. Це ж – її рідня, її Вотчина. І ці люди, нехай голодні, бідні й обездолені, втративши почуття гідності – то насправді її народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбіч понині. Життя розпорядилося інакше…

– Алло, Юлішко, ви мене чуєте?

– Так.

– Я спробую вам допомогти. Не обіцяю, чуєте? Але спробую…Зателефонуйте за кілька хвилин.

Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньої знайомої – власниці «окупованого» емігрантами гуртожитку, з якою колись записувала інтерв’ю.

– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…

Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповіщала новій знайомій, котрої ніколи у житті не бачила:

– Я знайшла місце, де вас поселять. Як приїду, подумаємо, що з вами робити далі. Записуйте адресу…

Глава 3
СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ

Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…

Заїхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкінці якого бовванів старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якій народився.

Монастир утримував невеличкий сиротинець, і дітлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожній родині існував шмаркатий підопічний, що залюбки отримував за «лавор» налущеної кукурудзи та шмат біленької пухкої булки з «лекварьом».

Не встиг Іван заглушити двигун попід парканом, як зелені допитливі очиська вже зазирали крізь вікно у розкішний шкіряний салон.

– Привіт, тезко, як життя-буття? – Іванові був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що ніколи не нарікав на сирітське животіння, а натомість зі знанням справи бомбардував запитаннями.

– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скільки вона максимально витискає на трасі?

Іван потай підсміювався над дитячою всеобізнаністю – добре бо знав, з якого джерела черпається інформація. Всі куповані ним часописи про новинки автомобільного життя за збігом терміну актуальності перекочовували до маленького Іванка попід залізне казенне ліжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока беріг дорогоцінну спадщину. І варто було комусь із зухвальства на те зазіхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От і зараз, покуйовдивши малечі палаючого чуба, Іван перепитав:

– Як у тебе там? Все гаразд? Ніхто не ображає?

– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликої, але фірмової кросівки, що також дісталася у спадок від великого Івана, по колесі машини. – Тьху-тьху… Всі ж знають, що у мене – «криша»!

– «Криша» кришою, а ти сам маєш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня під боком буде. Матиму час – покажу тобі кілька потаємних прийомчиків самозахисту, так і бути… А наразі… – напорпав у кишені джинсів цілу жменю дріб’язку і пересипав у дитячу довірливо вивернуту долоньку. – На ґаздівстві був сьогодні? Допомагав?

– Дядь Вань, ображаєте… Йдіть додому, мама вам розповість, скільки всього я переробив…

– То чого стоїш? Гайда за цукерками!

Малого наче вітром здуло, а Іван попрямував углиб подвір’я. Мама розвішувала на линвах випрану білизну й, забачивши сина, радісно витирала руки фартухом.

– Йой, Іванку, дубрі, жесь приїхав.

– Мамо, я вам скільки разів казав – не райбайте у потоці. – Від білизни пахло крижаною свіжістю, протічною водою, та аж ніяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалієтеся, же поперек болить.

– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелі хімійов смердить…

– Ви, мамко, такоє, геби у минулому столітті жиєте. Весь світ райбать у машинці, а ви – у потоці…

– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо мені казати. Я тя другоє хотіла зазвідати… Вже би час вино здоймати… Я натігуватися на лазиві уже не годна, а твій «замєстітєль» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару неділь заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…

– Муй «замєстітєль» понісся за «чупа-чупсом», – розсміявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селі вам на підмогу.

– Ти свого «замєстітєля» далі балуєш? – Мама взяла порожній лавор, витрусила з нього краплі протічної води і рушила до хати. – Тобі, Іванку, давно час настав своїх дітей бавити, а не сиротинських… Хто то видів, аби хлопові на носі – тридцятка, а він сам собі ґаздує… Ади, у твоїх однокласників уже по троє коплаків селом гонять.

– Ага… І вітер жебом гуляє… – Івана дратували оті нескінченні мамині розмови про женячку. – Я, мамко, скільки не приїду, ви все лем про єдно… Не хочу я, як антоті сараки, дітей наплодити, а пак пустити їх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадної хижі, оби чулася ге принцеса…

– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зістарієшся… – зітхала. – А я би вже онуків сокотила… Шкода, же няньо на тім світі тото видить, царство йому небесноє…

– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небіжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у інше русло. – Послухайте лем, шо хотівім ся зазвідати… Ци зналисьте тоту файту Соханичів?

– Соханичі? – Мама, пригадуючи знайоме прізвище, присіла на ослінчик попід пецом, на якому парувала запахуща поливка, і нарешті ляснула себе по чолі. – Соханичі! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому куті жив? Тать він за нашою мамкою, за твоєю бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого діда віддала, та й він ся вженив, айбо всі знали, што не по любові, а лем так, на зло… Пак ся дівка їм вродила, айбо вна туй не жиє – як побралася, утекла з ґаздов десь на Чехи, лем слід простив… А Соханичів уже давно ниє – у їхній хижі чужі люди жиють. Чом ся звідаєш за них?