(Збірка оповідань)

«Речі не завжди такі, якими здаються насправді…»

Роджер Желязни

Безвісти пропавший

Розділ 1

* * *

Богдан із дитинства мріяв про кар’єру письменника. Та не просто якогось пересічного літератора, котрий пише бульварні романи. Ні. Чоловік прагнув стати відомим на весь світ, подібно до Агати Крісті чи навіть самого Артура Конан Дойла^[1]. Йому так кортіло писати детективні романи, що заради цього він вступив на юридичний факультет, плекаючи надію на посаду міського слідчого. Там він би і людям допомагав, і черпав цікаві ідеї для своїх історій.

Однак цього так і не сталося.

Після завершення довгих семи років навчання, Богдан Семеняка провів три роки у виснажливих пошуках роботи. В який би відділок чоловік не приходив, всюди була одна й та ж відповідь: «Вибачте, вакансія зайнята». Оскільки професії охоронця чи вантажника осточортіли ще за часів університету, він вирішив до них більше не повертатися.

Отримавши ліцензію приватного детектива, звісно не без «добровільних внесків», чоловік спробував знайти відраду в цьому руслі безкінечної юридичної річки. Засівши в серці Кіровограду, він почав наближену до майбутнього письменництва кар’єру. Проте навіть ця, здавалося б ідеальна робота, не приносила задоволення.

До нього весь час зверталися з простими, можна прямо сказати, банальними справами. Вивести на чисту воду невірну дружину, знайти колишнього чоловіка, котрий ухиляється від сплати аліментів. Знайти викрадений автомобіль, знайти втраченого батька, знайти, знайти, знайти…

Вся ця одноманітність швидко набридла Богдану, а омріяні детективні романи так і не засіялися на білосніжному полі плідними зернятами ідей. І ось, коли чоловік остаточно втратив надію на щось цікаве, його життя кардинально змінилося після візиту родини Федорчуків, котра ввійшла до кабінету одного вересневого вечора.

Це була пара бальзаківського віку. Жінці, вона ж Антоніна Петрівна, було років під сорок-сорок два. Розчервонілі очі після тижнів лиття гірких сліз неохайно розфарбовані. Крізь чорняве густе волосся пробивається безжальна сивина, а змарнілий вигляд додавав зверху ще років десять.

Її чоловік Михайло Федотович був кремезної статури та майже під два метри зросту. Хоча йому й було всього лише сорок три, але голову вже огортала срібна корона, котра простелилася довкола відполірованої пролисини.

Щойно вони увійшли, детектив зрозумів, що в родині сталося щось жахливе. Можливо, хтось із дітей потрапив у халепу і тепер не може з нею впоратися, або, взагалі, когось із близьких могли викрасти, чи ті просто зникли. Адже матері рідко проливають стільки сліз без відомої причини. Та й зморене обличчя голови сімейства говорило саме за себе.

– Доброго дня, – привітався Богдан і відразу ж перейшов до справи: – Чим я можу допомогти?

– Пане Богдане, – стримуючи сльози, почала жінка. Михайло Федотович дбайливо взяв її за руку, намагаючись постійно підтримувати дружину в цей нелегкий період. Хоча за виразом обличчя детектив відмітив, що чоловік зробив це радше машинально, аніж заради турботи. – Ви наша остання надія…

Як з’ясувалося, їхній єдиний син Костя перестав виходити на зв’язок близько трьох місяців назад, а згодом взагалі зник. Ні знайомі, ні викладачі в інституті не знають, що з ним трапилося. Навіть близькі друзі й ті не можуть відшукати товариша. Хлопець немов крізь кригу провалився. Мобільний не відповідає, аккаунти соціальних мереж видалені, а з електронної пошти більше пів року ніяких звісток.

Стурбовані батьки неодноразово зверталися до правоохоронних органів, але ті лише змушували писати нікому не потрібні заяви та чекати на результати. Однак які можуть бути результати, якщо ледь не кожен третій слідчий пустив коріння на своєму робочому місці, щопівгодини зрошуючи кавою вирощений величезний «плід» на пузі.

– Скажіть, будь ласка, – крізь сльози мовила Антоніна Петрівна, завершивши свою розповідь, – ви можете нам допомогти? Є хоч якась надія знову побачити нашого Костика?

– Я зроблю все можливе, що в моїх силах, – відповів Богдан.

– Сподіваюся, з ним нічого не трапилося, – тільки й зміг видавити із себе батько хлопця. Хоча емоційно він виглядав урівноваженим, та тремтіння рук і блідість шкіри виказували ту душевну боротьбу за рівновагу, котра точилася всередині нього. – Якщо ви знайдете його, ми не залишимося в боргу. Ми готові навіть заплатити вдвічі більше за ваш звичайний гонорар.

– Про гроші поговоримо після завершення справи, – відмахнувся детектив, дістаючи з шухляди затертий записник. – На цей час мені потрібна вся відома інформація про вашого сина.

Через кілька годин подружжя вийшло з кабінету, відповівши на низку запитань, котрі цікавили Богдана в цій справі. Щойно стрілки годинника похилилися до шостої вечора, детектив відпустив секретарку додому. Зрадівши, що звільнена на годину раніше, вона понесла свої пухкі сідниці до виходу. Лишившись один в офісі, чоловік розпочав роботу.

Для Богдана Семеняки вести розслідування було схоже до розплутування величезної купи ниток, котра лишилася після недбалої в’язальниці. Поступово, висмикуючи нитку за ниткою, він розв’язував кожну із заплутаних історій, змотуючи їх в один клубок суцільної картини.

Тож, увімкнувши в офісній тиші свій старенький комп’ютер, чоловік чиркнув сірником по коробці та підпалив цигарку. Затягнувшись їдким нікотиновим димом, детектив почав смикати за найближчі ниточки.

Перш за все він відновив номер мобільного, використавши одну з нещодавно куплених сім-карт та назвавшись оператору ім’ям зниклого молодика. Це було зробити досить просто, адже чоловік записав не лише номер мобільного молодого Федорчука, але й його батьків. Тож на питання: «Куди ви телефонували останнього разу?» – Богдан вказав телефони батьків. Після півгодинної тяганини, втрачений номер був відновлений.

Далі все пішло куди простіше.

Ігноруючи повідомлення про неприйняті дзвінки від друзів, родичів та викладачів, чоловік поновив аккаунти в соціальних мережах, де раніше перебував хлопець. Отримавши доступ до його сторінок, Семеняка почав детальне вивчення життя зниклого.

Костянтин Федорчук, 1990 року народження. У 2008 році закінчив загальноосвітню школу в селищі Вільне^[2], котре знаходилося неподалік від міста. В тому ж році вступив до Кіровоградського педагогічного університету імені В. Винниченка на факультет історії та права^[3]. Через чотири роки закінчив навчання з відзнакою та здав іспити до магістратури. Перш ніж зникнути, він продовжував навчання, як аспірант однієї з кафедр факультету.

Детектив клікнув мишкою на світлини й побачив по той бік монітору успішного хлопця спортивної статури, котрий усміхався на камеру. Його зелені очі випромінювали енергію та радість. Материне чорняве волосся ледь не відбивало сонячні промені, а «голлівудська» усмішка, певно, не раз змушувала дівчат танути. Про останнє свідчили коментарі майже шестимісячної давнини, залишені симпатичними представницями слабкої статі.

Жодних листів із погрозами, жодних перепалок із знайомими та колегами. У музичних уподобаннях гурт «Maroon 5», композиції Еда Ширана та Ендрю Гозьєра^[4]. Дійсно, такий собі зразковий молодик.

Оглянувши загальну інформацію, Богдан перейшов до останніх записів. Загалом, нічого провокуючого чи цікавого. Повідомлення на Твітері про успішно захищену доповідь, а потім через тиждень – видалення сторінки. Майже те ж саме у Фейсбуці та Інстаграмі, тільки там він написав про майбутню екскурсію до Криму.

Та ось Семеняка натрапив на запис у соціальній мережі «В контакті». За дві доби до видалення аккаунту Костя написав одне речення: «Вони знають про мене». Після цього будь-який зв’язок уривається.

Хто ці «вони»?

Уявний клубок перестав розплутуватися, натрапивши на величезний вузол. Ось вона: перша загадка! Молодий Федорчук когось сильно боявся, настільки сильно, що вирішив зникнути нічого нікому не сказавши.

Богдан поглянув на список друзів, котрі висвітилися в графі «онлайн». Серед них був такий собі Іван Князєв. Він був помічений серед інших контактів як «найкращий друг». Детектив вирішив, що необхідно буде завтра поговорити з цим «другом». Ймовірно, той зможе пролити бодай якесь світло на поведінку Костянтина, можливо, навіть підкаже де його шукати.

* * *

Нічну тишу порушує телефонний дзвінок.

Напівсонний Богдан у темряві намацує мобільний, який лежить на нічному столику, й прикладає до вуха. Проте зі шматка холодного пластику нічого не чутно, а дзвінок продовжує тероризувати кімнату. Зрештою, детектив приходить до тями і розуміє, що це лунає мелодія з телефону, взятого в оренду, в якому вставлена сім-карта з відновленим номером.

Звівшись із ліжка, чоловік здивовано протер очі. Він підійшов до комоду, на якому лежав мобільний телефон та зиркнув на дисплей.

«Номер не визначений», – повідомляє апарат.