Розділ 1

Мене звати Віктор. Ім’я, як ім’я. Нічим не краще, але й не гірше за інші. Воно походить від латинського слова «перемога». Можливо, саме тому я у ранньому дитинстві вважав себе переможцем. Я завжди і всюди намагався бути першим. І тому нерідко ображався на долю, коли мене хтось обходив у навчанні, в спорті чи в чомусь іншому. Таке й тепер іноді трапляється. Та з роками я навчився більш терпляче ставитись до успіхів інших людей.

Я й тепер інколи бажаю бути першим. От тільки на реалізацію цих прагнень витрачаю мінімум зусиль. У результаті – мої реальні здобутки дуже далекі від вимріяних і нафантазованих. Але це вже не так ображає. Бо ж не надто й старався…

Я – середньостатистична людина. Тому не буду забирати у вас час на ознайомлення з моїми фізичними параметрами. Все одно, якщо мені колись і трапиться пройти біля вас, особливої уваги на мене ви не звернете. Мої знайомі і близькі вважають мене досить симпатичною людиною. Можливо, тому, що я дещо красивіший за мавпу? Я можу віднести себе до категорії трудоголіків. Але саме до тієї їх частини, кому так і не вдається повністю реалізуватися в якійсь конкретній справі. Я часто готовий безкорисливо допомагати своїм друзям і просто знайомим людям. Що нерідко й роблю. Та окрім сивого волосся на скронях у реальному житті це мені більше нічого не дало.

Мені вже понад сорок років. Вважай, більша частина життя позаду. А чогось істотного у цьому житті я не тільки не досягнув, але до певного моменту навіть і не бачив. Зрештою, як і переважна більшість із нас.

Чому я повів мову про випадок у нашому житті? Може саме тому, що все наше життя є не чим іншим, як цілим ланцюжком випадковостей, випадків і подій, які можуть трапитись, а можуть і не відбутися. Але вам я про це розповідаю тільки тому, що один-єдиний раз у житті я таки скористався зі свого щасливого шансу. От тільки чи дійсно він щасливий? А якщо й так, то наскільки? І чи справді я зумів скористатися цим шансом належним чином?

На всі ці питання я й тепер не можу дати однозначних відповідей. Не можу, хоча б тому, що мене, людину спокійну і виховану, наче справжнього злочинця, розшукує і наша міліція, і ще деякі зацікавлені особи… А шукають вони мене тільки тому, що я зумів виділитися із спільноти собі подібних. А це – не за правилами. Так робити не можна! У їхніх очах я став винним тільки тому, що зумів скористатися своїм щасливим випадком. На відміну від них самих…

Про роль випадку у житті людини можна і міркувати, і сперечатися до безконечності. Тому, не будемо більше про це. Краще перейдемо до справи.

Далеко не кожному з нас доводилось у реальному житті стикатися з такими явищами, як марево, фантом, фата-моргана… Яких лише назв не вигадали люди, намагаючись так чи інакше пояснити те, що вони ніби то бачили, але чого насправді існувати не може. А чому – не може? Тільки тому, що ми й досі не зуміли описати ці явища відповідними хімічними чи математичними формулами? Тому, що нам ніяк не вдається підвести їх під загальновизнані теорії? Чи, може, тому, що значно легше просто відмахнутися від незрозумілого, вважаючи його плодом хворобливої уяви стомлених мандрівкою пустелею подорожніх?

Але ж наша історія знає чимало прикладів, коли такі явища спостерігалися у більш високих широтах. Тут уже не може бути жодних пояснень з посиланнями на гарячі випари пустельних пісків. До того ж, відомі факти, коли великі групи людей спостерігали за реальними історичними подіями, які відбувались десятки і навіть сотні років тому. То що, просто відмахнутися від таких явищ, пояснивши їх груповим психозом певної частки людства? Так найлегше – запевнити всіх у тому, що так не буває, бо так не може бути ніколи.

Ми вже давно заколихали себе впевненістю у тому, що людина – вінець творіння Господнього, або, якщо хочете – найкращий витвір лабораторії самої матінко-Природи. Ми самі себе переконали у цьому і переконали настільки, що навіть саму ймовірність змінити цю думку вважаємо ледь не крамольною. І лише одиниці з нас, мабуть, цілком справедливо, вважають людину лише однією з проміжних ланок у феєричному ланцюжку проявів розумного життя, які лише можуть мати місце у Всесвіті.

Не дарма у народі кажуть, що поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. В існування якихось інших, позаземних форм життя ми зможемо повірити лише тоді, коли якийсь незвичайний прибулець з далеких (чи близьких?) світів зустрінеться на життєвій дорозі з кожним з нас. Лише тоді ми зможемо повірити у те, що ми не одинокі в Космосі і що все наше людство, взагалі, і наша наука, зокрема, знаходяться ще на колисковій стадії свого розвитку і що нам ще рости й рості, поки ми зможемо уподібнитись до розумніших за нас.

Повірте, що я не просто морочу вам голови такими ліричними відступами і що я зовсім не маю наміру втягнути будь-кого з вас у безконечну полеміку про можливість існування різноманітних форм і проявів життя як у віддаленому Космосі, так і поруч із нами. Наскільки мені дозволяє мій розум і власний життєвий досвід, я лише намагаюсь розповісти про те, що трапилось зі мною особисто, і, наскільки це можливо, застерегти вас від повторення моїх власних помилок.

Переважна більшість наших вчених вже давно прийшли до висновку про те, що ми живемо у багатовимірному просторі. Одні з них вважають, що таких вимірів є сім. Інші наполягають на тому, що їх не менше вісімнадцяти. А є ще й такі диваки, які намагаються довести, що їх набагато більше…

Та чи варта прислухатися до міркувань якихось розумників, коли переважна більшість із нас вважає себе мешканцями тривимірного простору? Простору, який має лише свою довжину, ширину і висоту. Хто розумніший, той до цих вимірів додає ще четвертий вимір – час. І – досить! Все решта – за межами розуміння. Отже, воно – від лукавого. А якщо воно недосяжне нашому розуму, то ані думати про це, ні, тим більше, вірити у реальність такої багатомірності простору зовсім не обов’язково.

А вам ніколи не спадало на думку, що ріка Часу у нашому Всесвіті може бути не єдиною? А, може, їх кілька? Може їх, цих часових річок, дуже й дуже багато, і що всі вони течуть у різних напрямках? Як знайомі нам земні ріки…

Я зовсім не маю на увазі, що одні з цих річок течуть від початку до кінця, а інші – навпаки. Якщо вони насправді існують – ці річки Часу, то кожна з них, як і всі річки, звичайно ж, повинні мати свій початок і свій кінець. От тільки бігти вони просторами Всесвіту можуть у різних напрямках.

Якщо погодитись, що така теорія має право на існування, то цілком припустимо, що кожний Простір, кожна одиниця Всесвіту, що мають свої власні довжину, ширину та висоту, на додачу до них має ще й свою власну ріку Часу. Оту невидиму річку, яка на своїх хвилях несе у невідомість саме цей, свій власний, Простір.

А тепер уявіть собі, що таких Просторів і таких річок Часу у Всесвіті є безліч і що вони навіть можуть знаходитись зовсім недалеко один від одного. Але ні бачити, ні сприймати якимось іншим чином ці, інші, відмінні від наших власних, просторово-часові субстанції ми не маємо змоги. Чому так? Та хоча б тому, що нас несуть різні хвилі Часу, і амплітуди коливань цих хвиль майже ніколи не співпадають.

Спробую пояснити це на більш простому прикладі. У своєму власному Просторі, у своєму до болю рідному Часі ми не можемо побачити того, що реально вже відбулося і що залишилося у минулому. Навіть у тому випадку, якщо це відбулося у нашому власному житті і це трапилось всього п’ять хвилин тому. Такі події, як і все на нашій Землі, недовговічні. Вони залишаються у нашій пам’яті, у наших спогадах. Ми їх бачили, ці події, ми навіть були свідками чи учасниками цих подій. Та сталося це п’ять хвилин тому. А зараз, у теперішньому часі, ми цих подій вже не бачимо. Бо вони вже відбулись і назавжди залишилися у минулому, в часі, де є своя ріка. Та, яку ми вже перепливли, і вороття до якої вже не буде…

А чи можемо ми побачити зараз те, що відбудеться у нашому ж житті хоча б через ті ж п’ять хвилин? Звичайно, що ні! Ми можемо лише здогадуватись, можемо передбачати ймовірність тих чи інших подій з певною мірою достовірності. До того ж, передбачаємо ми їх, ці події, далеко не завжди і зовсім не так, як вони дійсно відбудуться.

Ми не можемо бачити електромагнітного поля, але нам доведено його існування, і тому ми просто сприймаємо факт цього існування на віру. Ми не відчуваємо рентгенівських променів, але з допомогою знімків своїх власних внутрішніх органів переконуємось у їх реальності. То чому б нам не повірити у те, що марева, які час від часу спостерігає багато людей, є не чим іншим, як проявами інших світів, світів, які існують поруч з нами і перейти у які теоретично можливо, але практично дуже важко?

Думаю, багато хто з вас неодноразово помічали, як у деякі літні дні повітря над землею ніби тремтить і крізь мінливу призму цього повітряного пласту всі віддалені предмети сприймаються нашим зором зовсім не такими, якими вони є насправді. Я не хочу вас переконувати у тому, що саме це явище може бути доказом взаємного дотикання різних світів. Хоча б тому, що вчені цьому явищу дають зовсім інше, більш прозаїчне, пояснення. Але ж можна собі уявити, що десь поруч з нами, але у іншому світі, також саме літо у розпалі і що тамтешня ріка Часу, як і наша власна, стала більш повноводною і що біг її значно прискорився. От і доторкнулись вони десь між собою – дві річки і два світи…

Я можу собі дозволити таке припущення. Можу, так як мені довелося помандрувати різними світами? і хоча б крихітку знань про особливості загальної світобудови Всесвіту я у цих мандрівках все ж здобув. Але, давайте залишимо фізику фізикам, а самі перейдемо до лірики чи, вірніше, до прози нашого життя і до моїх подорожей в інші світи.

Розділ 2

Вечір тільки починався. Це був час, коли все у природі ніби застигає, готуючись до нічного відпочинку, і лише набридливі комарі прокидаються для свого нічного розбою. Навіть вітерець, що набридливо дув із самого ранку, нарешті вгамувався, заплутавшись у зарослях верболозу.

Я тоді сидів на березі тихої, лагідної річечки і уважно спостерігав за своїми поплавками. Як і кожний рибалка, я небезпідставно сподівався на те, що саме зараз, у час настання вечірньої прохолоди, мені, нарешті, клюне гідна уваги риба і моя улюблена річка таким чином щедро віддячить мені за таке тривале очікування своєї удачі. Всі рибалки думають приблизно так само і всі, в основному, помиляються. Хоча, бувають і щасливі винятки…

Та велика риба того чудового вечора явно не була налаштована на те, щоб потрапити у мій садок, а відтак – і на сковорідку. Лише якийсь дріб’язок час від часу непевно теребив насадку, на що мої поплавки реагували млявим похитуванням з боку на бік. Складалося враження, що вони так хитаються від п’янкого річкового повітря і що такий стан їх цілком влаштовує, що він їм до вподоби.

Раптом, без будь-яких видимих зовнішніх причин і попереджень, повітря над річкою почало тремтіти і переливатися всіма кольорами райдуги. Ніби спалахи північного сяйва несподівано опустились на воду. А далі пішли міражі. Чи то річкова вода почала підніматися вгору, заперечуючи всі закони фізики, чи то само повітря невідомо з яких причин несподівано ущільнилось, всією своєю вагою натиснувши на річкову гладінь. Саме повітря бриніло, пінилось і ніби переливалося невідомо куди, легким шумом своїм нагадуючи водоспад.

Так тривало кілька хвилин. А, може, тільки кілька секунд? У таких випадках мало хто здогадався б подивитися на годинник.

Потім шар ущільненого повітря ніби знову набув свого первісного стану. Але повітряна стихія й далі продовжувала тремтіти і переливатися, і наче невеличкі хвильки весь час прокочувались по ній, постійно видозмінюючи цю нетривку субстанцію.

Я був просто зачарований побаченим. Настільки зачарований, що забув про все на світі.

Тим часом повітря переді мною знову почало змінюватись, забарвлюючись у різні тони зеленого кольору. І якщо раніше ця дивовижа трималася над фарватером річечки, метрів за п’ять від берега, то тепер вона поступово почала насуватися просто на мене.

Не буду хвалитися і переконувати вас у тому, що я зовсім не злякався. Швидше за все, це було б неправдою. Але тоді всі мої відчуття були наче паралізовані. Я тупо споглядав це незрозуміле мені явище, і спостерігав за ним наче збоку. Ніби це не зі мною трапилось, а вичитано з якоїсь химерної книжки.

Мабуть, саме тому і присутність стороннього я помітив далеко не відразу. Він ніби вийшов із цього марева і так само мовчки почав розглядати мене.

Зелена завіса над річкою тим часом почала розповзатися і поволі зникати. Як останні клоччя туману під подувом вітру. Поступово ця незрозуміла зелень осіла на воду. Течія річки підхопила її і понесла кудись, розчиняючи у прозорих хвилях і засмоктуючи у глибину, таким чином знищуючи останні сліди цього незрозумілого для мене явища.

Та далеко не все розчинилося у повітрі. Не все було змито течією річки. Наче якийсь невідомий фантом, дивовижна, химерна істота так і залишилася стояти переді мною. Ще й так впевнено стояла, ніби вона не з повітря виникла, а була із справжньої плоті і крові. Як і все живе на Землі! Мабуть, що й він (вона чи воно?) був здивований не менше за мене. Витріщивши на мене свої очі-тарілки, він, не рухаючись, безсоромно розглядав мене. Наче якусь інфузорію під мікроскопом.

Моє внутрішнє заціпеніння поступово почало кудись відступати і якісь відблиски думок замерехтіли у моїй голові. Звичайно, тоді я того ще не усвідомив, але тепер мені здається, що всі ті думки виникли якось самі по собі. Ніби це не я сам думав, а хтось зовсім інший, невідомий мені, зовсім стороння людина, проганяв нейронами мого мозку титри якогось дивовижного фільму.

Переважна більшість із вас, швидше за все, подумає, що наклюкався, мовляв, рибачок з пляшки, та й тихенько поїхав у світ галюників, коли сонечко літнє у тім’ячко вдарило. От і верзе казна-що та голову людям морочить. Якщо ви так дійсно подумали, то я й ображатися не буду. Можливо, що я й сам, на вашому місці, теж до такого висновку дійшов би.

Але це зовсім не так! Якби всі вживали оковиту так як я, то у нас жодних антиалкогольних указів не приймали б. Я лише при святі можу собі позволити сто грамів випити. А щоб сам, то такого взагалі ніколи не бувало. Так що, можете заспокоїтись. Тверезий я був. А від чистого річкового повітря до такої степені не сп’янієш.

Незнайомець оговтався першим.

– Не бійся мене, людино! – цілком зрозумілою для мене мовою раптом заговорив він. – Я – не фантом і не нечиста сила. Я – факр!

Я був до такої міри ошелешений цією несподіваною з’явою, що спочатку й слова не міг видушити із себе. Ніби занімів. А тут – воно ще й заговорило зі мною. У такій ситуації будь-хто контроль над своїми почуттями втратив би. І я теж себе контролювати не міг. Тому й ляпнув, не думаючи, перше, що в голову прийшло:

– А що таке факр?…

– Ти ще забув запитати, з чим його їдять, – озвучив мою затаєну думку незнайомець.

Він невдоволено зморщив своє зелене обличчя. По всьому було видно, що це дурнувате запитання таки вивело його з рівноваги. А чого ображатися? Можна подумати, що мені кожний день доводиться якихось факрів бачити…

Чому він не відреагував на мої слова належним чином, для мене так і залишилося таємницею. Швидше за все, він зважив на мої розумові здібності, що, зрештою, й змусило його посміхнутися.

– У мене ще буде час, щоб розповісти тобі, хто такі факри. А зараз мені просто хочеться поспілкуватися з тобою. Я хочу дізнатися, чи ти доріс до контакту.

От вже, чия б корова мукала!..

Факр, якщо це справді був факр, хоча я про таких і не чув ніколи, був щонайменше втричі нижчим за мене. На зріст він був від сили сантиметрів шістдесят. Не людина-ліліпут, не гном і не гобіт… Щоб ідентифікувати цю особу, я навіть подумки перебрав всіх відомих мені казкових персонажів. Але цей факр не був схожим на жодного з них. Хіба що зеленим кольором на крокодила Гену змахував. Одягу він не мав жодного. То ж я, наче в анатомічному кабінеті, мав можливість досить добре його розглянути.

Я вже казав, що він був зеленого кольору. Як молода травичка після дощу. Але, якщо колір молодої трави завжди приємний і милий для ока, то цей навряд чи можна було вважати таким. Хоча, може це тільки з незвички. Адже ми цілком нормально сприймаємо зелений колір жаби, наприклад. Хоча подобається вона далеко не всім.

З великою натяжкою зеленого можна було б вважати представником загону приматів. Щось у ньому було і від гнома, і від шимпанзе. Чимось він нагадували людину, а ще чимось – казкового гобіта. Трішки він змахував на Гурвінека з чеської казки. Ручки-ніжки у нього були тоненькі і якісь ніби немічні. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, у порівнянні навіть зі мною, животик у зеленого факра був значно більшим. А голова, за нашими, земними мірками, була розрахована, принаймні, на двох. Але дісталась йому одному. Зате ротик на цій величезній голові був зовсім маленьким. Носа у незнайомця не було взагалі. Лише три отвори на місці, де у людей знаходиться ніс. Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очі! Очі у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя. Можна було подумати, що саме ці органи сприймання для нього і є основними для пізнання світу.

– Ти не бійся мене, Віктор! – знову несподівано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобі не заподію…

Я мало слиною не захлинувся від такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомірок може вважати, що я його боюсь? Я аж зі свого кріселка ледь піднявся від обурення. Та своєчасно здогадався подумки порахувати до десяти…

Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим більше, що й він сам не бризкався слиною, коли я його про факрів запитав.

А сам факр тільки посміхнувся у відповідь на мою реакцію. У нашому розумінні це й посмішкою важко було б назвати. Та, тим не менше, він таки посміхався. Або просто намагався імітувати нашу ж таки реакцію на прояв чогось смішного. Навіть його живіт трясся при сміху точно так, як це буває у нас, і якесь булькання доносилось просто з цього животика. Навіть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.

– Твої думки розвеселили мене, Віктор.

Він чомусь вперто ставив наголос на другому складі мого імені.