I

Здавалося, ще вчора непереможна армія, котру боялися на обидвох берегах Сяну і з котрою не хотіли зв’язуватися навіть зарозумілі тевтонці, з ганьбою відступала, зазнавши нищівної поразки від війська сандомирського воєводи (навіть не короля!), яке у декілька разів поступалося чисельністю. Усі вцілілі у цьому побоїщі – і князі, і прості ратники – ніяк не могли собі пояснити, яким чином могла програти майже шеститисячна армія, зібрана з усіх руських земель і до того ж підсилена монгольською кіннотою, «люб’язно» наданою у допомогу беклярбеком Ногаєм, заледве тисячному війську короля Лєшека Чорного. Богом забута Гозлиця ,^[1] де якраз на Іоанна Предтечі ^[2] у герці зіткнулися неприятелі, стала для русичів воістину фатальною. І найболючішою була навіть не сама поразка – війна складається не з одних лише звитяг, поразки також загартовують. Найбільше непокоїло те, що розбити військо воєводи Варша можна було дуже легко, але неузгодженість князів все ж призвела до трагедії. Князь волинський Володимир Василькович наказав своїм воїнам атакувати місто Осек, звідки волиняни повернулися з багатою здобиччю і природно не встигли на початок бою; луцькому князю Мстиславу Даниловичу до останнього здавалося, що оточений ним Сандомир ось-ось попросить про почесну капітуляцію. А монголи, надані Ногаєм у допомогу, замість цього зайнялися тим, до чого більше звикли: грабунком. В результаті князь Лев програв битву. Багату здобич Володимира довелося залишити, тікаючи від поляків, котрі ось уже другий день нападають на здеморалізоване руське військо. Ногайці ж і тут не зрадили собі – вони продовжували грабувати, рухаючись попереду основного війська.

Ганебна поразка остаточно розсварила братів. Навіть тепер, коли русичі поверталися додому, увесь час відчуваючи дошкульні удари поляків. Ще недавно єдине військо розсипалося на три нерівні частини: монголи, дружинники Володимира і Мстислава та залишки дружини Лева. Саме ця роздробленість і дозволяла полякам майже безкарно нападати на русичів. Зараз же Лев Данилович їхав десь попереду і не хотів нікого з братів бачити, а Володимир з Мстиславом посередині розтягнутої колони на чолі своїх воїнів також не спішили нав’язуватися розгніваному старшому братові.

У той час, коли князь Лев Данилович на самоті переживав свою поразку та роздумував про її причини, волинський і луцький князі трималися разом. Але і вони не оминули теми минулих подій. Майже ровесники, останнім часом вони зблизилися, одночасно віддаляючись від князя Лева. Цьому сприяла та обставина, що резиденції Мстислава і Володимира розділяла менше ніж сотня верст, у той час як до столиці Лева шлях був удвічі більшим. Той факт, що обидва князі були категорично проти цієї польської авантюри і лише наказ Лева, підсилений грамотою Ногая, змусив Володимира і Мстислава прийти на допомогу старшому братові, зблизив їх.

– І що ти про все це думаєш? – запитав Володимир, тепліше загортаючись у плащ.

– Чесно? – поцікавився Мстислав.

Йому також було холодно від пронизливого зимового вітру і незатишно від усвідомлення упущеної перемоги.

– Інакше краще промовчати.

– Якщо чесно, то у тому, що сталося, винні ми всі.

Володимир Василькович дивно всім тілом повернувся до Мстислава, від чого його кінь не зрозумів намірів господаря і в нерішучості зупинився. Володимир лише злегка підігнав коня і нагнав Мстислава.

– Дивно мені це чути від тебе, – признався він. – Як на мене, то в усьому винна Констанція.

– А це чому? – здивувався Мстислав. – Я, звичайно, ніколи не палав любов’ю до невістки, але, можливо, я чогось не знаю.

– Чому не знаєш? Дочка короля не могла змиритися з думкою, що не є королевою. Адже Ногай так і не удостоїв твого брата титулу короля. От княгині забаглося стати польською королевою. А тут і нагода трапилася.

– Ти про смерть Болеслава Стидливого?

– Саме про Стидливого. – Володимир сплюнув. – Не забивав би голову всілякими дурницями і понароджував би побільше синів, не виникла б ця ситуація.

– Що тепер? – запитав Мстислав, чудово розуміючи, що оце «що тепер» не залежить ні від Володимира, ні від нього самого; лише Лев вирішує, що з ними всіма буде потім.

– Лєшек не пробачить нам нашого походу. Боюся, що все найгірше попереду.

– Вмієш ти заспокоїти!

– Та я навіть і не намагався, – зізнався Володимир. – Знаю лише одне: неприємності для нас тільки починаються.

Попри усі свої дії Мстислав Данилович завжди підтримував брата Лева. Навіть тепер, коли повертався з невдалого походу на поляків, від участі у якому як міг відмовлявся із самого початку, він щиро жалував за тим, що саме Лев втратив найбільше: і дружини він поклав найбільше, і поляки не дадуть йому спокою, і в очах заздрісних сусідів престиж правителя похитнувся.

– Пора б табором стати! – сказав Мстислав, змінюючи тему. – Дружина стомилася.

– А це ти своєму братові скажи! – відказав Володимир. – Він, судячи з темпу, хоче відпочити саме у Львові.

– А ось цього разу ти, певно, помилився, – майже весело сказав Мстислав.

– Чому?

– Я бачу Гліба. Він, здається, спішить повідомити нам волю князя Галицького.

Володимир привстав на стременах. Дійсно, від голови колони до них наближався вершник, у якому він упізнав соцького дружини княжича Юрія. За час походу Володимир Василькович встиг проникнутися повагою до цього юнака, адже навіть у битві, що закінчилася так неславно для русичів, сотня Гліба трималася стійко і зазнала найменших втрат, у той час, коли іншу дружину поляки нищили, як хотіли.

Гліб зупинив коня, з повагою злегка вклонився.

– Великий князь вирішив дати дружині відпочити, – повідомив він. – А князів луцького і волинського запрошує до себе.

Але спочатку князі прослідкували за розміщенням свого війська, перевірили дозор. Звичайно, краще було б заховатися від зимового вітру десь у лісі, а не посеред засніженого поля, але доводилося рахуватися з небезпекою нападу численних польських загонів, котрі верховний князь Лєшек вислав навздогін відступаючим русичам. Лише після цього князі попрямували до намету Лева Даниловича.

А князь перемиський, галицький, белзький, верховний правитель Галицько-Волинського князівства, хоч і запросив до себе братів, та насправді не бажав нікого бачити. Останні події змусили Лева докорінно змінити своє стале відношення до оточуючих. Зовсім недавно він розміняв шостий десяток і останнє десятиріччя безперервно воював: то разом з Болеславом виступив проти вацлавського князя Генріха, то за допомогою Ногая наголову розбив військо литовського князя Тройдена як помсту за взяття останнім Дорогочина, то прийняв участь у великій битві об’єднаного угорсько-німецького війська проти Богемії, де був остаточно розрубаний австрійський вузол, «зав’язаний» ще братом Романом і Пшемислом Оттокаром. Роман Данилович помер ще двадцять років тому, горезвісного Пшемисла вбили на цьому Моравському полі. Тоді вперше самостійно у війні брав участь його син Юрій. За щасливим збігом хоч Пшемисл і зазнав поразки, а руські були розбиті, княжич Юрій вцілів. Відтоді угорський король, малолітній Ласло Половець ,^[3] став особистим ворогом Лева, тим більше, що його землі у Карпатах з повним правом міг вважати своїми і князь галицький.

Усі ці роки Леву доводилося самостійно приймати рішення – і популярні, і не дуже, бувало не завдаючи собі клопоту радитися з братами. Коли він був лише одним з князів, цієї проблеми не існувало – все вирішувалося на снемі, який вряди-годи скликав хтось з князів. Коли ж він став верховним князем, питати думки інших не став, та й часу на з’ясування іноді просто не залишалося. Якщо ж Мстислав, а особливо Володимир все ж відмовлялися підтримувати його починання, на допомогу приходив беклярбек Ногай, відмовити якому не посмів ніхто. Правда, Ногай спішив на допомогу лише тоді, коли це самому йому було вигідно, як от з походом на Польщу. Невідомо як відреагує сумнівний претендент на монгольський трон на рішення Лева воювати з Ласло.

Лев Данилович кинув погляд на лист, недавно отриманий від наджупана ^[4] Берега, у якому той повідомляє, що папський легат Філіп, що прибув з Риму із сподіванням остаточно перетворити угорських половців у правдивих християн, так завзято узявся за роботу, що все закінчилося накладення інтердикту ^[5] на короля і все Угорське королівство. Правда, зовсім скоро заборону було знято, але Ласло натяк зрозумів. І не один тільки Ласло. Барони змусили короля – наполовину половця, видати укази проти половців, тим самим позбавивши його основної опори. Із ще недавно великої держави у вісімнадцятирічного короля залишився один лише титул.

Лев прочитав потрібний рядок: «Ласло, з ласки Божої король Угорщини, Далмації, Хорватії, Богемії, Сербії, Галичини, Володимирії, Половців, Болгарії». У цьому титулі найбільше галицького князя обурювали три пункти: те, що цей малолітка невідомо з якого дива приєднав до своїх володінь галицьку й волинську землі. А інше, чого не міг пробачити Ласло Лев, був сам королівський титул. І це при тому, що сам Лев, син короля Данила, так і не посмів назвати себе королем. Він не знав, як відреагує на це хан.

Галицький князь зауважив, що відхиляються поли намету. Він сидів за легким похідним столом. На столі – звична у походах нехитра вечеря. Готові до чергового розносу князі спершу навіть остовпіли від такого. А Лев, неначе бажаючи посилити ефект, жестом запросив до столу.

– Як твій син, брате? – запитав Лев Мстислава.

– Поки що без змін, – відповів той.

Дванадцятирічний син Мстислава Данило напросився у цей свій перший похід, і батько не став йому заперечувати, пригадавши, що і його самого почали брати на війну у такому ж віці. Взяти участь у битві малому Данилові не довелося, зате при переправі через замерзлий Сян лід під конем княжича проломився. Пробовтатися у холодній воді хлопцю довго не довелося, його одразу ж витягли, відігріли, але ось уже третій день тіло Данила горіло.

– Дасть Бог, видужає! – заспокоїв Лев.

Він помовчав, зібравши в долоню посивілу бороду. Брати чемно чекали.

– Гадаю, нам пора порозумітися, – врешті озвався він.

– Давно пора, – вихопилося у Володимира.

Мстислав лише кивнув головою. А Лев почав:

– Я знаю ваше ставлення до цього походу. І ви, звичайно, звинувачуєте мене у тому, що мені з доброго дива забаглося встряти у польські справи. Там мені нічого робити, от і поплатився. Так ви думаєте, – повторив князь.

– А хіба ні? – запитав Володимир.

Замість відповіді Лев дістав з легенької скриньки якийсь пергамент.

– Це лист краківського стольника Мартина Бохенського. Його я отримав ще на початку студня .^[6] У ньому стольник повідомляє мені, що…

Лев Данилович розгорнув лист, швидко знайшов потрібне місце і зачитав:

– Доношу тобі, ласкавий і мудрий княже, що король Польщі і князь Сандомира Болеслав помер, і, як знаєш, не залишив після себе синів. Треба тобі якнайскоріше здобути краківський престол, що тобі його покійний князь Болеслав обіцяв. Нас, твоїх прихильників, тут більше, і ми всі будемо намагатися з’єднати тобі краківських панів. Поспішися, ласкавий княже, бо поспіх тут рішає.

Лев поклав листа назад у скриньку.

– За все своє сімейне життя Болеслав так і не спромігся вмовити жону Кінегурду лягти з ним у ліжко, – продовжив Лев. – Тому і пообіцяв мені, своєму своякові, корону. Ви гадаєте, мені потрібна Польща? Ні мені, ні нашому батькові, ні вам вона не потрібна. Але всім нам на заході наших земель потрібен спокій. Якби на краківський престол сів син нашої сестри Предслави, проблеми вирішилися б самі собою. Не всі, звичайно, але деякі з них точно. Ось навіщо потрібен цей похід!

– А тепер що? – запитав Володимир Василькович.

Про щось подібне він здогадувався, але промовчав, дозволивши Левові самому підтвердити свої здогадки.

– Жаль, але ми програли. І битву, і спробу. Лєшек Чорний, котрому, як я дізнався, також було обіцяно трон, виявився достойним Болеслава Стидливого. Тільки якщо той просто не затягнув свою Кінегурду у ліжко, то Лєшек взагалі ні на що не спроможний. Жаби і змії, як відомо, у цьому йому не допомогли. Відповідно, він озлоблений на всіх, – сказав Лев. – На нас також. Він спробує помститися. Тому нам потрібно бути готовими відбити майбутні напади. Не думаю, що доведеться довго чекати. Нечисленні загони місцевих воєвод вже пробували непокоїти нас. Далі буде більше. Тому, брати мої, будьте готові до непроханих гостей у себе на землях.

– Та які вони непрохані! – мовив Мстислав. – Самі їх запросили.

Лев махнув рукою.

– Це лише слова, – сказав він. – Ми повинні бути готовим до дій. Напевне, після відпочинку ми розділимось, ви – додому, я – у Львів. І потрібно бути пильними.

– І не залишати один одного на одинці з Лєшеком, – вставив Володимир.

– Особисто я допомогу обіцяю…

У той час, коли старші князі вирішували наступні кроки, у сусідньому наметі також велася неспішна розмова. Це був намет княжича Юрія, і він звично запрошував до себе своїх ровесників, з якими його пов’язували роки міцної чоловічої дружби. Молоді чоловіки напівлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим від якого стовпом виходив через отвір нагорі. Їм хотілося не так їсти, як просто відпочити від майже безперервного сидіння на конях.

Юрію, як, зрештою, й іншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, і він вже виглядав мужнім сформованим чоловіком, готовим до виконання покладеної на нього місії. Всіма своїми діями Юрій намагався не бути схожим на батька, навіть зовнішнім виглядом зовсім не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борідку, то молодий син поки що відмовлявся її відпускати. Як і батько, Юрій вже змалку (а це майже десять років) не злізав з коня, беручи участь у численних військових походах. Принаймні навколишні землі могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частіше, аніж бачила його сама Русь.

Поруч Юрія лежав, підклавши під голову сідло коня, син литовського князя Тройдена Римунт. Хоч правитель Литви і завдавав Русі багато клопотів (один лише похід на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левові прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив і, свого часу віддавши на виховання у Львів, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спішив повертатися у литовські ліси, віддаючи перевагу спілкуванню з русичами. Правда, намагання місцевих вчителів не пропали даремно, і, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не піти йому у якийсь монастир. Своїми думками литвин поділився лише з Юрієм. Княжич, сам далекий навіть від думки провести своє життя у чернечій келії, тим не менше, не став відмовляти друга.

Навпроти княжичів (а Римунт ним був також, не тільки Юрій) примостився Богумил. Він був сином воєводи Світозара, якому колись довіряв навіть король Данило. Коли ж воєводи не стало, юнака запримітив княжич Юрій і забрав до себе. Поставивши Богумила на чолі особистої охорони, Юрій тим самим виділив його з-поміж інших вельмож.

Четвертим у наметі був начальник сотні Гліб. Наймолодший серед інших, він, тим не менше, вже встиг одружитися і був щасливим батьком піврічного карапуза. Своєю присутністю тут він завдячував давній, ще з часів безтурботного дитинства, дружбі з сином воєводи Світозара і тому факту, що жоною Гліба була сестра Богумила Добрава.

Княжич Юрій міг бути впевненим у відданості присутніх, як у свою чергу і вони сподівалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.

Зараз же всі думали не про якісь можливі проблеми кожного, але про спільне: що їх усіх чекає в найближчому майбутньому. Можливо, вже навіть завтра.

– Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумніший. Скажи, якого дідька ^[7] нас понесло у Польщу, – запитав Богумил. – Особисто мені добре жилося у Львові. Я зможу нарешті вибрати собі любку і женитися.

– І через твоє ймовірне весілля повинні бути відкладені усі державні справи! Тим більше, не один ти мав би одружитися. Я також не можу ощасливити дочку князя тверського і накинути на себе сімейні окови. Та й не дуже спішу, якщо чесно, – у тон йому закінчив Юрій. – Не про те думаєте, други мої. Нам зараз треба добре подумати, чому так сталося під тією Гозлицею, будь вона неладна!

– А що тут думати! – озвався Гліб. – Якби твій, княжичу, дядько не спокусився на легку наживу у Сандомирі, а прислухався до князя, не було цього. Таке ми вже проходили. З монголами. Та ніщо нас не навчило!

– Оце вже слова не хлопчика, але мужа! – похвалив Римонт.

– Батько довіряє братам, – спробував виправдатися княжич. – Як свого часу Данило довіряв Василькові.

– Часи не ті, княжичу, – нагадав Богумил. – Брати не ті, і монголи також. Навіть не знаю, хто гірший: Бату чи Ногай. Принаймні, чого чекати від першого, знали всі. А що другий? От де зараз його кіннота? Куди поділися безстрашні Кончак, Кубатан і Козей? Десь попереду грабують наші ж таки землі. Воістину: краще вже мати їх серед ворогів!

– Батькові важко відмовити монголам, котрі намагаються нав’язати свою допомогу.

– Ну, в цьому вони мастаки, – згодився Богумил.

– Якраз перед походом до батька прибув посланець від митрополита, – говорив Юрій.

– Він ще живий? – здивувався Богумил. – Йому вже під вісімдесят?

– Та він нас всіх переживе!

– То що хотів митрополит? Вкотре насварив князя, що той не так дотримується церковних канонів? – поцікавився Римонт.

Юрій подивився на друга, зрозумівши причину такої цікавості, і кивнув головою.

– Не без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь слов’янський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.

– І?…

– Та мене не дуже цікавлять церковні справи! – відмахнувся Юрій. – А от державний стан мене зацікавив!

– І як там? – запитав Гліб.

Юрій махнув рукою.

– Та немає там ніякого державного стану! Місцеві князьки нічим іншим не займаються, лише б випросити у чергового хана черговий ярлик на чергове князювання. А оскільки хани на своїх місцях довго не затримуються, то й ярлики після їх смерті потрібні нові. І знову на поклін до Сараю. А у нас останній раз до Бату їздив ще мій дід Данило. Цей раз був і єдиним. А скільки у Сараю бував мій майбутній тесть ?^[8] Тому, други, те, що монголи час від часу набігають на наші землі, – не найгірше з того, що ми могли б мати, – закінчив Лев.

Він обвів поглядом присутніх і додав:

– Правда, й набігів на землі Москель останніми роками майже не було.

– Чому? – здивувався Богумил.

– Митрополит стверджує, що це завдяки його клопотанню і животворній силі благої вістки, котру він особисто приносить у намет хана.

– А насправді? – запитав Римонт.

Йому, як майбутньому ченцю, було неприємно слухати такі слова. Римонт вважав, що саме Боже слово зуміє звільнити Русь і Литву від монгольського покровительства.

– А насправді причина досить прозаїчна, – пояснив княжич. – Там просто нічого грабувати. Ліси і болота, у яких живе чудь і меря. От де треті-четверті сини київських князів побудували міста, там щось і є, а куди вони не добралися – там досі чудь і меря. Той самий посланець митрополита повідомив, що хан Менгу дозволив відбудувати якусь Москву, що лежала сорок років у згарищі.

– Навіщо?

– Зробив центром свого улусу. Щоб було де збирати данину. І щоб мій майбутній шуряк ^[9] не дуже піднімав голову у себе у Твері.

– Так, – протягнув Гліб. – Після почутого поразка від Лєшека вже не виглядає такою фатальною.

– Тим більше, що вона не перша і, що найгірше, не остання.

У цей час поли намету відхилися, і разом з холодом всередину увійшов ратник з охорони Лева Даниловича.

– Я від пана, княжичу, – сказав він. – Тебе і сотника Гліба князь кличе до себе.

Присутні перезирнулися. До теперішнього моменту Лев Данилович кликав або одного лише Юрія, або ж разом з Римунтом. Простого соцького звав уперше.

Юрій підвівся.