Текст подано в авторській редакції

Пролог
І чудовисько хоче любові

Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй.

В. К. Тредіаковський

Жило-було на білому світі одне Чудовисько^[1]… А втім, не одне. Чудовиська у нас завсіди щедро водяться – не переводяться. І не жило те Чудовисько, а просто було. Існувало. Не живе, але й не мертве. Це Красуня жила. Та, яку згадане Чудовисько переслідувало, жадаючи «спізнати її красу».

І ось як усе було і як воно колись закінчилося. Хоча – чому колись? Хіба тепер красунь немає? А коли є, то є й чудовиська, до неї ласі. Бо, як сказано в одному стародавньому манускрипті, «Чудовисько завжди знайде Красуню, бо не може заспокоїтись, що, крім нього, Чудовиська, у світі білому чомусь є ще й Красуня і належить вона іншому, тому Чудовисько неодмінно забажає її спізнати і «потішитись її красою», тож Красуню від Чудовиська може врятувати лише її смерть…»

Хоча буває і навпаки, як то сталося-трапилося, коли красуня Кюрбелдішин-хатун смертю покарала в першу шлюбну ніч найбільшого завойовника тих часів… Так, так, самого Чингісхана.

І хоч історія ця не з наших днів – минуло вже чи не тисяча літ, – але вона все одно сучасна, бо в усі часи існували красуні й чудовиська. Існують вони й сьогодні, існуватимуть і завтра-позавтра. І завжди чудовиська жадають потішитися вродою красунь.

Спершу автор хотів було назвати свій твір «Красуня і Чудовисько», але своєчасно пригадав, що у світовій літературі вже є твір із такою назвою. І, здається, не один і не в одного народу сюжет цей, як кажуть, мандрівний. І в усіх варіантах казки відбувається те саме казкове дійство: Чудовисько, захопившись Красунею, врешті-решт, перероджується. Якщо воно звіроподібне, то відбувається його трансформація, перетворення – під чарами любові. Себто любов рятує Чудовисько, і воно стає не просто кращим, не просто Принцом, а – Прекрасним Принцом.

Хоча це – казка. Розповідний народнопоетичний або писемно-літературний твір про ВИГАДАНІ ПОДІЇ ВИГАДАНИХ ОСІБ (виділення моє. – В. Ч.), іноді за участі фантастичних сил; те, що не відповідає дійсності, вигадка, байка. Одне слово, казка. Тож у ній все можливе, все-все.

Але ми – про життя. Реальне і про його – реальних, а не казкових – красунь і чудовиськ.

Отже: жила-була одна жінка. Для зручності назвімо її Красунею.

Заміжня. Гарного чоловіка мала, але… Потай – як це частенько й трапляється – зустрічалася з коханцем. Чи не цілий рік. Не відаючи, що він (коханець її) – маніяк. Душогубець, який уже погубив (історія справжня), жорстоко убивши 26 людей (жінок перед тим ще й ґвалтував). Тож назвімо його для зручності Чудовиськом. Та він таким і був – Чудовиськом, якого вже давно чекала шибениця чи куля в потилицю.

І його вже не один рік розшукували правоохоронні органи, а він, убиваючи людей безневинних, у перерві між своєю «основною роботою» зустрічався із заміжньою жінкою, яку буцімто кохав. Хто він був насправді – та жінка (Красуня) не відала. А любов у них була така, що ні пером описати, ні словами розказати – за її власним зізнанням.

Красуня довго зустрічалася зі своїм коханцем, що вирішила розлучитися з чоловіком, і вони (коханець той був нежонатий) уже готували заяву до ЗАГСу.

Але не встигли – коханця, нарешті, викрили і схопили правоохоронці. І лише тоді жінка дізналася, що коханець, з яким вона мала ось-ось іти до ЗАГСу, маніяк-душогубець і на його рахунку 26 загублених душ. Загублених жорстоко і в муках нелюдських.

І що ж? Чи Красуня бодай просто жахнулась, коли її коханий виявився Чудовиськом? Де там!

– Я його кохаю, – сказала вона. – І кохатиму, хоч би що там було і хоч би ким він не був.

– Але ж він… душогуб! Тими руками, що вас обіймав (до речі, міг і вас під кепський настрій відправити на той світ), він душив людей! Маніяк! Божевільний! Скількох людей погубив у таких муках жорстоких, що їх навіть уявити страшно – муки катованих ним приносили йому задоволення і сексуально збуджували його.

– Ну що ж, – у відповідь Красуня, – але це для вас він, як ви кажете, маніяк, а для мене – коханий. Я його любила і любитиму, хоч там як.

Засудили її коханого маніяка до смертної кари, але через скасування у нас такої – до довічного ув’язнення.

Тюрма до смерті.

А Красуня, готуючись іти заміж за те Чудовисько, вже шиє весільну сукню. Навіть засуджені до «вишки» можуть за бажанням узяти (перебуваючи у в’язниці) шлюб. У нас демократія. Кожний маніяк, хоч би скільки він погубив душ, має право на збереження власного життя і на певні потреби у в’язниці. Йому зберігають життя, йому створюють оті умови.

Наша Красуня, приготувавши весільну сукню, чекає визначеного дня, коли її в тюрмі обвінчають з маніяком, якого вона ще кохає. А там… Після шлюбу Красуня буде їздити на побачення зі своїм Чудовиськом (в’язні мають право на одне щомісячне короткотермінове побачення і одне тривале побачення щокварталу). І Красуня буде їздити у ті дні любитися з Чудовиськом – виявляється, і таке право у них є.

Ось таке воно, життя. Чудовисько, закохавшись у Красуню, під дією любові стало Прекрасним Принцом. Але це в казці. В реальному житті, як бачимо, Красуня, закохавшись у Чудовисько, стала… Ні-ні, не Прекрасною Принцесою, а як і її коханий, просто чудовиськом.

У чому сенс людського існування? – запитуємо ми. – Може, в пошуках любові?

Слово «любов» часом вимовляють млосним голосом, аж трохи заплющивши очі. Але ж любов буває різною, самою романтикою це поняття не обмежується. Не менше п’яти видів. Це – за класифікацією філософа Еріха Фромма. Їх він описав у своєму творі «Мистецтво любові». (Всі види любові в цій праці називаються об’єктами, а саме почуття розглядається як шлях пізнання таїн людини.)

Братська любов – це почуття базується на відчутті єдності з іншими людьми. Це любов між рівними.

Материнська любов. Або ще – батьківська. Але вона з’являється не лише у батька-матері до дитини, це відчуття виникає з бажання допомогти слабшому, безпомічному.

Любов до себе. Фромм вважає її необхідною умовою для виникнення любові до іншого. І ще Фромм вважає (мабуть, справедливо): людина, яка не любить себе, не здатна любити взагалі.

Любов до Бога. Фромм вважає її основою всіх видів любові.

Еротична любов – чуттєве почуття двох дорослих людей одне до одного. Така любов вимагає повного злиття, єдності зі своїм обранцем. Природа такої любові – виняткова, тож таке почуття може існувати і в гармонії з іншими видами любові, і бути самостійним пориванням.

Ще варто згадати платонічну любов, що поєднується з прізвищем філософа Платона, – піднесене почуття, засноване на духовному потягові без будь-якого фізичного зближення.

Але Еріх Фромм не обмежився описами п’яти видів любові, він розглядає ще дві протилежні форми – творчу любов і руйнівну. Перша підсилює відчуття повноти життя, передбачає виявлення турботи, інтересу, душевний відгук і може бути спрямована як на людину, так і на предмет чи ідею. Друга ж – руйнівна – поривається позбавити волі коханого, вона, по суті, є нищівною силою. Це, зрештою, манія. Хвороблива любов. Давні греки називали її «безумством від богів» і вважали справжньою карою. Бо така любов є одержимістю, змушує страждати закоханого і часто передається об’єкту пристрасті. Це почуття – деструктивне, воно наказує бути весь час поруч з об’єктом обожнювання, змушує відчувати божевільну пристрасть і ревнощі. Одне слово – це любов-манія. Себто хворобливий стан психіки, для якого є характерним зосередження свідомості й почуттів на якійсь одній ідеї, об’єкті тощо. Зрештою, любов-манія близька до маніяцтва, коли й маніяк-убивця може стати предметом захоплення й поклоніння. Чи – любовної пристрасті. Така любов-манія є божевіллям, потьмаренням розуму і може спалахнути до будь-якого злочинця і кривавого маніяка-ката, і може призвести (і призводить) як до вбивства, так і до самовбивства, коли він покине її чи вона покине його…

Яка любов найсильніша – сказати непросто, адже все залежить від того, що вважати силою. Якщо мати на увазі напругу пристрастей, то тут ніщо не може зрівнятися з манією та еросом. Але такі почуття недовговічні й часто руйнівні, що не тільки іноді руйнують психіку й душу, а знищують і самого об’єкта. Інші види любові не породжують такої бурі емоцій у душі, зате здатні супроводжувати нас дуже довго. Іноді і все життя.

У автора, між іншим, уже є оповідь під назвою «Красуня й Чудисько» (див. його книгу «Заповіт нічного демона», Київ, 2012 р.). Тож іще один варіант цієї теми, аби не повторюватись, автор назвав «Княгиня і хан», хоча суть від цього не змінилася.

І ось що сталося, коли Чудовисько дізналося про Красуню і забажадало «изведати ее красоту»…

Отже, це повість про Княгиню і хана, рік 1237-й…

Є в Рязанській області (Росія) місто Зарайськ, назва якого походить від стародавнього церковнослов’янського слова «заразитися», тобто вбитися на смерть. У Зарайську й жила героїня пісні, що хвилює й тепер, наче сьогодні вона створена:

 
Вновь доносят нам были:
Русь святою была,
Жаль, что мы позабыли
Наших предков дела.
Здесь младенец и старый
Нашу веру хранил,
Мудрый воин удары
От Руси отводил.
И князья проливали
Благородную кровь,
Вдовы не отдавали
На попранье любовь.
Так рязанка-княгиня
В неком граде жила.
Евпраксия ей имя,
Молодая жена.
 

У стародавньому манускрипті так буде записано:

«Мало хто поки що знає, що прекрасна повість про її любов і подвиг, як зоря, що впала, сяйнувши в глухій ночі, вона назавжди залишила в її пітьмі алмазний іскристий слід, навіки вписана тепер у руські святці: не так давно її визнано святою. За що і чому?»

Євпраксія жила в часи монголо-татарського іга і здійснила свій подвиг тоді, коли, стікаючи кров’ю, Русь лежала в попелищах, сплюндрована і пограбована набігами лютого ворога. Щоб відкупитися від нього та отримати хоча б якийсь передих, рязанська земля послала до Батия посольство з багатими дарами.

Вирушив до татарського хана «бити чолом», аби пом’якшити його серце (якщо тільки воно в нього було, в чому виникав великий сумнів), князь Федір Зарайський. А вдома він залишив красуню-жону, кохану Євпраксію, яку любив понад усе в світі, і трирічного сина Іванка…

Поїхав, не підозрюючи, що Чудовисько те, як через віки й писатиме поет Василь Тредіаковський, було «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».