© Вадим Ферзь, 2023

ISBN 978-5-4485-9901-9

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

«Штормять садiв зеленi хвилi…»

 
Штормять садiв зеленi хвилi,
На вітах яблука висять.
Цим літом ви, плоди, вродились!
Це – найцiннiший лiта скарб!
Я вас прошу, мої сади,
Ви кожен рік родіть плоди,
Щоб яблука були і груші,
І солов'ї б співали дужче,
А сад із вітром би затихли
І занiмiли би вiд втiхи.
В саду затьохкав соловей,
Аж я замилувався. Гей!
Співай про сад i нашу працю,
Веселкою переливайся,
Радій життю, радій теплу,
Пірни в ранкову сиву млу,
Як вмиються росою всі дерева,
Туман на гілля ляже молоде,
Окреслиться схід смугою рожево,
Засяє в плесах сонце золоте,
Я вийду в молодий і пишний сад,
Де слив смачних ось пломеніє ряд.
Їх аромат я жадібно ловлю,
Куточок цей казковий я люблю…
 

Січень, 1999 р.

«Місяць глядить у замерзле віконце…»

 
Місяць глядить у замерзле віконце,
Кидає іскри на шибки квітчасті.
Ніч у вікно, як прозоре суконце,
Лізе морозна, зимова i ясна,
Свіжістю вабить зимового шума,
Світиться місяць – цей серп золотистий,
Наче замріявсь і щось там він дума
Про зорі далекі, про далі імлисті…
Аж ось різнобарвний і ранок крадеться —
Місяць вже мліє, біліє і гасне
Сонечко встане, стиха озирнеться
І посміхнеться зимі цій прекрасній.
 

1999 р.

«Синіє вечір за вікном…»

 
Синіє вечір за вікном,
З«явились золотисті зорі.
І вітерець махнув крилом,
Гуляє, свище він на волі.
 
 
І ось легенький вже туман
Серпанком укриває поле,
За ним, немов козак, курган
Шука свою лихую долю.
 
 
Блищить сріблястая роса,
В лугах широких трави косить
Безшумна місячна коса,
А вітер запах трав доносить…
 
 
В кущах зайшлися цвіркуни,
А світлячки в траві росяній,
Все гомонять балакуни,
Мигтять, як маяки в тумані.
 
 
За лісом манить моря глиб,
Полискують зiрок опали,
Маяк ледь-ледь вже миготить —
Це літня ніч на землю впала.
 
 
Блукає сон по-під вікном,
Сузір'я Оріона сяє.
Вже вітер не шумить крилом,
В траву лягає й засинає.
 

Січень, 1999р.

Море

 
О, оксамитнеє море нічне,
Яке ж ти сріблясте, прекрасне!
Чаруєш мене, ти зі мною сумне.
За лоном твоїм спить вже сонечко ясне.
 
 
Пітьмою все море навкруг залило,
Ось місяць вже встав – і проміння,
Як стежка, лягло і повільно пливло,
На березі золотом сяє каміння.
 
 
О море Азовське, о море моє,
З тобою забудеш і горе!
І все, що тут є, полюбив, як своє,
І жити б хотів я при березі моря!
 

1999р.

Калина

 
Калинонька-червононька
Росте білЯ ріки
І дивиться у водоньку
На усі боки.
 
 
У пурпур вся наряджена,
Сумна була тоді.
І місяця зображення
Відбилось у воді.
 
 
Скажи мені, червононько,
Сумуїш ти чому?
«Така вже м̀оя доленька —
Залишили саму…»
 

Січень, 1999р.

У лiтнiй вечiр

 
Настав літній вечір; дзижчать комарі
Все жалять, і жалять, і жалять.
І навіть вітрець не гуде в димарі,
А я в тишині комарів б'ю без жалю.
 
 
Над полем і місяць рожевий он сходить;
Він ллє на хмариночки сяйво своє
І колесом котиться по небозводу,
І жовтим промінням хмаринки він б'є.
 
 
Шумить у травичці густій сонний вітер,
Вже сон випуска з рукавів своїх чари.
Над полем стемнілим і місяць не світить,
Бо він заховався у сивії хмари.
 
 
Ось л̀ише я тільки так сильно гукну
У ту далечінь, де стоять темні гори,
До мене в ту мить крізь шовкОву пітьму
Озветься луна із гірської комори.
 

«Сьогодні рано потемніло…»

 
Сьогодні рано потемніло,
Зірки полискують несміло
Крізь хмарок тріщини, що вкрили
Все небо, наче пінні хвилі.
 
 
Рожок свій місяць нахилив,
На хмарах сяйво він розлив,
І дивиться згори униз,
І треться об небесну вись.
 
 
Вже синя мла с усіх сторін
Повзла. Згущалась ночі тінь.
Ворони тихо над хатками
Кружляли мірними кругами.
 
 
І сяйво місячне вело
На стрісі хоровод. Село
Затихло, і чудовим сном
Усе живе вже спить кругом
 

«Хтось може врятувати світ?..»

 
Хтось може врятувати світ?
Він повний горя, лиха й бід.
Якби я, Боже, тільки міг,
То я б його вже переміг.
 
 
Не янгол я, а лиш бідняк,
Що я зроблю, коли все так?
Якщо це зло не зупинить,
Світ може зникнуть в одну мить!
 

Лютий, 1999р.

Сутiнки

 
Настала ніч – і скрізь червоно.
Місяць жевріє, хмарки небо вкрили.
Сутінки скрізь простяглися чудово.
Тіні тремтять i шумлять вiтра крила.
 
 
І де-не-де в хмарках полисне
Блискавка раптом – небесная кара.
Темінь тканиною чорною висне.
Небо нічне пломеніє все жаром.
 
 
Садок чудовиськом чорніє.
З нiчкою мiсяць кружляє у вальсi,
Ковза по хмарці, неначе по мрії,
Ватою хмарною він укривався.
 
 
Вже різнобарвний ніжний ранок
В лісі іде, потихеньку крадеться.
Вікна веселкою грають, а ганок,
Наче та дівка, рум'янцем береться.
 

«По блискучій вже покрівлі…»

 
По блискучій вже покрівлі
Сонце тихо покотилось
І за сосни мовчазливі
Заховало личко миле.
 
 
І небесне синє сито
Золотистою мукою
Майже все уже набите.
Впала зірка за горою,
Капають яскраві зорі
В синє море,
Капають в безодню чорну,
За безмовну
Кучеряву сонну липу…
Місяць світить.
 
 
Видно, як синіє скрізь
Небо за селом.
Спить сосновий чорний ліс
Під нічним крилом…
 

Квітень, 1999р.

«Сьогодні сприятлива днина…»

 
Сьогодні сприятлива днина,
Хмаринками небо зоралось.
Жовтіє он неба чуприна —
То сонце за ними сховалось.
 
 
Деінде співають пташки.
На поле граки вже сідають.
Сердешні, що там ви знайшли?
Це я зрозуміть намагаюсь.
 
 
Свій погляд на небо я звів:
Мiж латками хмар синьова є.
Пташиний розлився скрізь спів,
Легенький вітрець повіває.
 
 
Та ось випромінилось сонце
І знову сховалось в хмарини,
Побризкало краплі червонцем,
В краплиночках гралось промiнням.
 

Березень, 1999р.

Лiтнi роботи

 
Нарешті наступило літо,
Наповнене духмяним квітом,
Пора, усе, що тільки влітку
Робити треба все, як слід;
Піти і зачинити хвіртку
І зготувать смачний обід.
Жука ще трохи треба вибить
З картоплі нашої, бо з'їсть.
Він на однім кущі не всидить,
Такий непроханий наш гість.
 
 
І ось якраз одного разу
Зібрались з хлопцями в похід.
Усе, що нам потрібно, зразу
Ми склали по сумках – і в хід.
Тушонку захопили в банці,
І овочі ще на салат.
І розмістились на полянці,
Все виклали добро те в лад.
Чарує шепіт нас кущів,
А хмари хоровод ведуть.
Під вишнями гудуть хрущі,
А пастухи корів женуть.
А небо, наче ота шуба,
Увесь застлало білий світ,
Синіє, промовля до дуба,
І спекою палахкотить.
Ми довго там бенкетували,
Але іще не працювали,
А вдома всiх чека робота,
Хоча i зна це парубота.
 
 
Гусяток за селом пасти,
Тюки з соломою знести,
І ще управитись, як рано,
Зоря червона тихо встане,
Умиє все живе водою
Червоною і вогнянною.
Горять верхи лiсiв яскраво,
Чарують душу різні барви.
Візьму залізний я кілок,
Та й припинать пiду телятко,
І під обід аж на лужок
Прийду його я напувати.
 
 
На другий ранок з очерету
Я довгу вудочку зробив,
Наживку вийняв із пакету
І рибку половити сiв.
Сиджу, вдивляюся в красу:
Замкнула обрій гiр шовковiсть,
Лише хвилясту полосу
Вона залишила натомість.
Синiє здалеку ставочок,
Я бачу береги крутiї,
А глибина лякає очi,
І гір верхи в ній зеленіють.
 
 
Такий був неповторний ранок!
А потім виплив з-за гір день,
Він мiсяця сховав уламок,
Пар стелиться, немов серпанок,
І чую тихий звук я: «дзень!»
 
 
Я десь далеко чую: «дзень»!
Дзвенить неначе сам то день.
Та що ж воно таке дзвенить?
І що синіє так, бринить?
Коли ж за полем оком глядь:
Синенькі дзвоники дзвенять,
Голівки ніжні їх висять.
Чудово і прекрасно так!
Луги, і дзвоники, і мак!
 
 
А дзвоники гудуть одно —
Косити терміново треба,
Бо сiнокос вже йде давно,
Косою розмахнусь до неба.
Горить такая спека скpiзь!
І жаром диха неба вись.
Та ми не можемо здаватись,
Косити терміново треба,
І до зими всім готуватись…
Косою розмахнусь до неба!
 

Квітень, 1999р.

«Синіють вершини небес…»

 
Синіють вершини небес.
Весна радість тихую ллє
На землю. Пропах нею ввесь.
Промінням хмарки вітер б'є.
Десь чую я скрипи колес.
 
 
І навіть он білі перини
Снують по веснянних вершинах.
Проміння спадає чудес.
В долині прослалися тіні.
Синіють вершини небес.
 
 
А десь уже чуються співи,
Вигукують півні ліниво,
Бо березень йде вже з теплом!
Ще сонце землі не нагріло,
Бо третє сьогодні число.
 
 
Під деревом сам я сиджу
І віршика тихо пишу,
А вітер мій одяг здійма.
Вслухаюсь у ніжну весну —
Нiчого дзвiнкiше нема!
 

3 березня, 1999р.

Балка

 
Заховалася за полем балка.
Я ходив туди ще навіть змалку,
Бо крутий схил наша балка має.
Ось іде туди нас ціла зграя.
 
 
Яка чудова висота!
З«їджав я з гірки довгий час.
Казкові срібні ворота
Там відчинилися для нас:
 
 
Самоцвітами там все блищало,
І проміння в хмарці догорало,
А у балці білим квітом снігу
Все розквітло дітям на потіху.
 

«Завтра ранесенько-рано …»

 
Завтра ранесенько-рано —
Обрiй лиш стане рожевим —
В сизім ранковім тумані
Вийду з серпом металевим
 
 
В поле, умиюсь росою,
(Буде схiд златом облитий)
Фавн заговорить зi мною.
Буду пшеницю косити.
 
 
Гострий мiй серп, наче бритва.
Дуже косити багато!
Стерплю цю працю, як битву,
Буду до сонця всміхатись…
 

«Просунувся вечір крізь вікна…»

 
Просунувся вечір крізь вікна,
Ліхтар у вікно заглядає.
Ах, який вечір липня!
Пітьма крізь шибки проступає.
 
 
Синя полоска тьмяніє —
Синя вся стріха неба.
Дiє вже сну терапiя —
Iти «лiкуватися» треба.
 
 
Човен небесний веслом
Темряву горне на стріхи,
Вітер лоскоче крилом
І пролітає тихо.
 

Березень, 1999р.