© О. І. Яськів, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

Вступне слово автора

Хоча кінематографу вже більше ніж сто років, психологічно він ровесник двадцятого сторіччя, яке історично тільки підходить до завершення. Для нашого гарячкового часу – це вже старе мистецтво. У цьому можна легко переконатися, спробувавши подивитися фільми через півстоліття після їхньої появи. Абсолютна більшість з них виявляться нецікавими. Ви одразу відчуєте, наскільки марнотратно витрачати дві або й три години власного життя на перегляд часом наївних, а часом неправдоподібно пафосних, але неодмінно технічно застарілих фільмів. А набута віднедавна звичка споживати інформаційні сюжети швидкого приготування відіб’є бажання розбиратися в драматичних нюансах та режисерських знахідках старих фільмів.

Всупереч цьому кінематограф був і залишається головним мистецтвом новітньої доби, а відтак є нашим сучасником, якщо не культурним візіонером. Кращі його зразки навдивовижу легко зображують динаміку часу та мінливість цінностей, а найголовніше – залишаються найефективнішим збудником емоцій людини.

Це вже моя друга книга про кіно. Але як і в першій, ми знову говоритимемо тільки про хороші фільми, створені колись і зовсім нещодавно. Її тексти свідомо написані в особливому жанрі, який поєднує есеїстику, роздуми та власне кіноаналіз. Форма цих текстів народилася з усвідомлення, що сьогодні про кіно потрібно писати по-іншому – коротко, натхненно, доступно, але без втрати об’єктивності. Адже моєю метою було звернутися до широкого кола глядачів: тих, хто вже любить кіно й хоче більшого, і тих, хто наосліп шукає цю любов у величезному безсистемному кінопросторі, втрачаючи дорогоцінний час і настрій.

Структура книги лише частково продовжує попередню, але неодмінно залишає свободу читання: швидкого, щоб ледь вгамувати голод перед вечірнім переглядом, або ж повільного, коли смакуються слова та образи, а перегляд відкладається до особливого настрою.

Цими текстами-імпульсами я намагаюся спонукати вас до свідомого вибору фільмів для перегляду. І якщо кожен текст ви зможете прочитати за дві хвилини, то скільки триватиме післясмак фільму – залежатиме від моєї вправності зі словом. У цьому моє найбільше хвилювання й відповідальність.

Я не покладався у своєму виборі на рейтинги й топ списки, тому що майже втратив до них довіру. Головним критерієм була художня й змістовна якість фільму, а також той духовно-емоційний вплив, який він здатний справити на глядача. Серед фільмів ви зустрінете не лише відомі, але й справжні перлини, які кон’юнктура кіноринку несправедливо заштовхнула в забуття. Тобто, вас чекає не лише перепрочитання визнаної класики, але й відкриття таких фільмів, до яких в самостійному пошуку було б вкрай складно дістатися.

Зрештою, мені хочеться, щоб ви розглядали цю вже другу книгу як ненав’язливе запрошення у світ хорошого кіно, делікатне щодо ваших смаків і приватного часу.

Для мене ж ця книга – завершення важливого етапу на довгій дорозі з кіно. Сподіваюся, що для когось із вас вона стане початком власного шляху. І любові, звичайно. Бо без любові до кіно ані слова в цій книзі не було б написано…

Кіномедитації

5 x 2
(режисер Франсуа Озон, Франція, 2004)

Подружнє життя вразливе немов дощова крапля, що тремтливо звисає з пелюстки. Інколи достатньо навіть незначного поштовху на периферії спільного життя, щоб її досконала форма, виплекана мріями, важко зірвалася й розбилася на тисячі кришталиків гірких спогадів.

Майже кожен долучається до великої гри в маленьке подружжя. Відтак, звідусіль можна почути легковажні поради щодо рецептів його тривкості чи причин руйнування. Насправді ж лише окремі – обдаровані талантом уважності та відвагою до правди – можуть передбачити траєкторію подружжя в темряві ночі майбуття. І ще менше з них віднайдуть магнетичної сили слова, які допоможуть відвести від прірви.

Отаке вміння побачити невидиме за реальною оболонкою подружнього життя і є критерієм справжнього митця – чи то письменника, чи то режисера.

Серед таких, наділених особливою психологічною здатністю бачити невидиме, видатний французький режисер Франсуа Озон володіє ще й тихим талантом невтручання. Він делікатно уникає акустичності маніфестів та кришталевої прозорості теорій, розуміючи марність накладення великої матриці теорій на практику малої людини.

Натомість він надтонким скальпелем надрізає оболонку приватності подружнього життя і, немов нейрохірург, виявляє нам його невидиму психологічну систему. Генієм свого уважного розуму він освітлює приховані причини його невдач, про які часто не здогадуються навіть самі учасники.

Кіно, на відміну від психотерапії чи медицини, дозволяє виявити надтонкі нюанси спільної історії чоловіка та жінки, приховані в жестах, побутових словах, відсторонених діях, навіть декораціях предметного світу, які слугують якщо не причинами, то вже точно ознаками нестримного руйнування сім’ї. Саме таку здатність виявляють кращі фільми режисера.

Стрічка під дивною назвою «5 х 2» знята в найбільш плідний та найсильніший період творчості режисера. Того ж року він завершив психологічний трилер «Басейн», а дещо раніше – драму «Під піском». Саме ця тріада фільмів зробила Озона кращим режисером Франції та чи не лідером авторського кіно у світі.

Фільм «5 х 2» – найяскравіший приклад занурення в судини подружнього життя. Побудована за реверсною за хронологією структурою, вона простежує п’ять епізодів з життя молодої сім’ї (звідси й «5 частин» для двох) від її руйнування до зародження кохання.

Франсуа Озон, який, поза іншим, відзначається невичерпною тематичною фантазією, у цьому фільмі обмежився лише цим прийомом, який, втім, несподівано контрастно просвітлює затінені сторони життя закоханих. Відтак, цілком камерний фільм звучить немов голос гітари в тиші просторої порожньої зали. Уважний глядач навіть без режисерської моральної дидактики зможе відчути звуки від розірваних струн, які пов’язували подружжя, і зробити власні висновки.

Такі висновки, переконаний, потрібні кожному, незалежно від його сімейного статусу чи віку. Адже серед ігор, у які грає людина протягом свого життя, ця – триває найдовше і єдина, яка приведе або до програшу – обох, або ж до спільної перемоги. Тож будьте завжди уважними, коли по-справжньому любите.

5 х 2, Francois Ozon, 2004

7 днiв
(режисер Роландо Кола, Швейцарія – Італія, 2016)

Літо завжди непомітно й несміливо підступає на інтимну відстань. Шепоче морським бризом і лісовим шумом, випускає з домашнього ув’язнення сміливі мрії й запрошує в подорож. Можна заплющити очі й гайнути кудись, де ніколи не зможеш потрапити. Можна зручно примоститись і поставити платівку улюбленого композитора, якого ніколи вже наживо не почуєш. Можна відкрити книгу й нарешті дочитати відкладений роман, на який так довго не було часу. Літній настрій розпачливо провокує наше тіло на кохання, ніжно ковзаючи по ньому, немов хустина з найтоншого шовку…

Ми ж зробимо інше: повернемо собі добре кіно, а з ним цей запаморочливий літній настрій, в якому дійсність ніколи не перевершує мрії, а все відкладає остаточний змаг на наступний рік і знову програє, не відаючи закон життя, в якому у змаганні між духовним і матеріальним останнє ніколи не наздожене перше.

«7 днів» – фільм швейцарського режисера Роландо Кола, знятий спільно з італійськими кіномайстрами – є якраз прекрасним зразком такого літнього настрою. Історія кохання зрілих чоловіка й жінки, яка триває всього сім днів, розгортається на тлі розпеченого сонцем сицилійського острова, на якому єдиними слідами цивілізації залишаються білі будиночки літніх селян, прекрасні народні пісні та подружні історії, закодовані в ставленні одне до одного. Саме тому там прагнуть організувати своє весілля друзі наших героїв, які й просять їх здійснити всі необхідні приготування за сім днів до початку церемонії…

Фільм розповідає здавалось би звичайну історію кохання, яку багато хто проживав. Проте саме мистецтво кіно робить цю історію магнетично привабливою. Єдність місця і часу, глибоко прописані діалоги, стримана й точна в деталях гра акторів, майстерно передана атмосфера середземноморського настрою та прекрасне операторське зображення моря дозволяють віддатися сценарній історії, відчути почуття героїв майже як власні, відгукнутися на заклик моря, яке в мріях завжди звертається приватно.

Заведено вважати, що швейцарське кіно перебуває на периферії кінематографічної географії. Як виявляється, це уже не зовсім так. Цей та інші достойні фільми, створені в цій маленькій альпійській країні, підтверджують думку про те, що якість національного кіно поступово вирівнюється, бюджети фільмів не завжди корелюють з їхньою якістю, традиційні кінематографічні школи вже давно перестали мати національний вимір і, таким чином, доброго кіно може з’являтися більше, ніж очікуємо і там, де не очікуємо.

Якраз таким прикладом і є «7 днів», камерна літня історія про любов та мрії.

Seven Days, Rolando Colla, 2016

Агата
(режисер Майкл Аптед, США, 1979)

Внутрішній світ жінки, можливо, має вищу «роздільну» здатність, ніж чоловічий. І хоча чоловіки більше рефлектують про психологію, досліджують нейробіологію емоцій, вигадують переживання в художніх творах, проте їм не вдається підійняти вуаль, що прикриває справжні почуття жінки. Припускаю, що й для жінок-авторок та дослідниць це завдання також ще не розв’язане. І це прекрасно – коли все ще залишаються таємниці, неповторність, простір для фантазій, коли до розуміння внутрішнього світу людини (і жінки, і чоловіка) нам далі, ніж до створення фізичної «теорії всього».

Британський режисер Майкл Аптед здійснив сміливу спробу проникнути у внутрішній світ Агати Крісті, однієї з найпопулярніших жінок в історії, створивши не чергову екранізацію її романів, а версію одного епізоду з її життя. Вже в цьому є інтрига, оскільки ще ніхто не наважувався створити кінобіографію письменниці, яка є найбільш екранізованою у світі й перевершує навіть Шекспіра.

Попри те, що видатна письменниця написала власну автобіографію, попри численні авторизовані біографії дослідників творчості, деякі сторінки її життя залишились утаємниченими. Сама письменниця не особливо розкривалася й воліла залишати частки себе у власних детективних історіях, задаючи дослідницький «квест» майбутнім літературознавцям та психологам. Вірогідно, що письменниця прагнула приховати щось особливо інтимне у власній біографії, щось, що було пов’язане або з сильними почуттями, або з глибокими переживаннями. Відтак, сама інтрига таких епізодів спокушала до творчого обігрування версій та причин цих таєм- ниць.

Найбільш герметичною таємницею біографії письменниці стали 11 днів її загадкового зникнення з поля зору рідних та журналістів у грудні 1926 року. Така поведінка була викликана важкою любовною драмою, яка сталася в житті Агати Крісті. Тому автори фільму створили власну версію причин та розвитку цієї справді загадкової історії. У результаті вийшла детективна історія, накладена на життя письменниці, тобто детектив, який вигадує таємницю для того, щоб пояснити іншу таємницю реального життя королеви детективу.