Творчість письменника Петра Орловця (справжнє ім’я - Петро Петрович Дудоров) нині майже забута. Справа в тому, що він належав до тієї когорти плодовитих дореволюційних російських письменників, які майже без перестанку насичували тодішню публіку бестселлерами і працювали наче верстат з виготовлення нових літературних творів. Твори ці, у свою чергу, розкупалися, за висловом О. Краснолистова і Є. Машкірова, «наче гарячі пиріжки». При чому всеядність Орловця була дивовижною: від дитячих казочок і першої російської фантастики до історичних оповідань про запорозьких козаків.
У наш час П. Орловця пам’ятають, завдяки тому що він писав фанфіки про Шерлока Холмса. При чому Холмс Орловця жив не на Бейкер-стріт, а подорожував сибірськими просторами Російської імперії, протистояв Нату Пінкертону і виробляв інші дивовижні речі, від яких сер Артур Конан Дойл мав би інфаркт. Треба сказати, що були й інші російські автори, які «засудили» Холмса на життя в Росії, не згадуючи інтернаціональної літературної братії, яка надавала Шерлокові Холмсу і його другу доктору Ватсону громадянство Франції, Німеччини та інших держав.
Але наразі зупинимося на серії оригінальних творів Петра Орловця про пітерського слідчого Карла Фрейберга (у оповіданні «Викрадачі живих людей» через неуважність автора має ще й ім’я Альфред). Серія складається з п’яти новел під назвою «Пригоди Карла Фрейберга, короля російських слідчих».
Треба сказати, що Д. Донцовій потрібно вчитися у своїх колег минувшини. При всіх недоліках творів Орловця – частій слабкості сюжетних конструкцій, відсутності красивих художніх описів, шаблонності персонажів – йому вдається робити час від часу дивовижні «фінти». Наприклад, у оповіданні «Страшна телятина» він не боїться того, що головні герої випадково стають канібалами (звичайно, що це не «Мовчання ягнят», але сам факт…); у згадуваній вже новелі з дещо ексцентричною назвою «Викрадачі живих людей», Орловець не соромиться виставити Фрейберга самовпевненим йолопом («король слідчих» програє «королеві грабіжників» – ледь не кніксен в сторону Моріса Леблана і твір-предтеча серії про Фантомаса).
У 4 з 5 оповідань слідчого супроводжує його друг Піляєв, по аналогії з доктором Ватсоном.
Серія цікава ще й висвітленням тогочасних реалій і моралі: жінку будуть зневажати, якщо вона втратила цнотливість і мала дитину в громадянському шлюбі, але водночас суспільство поблажливо відноситься до зрад (в тому числі й народити дитину від іншого, збрехавши законному чоловікові). І багато інших «приємностей».
Якщо вас зацікавила тема дореволюційних детективів, є також серія оповідань Романа Доброго про Путиліна, який, щоправда, був не вигаданим, а цілком реальним слідчим. Ще за життя Іван Путилін став легендою, а потім і літературним персонажем.
Звичайно, що подібна література не в змозі конкурувати з класикою детективу, але любителям жанру може допомогти скоротати час.
---
Творчество писателя Петра Орловца (настоящее имя – Пётр Петрович Дудоров) сейчас почти забыто. Дело в том, что он принадлежал к той когорте плодовитых дореволюционных российских писателей, которые почти без остановки насыщали тогдашнюю публику бестселлерами и работали как станок по изготовлению новых литературных произведений. Произведения эти, в свою очередь, раскупались, по выражению О. Краснолистова и Е. Машкирова, «как горячие пирожки». Причём всеядность Орловца была удивительной: от детских сказок и первой русской фантастики до исторических рассказов о запорожских казаках.
В наше время П. Орловца помнят, благодаря тому что он писал фанфики про Шерлока Холмса. Причём Холмс Орловца жил не на Бейкер-стрит, а путешествовал сибирскими просторами Российской империи, противостоял Нату Пинкертону и делал другие удивительные вещи, от которых сэр Артур Конан Дойл имел бы инфаркт. Надо сказать, что были и другие российские авторы, которые «приговорили» Холмса на жизнь в России, не говоря уже о международной литературной братии, которая предоставляла Шерлоку Холмсу и его другу доктору Ватсону гражданство Франции, Германии и других стран.
Но пока остановимся на серии оригинальных произведений Петра Орловца о питерском сыщике Карле Фрейберге (в рассказе «Похитители живых людей» из-за невнимательности автора он имеет еще и имя Альфред). Серия состоит из пяти новелл под названием «Приключения Карла Фрейберга, короля русских сыщиков».
Надо сказать, что Дарьи Донцовой нужно учиться у своих коллег прошлого. При всех недостатках произведений Орловца – частой слабости сюжетных конструкций, отсутствии красивых художественных описаний, шаблонности персонажей – ему удаётся делать время от времени удивительные «финты». Например, в рассказе «Страшная телятина» он не боится того, что главные герои случайно становятся каннибалами (конечно, что это не «Молчание ягнят», но сам факт...); в упоминавшейся уже новелле с несколько эксцентричным названием «Похитители живых людей», Орловец не стесняется выставить Фрейберга самоуверенным дураком («король сыщиков» проигрывает «королю грабителей» – чуть ли не книксен в сторону Мориса Леблана и произведение-предтеча серии о Фантомасе).
В 4 из 5 рассказов следователя сопровождает его друг Пиляев, по аналогии с доктором Ватсоном.
Серия интересна еще и освещением тогдашних реалий и морали: женщину будут презирать, если она потеряла девственность и имела ребёнка в гражданском браке, но в то же время общество снисходительно относится к изменам (в том числе и родить ребенка от другого, солгав законному мужу). И много других «приятностей».
Если вас заинтересовала тема дореволюционных детективов, есть также серия рассказов Романа Доброго о Путилине, который, правда, был не вымышленным, а вполне реальным сыщиком. Ещё при жизни Иван Путилин стал легендой, а затем и литературным персонажем.
Конечно, подобная литература не в состоянии конкурировать с классикой детектива, но любителям жанра может помочь скоротать время.
