Розділ I. Сонце на долоні

Хутір Коханий

 
Посеред лісу задрімав ставок…
Шумлять мрійливо пишні очерети.
Приховуючи від очей секрети,
Танцюють бабки шлюбний свій танок.
 
 
Там витіка життя мого ріка,
І звідти пролягла моя стежина —
На хуторі Коханому родина
Моя жила в будинку лісника.
 
 
Стелили трави шлях у майбуття.
Між віт беріз вітри лічили роки.
І за межею лісу стихли кроки —
Брати і сестри ринули в життя.
 
 
Губився місяць у тінях дубів,
Гойдалось сонце на маківках сосен.
Із сніжних зим вертаючись до весен,
Вже безліч раз покірний лист злетів.
 
 
Спочила ненька. Сивий геть татусь.
Брати і сестри – є в усіх родини.
Та бачу в снах ті спогади дитини,
І тілом всім спросоння стрепенусь.
 
 
І так кортить, бодай ну хоч на мить,
Полинути на хутір мій Коханий.
Лиш спомином про все минуле-давнє
Відлунням пісня мамина бринить.
 

«Як пахне хліб в руках моєї нені!..»

 
Як пахне хліб в руках моєї нені!
І келих молока я піднесу до вуст.
Тихенько вийду на лани зелені
І там, в хлібах, до ранку забарюсь.
А вітер трави долу гне. А роси,
Немов кришталь, виблискують в колоссі.
Хто в полі був вночі у середині літа?
Хто стежку росяну топтав у спориші?
На обрії, туманами сповиту,
Хто бачив тінь мрійливої душі?
Хто брів між соняхи пахучі, тихі, сонні,
Вдихаючи повітря медяне?…
І хто проніс це сонце на долоні
Через життя, той зрозумів мене.
 

Вічні береги

 
Присядь на стільчик, відпочинь,
Моя натомленая нене.
Так пахнув в ті часи полин,
Що аж сюди допах до мене.
 
 
Матусю, рідненька, полеж,
Тобі ж голівонька болить.
А пам’ять витлілих пожеж
Мені болить, мені щемить.
 
 
Моя лебідонько, поспи.
А я постережу твій сон.
Свята минулися й пости,
І шиби вибиті з вікон.
 
 
Горять розпечені сонця.
Шумлять дощі, сопуть сніги.
З твого ласкавого лиця
П’ють воду вічні береги.
 

«Духмянішими стали чорнобривці…»

 
Духмянішими стали чорнобривці,
Блакитнішими стали сокирки,
Рясніше яблук на старій путивці,
Порожні відра випили хмарки,
Барвінок застелив прудкі стежини,
І цілий світ засіяв пишний мак,
І котяться по білому ожини,
І півень у барвінку мовби вкляк.
Ще голосніше голуби воркують,
Іще міцніше обіймають діток.
По білому, по білому танцюють
Пелюстки ніжні вранішніх нагідок.
Чи здогадались ви, чи зрозуміли?
То я відкрию таїну таки —
На полотні, що було біле-біле,
Матуся вишиває рушники.
 

Матері

 
Пішла, й не озирнулась, мов ріка,
Лиш посмішку лишила в хвилях вітру.
Ти за життя була до всіх привітна,
Ласкава, ніжна, щира, говірка.
 
 
Пішла, й не озирнулась, як віки
Не озираються на промайнуле вчора.
Злетіла ввись на щогли ясикорів,
Небесні розгойдавши вітряки.
 
 
Тепер із неба сиплеться любов
Червневим пухом і грудневим снігом.
Завії, здобрені твоїм ласкавим сміхом,
Обернуться у весни знов і знов.
 
 
І буде літо – медом на вустах,
І смуток осені знайде для себе фарби.
А я дивлюсь, як в небо їдуть гарби,
Де вічність крутить крила на млинах.
 

Збираю яблука

 
Вже яблуні з півтори мого зросту.
Неначе вчора, а вже двадцять літ
Стоптали ноги. Вже нема колгоспу.
Села – нема. Пішло у білий світ.
І я пішла, поїхала до міста.
Збираю з яблунь сонячні плоди.
На хуторах, де самота імлиста,
Плоди збирають сизі холоди.
Так ниє десь у грудях, в лівім боці…
Таке життя, життя взяло своє.
І забринить роса сльозою в оці,
І в кронах яблунь сонце виграє.
 

«Коли впаде на душу жаль…»

 
Коли впаде на душу жаль,
В дитинство своє босоноге
Лечу, розтинаючи даль,
Крізь терні, крізь стіни й пороги.
 
 
Зігрій мене, мамо, теплом свого серця.
Зігрій мою душу, що навпіл дереться.
Зціли мої рани, бо ти силу маєш.
Мене, вкрай розбиту, ти знову спасаєш.
 
 
З очей твоїх ллється те зоряне сяйво,
Що біль і тривогу прогонить негайно.
А руки бальзамом кладеш ти на рану,
І кров зупиняється.
Мамо! Я встану.
Піду знову жити. Щоб знов рани мати,
Бо є кому завжди мене рятувати.
 

Колисанка

 
Ходив сон лісочком,
Зеленим листочком.
Люлі-люлі.
 
 
Ходив сон лугами,
Крутоберегами.
Люлі-люлі.
 
 
Ходив сон по ниві,
Де тумани сиві —
Шукав колисанку
Для мого Іванка.
Люлі-люлі.
 
 
Прийшов під віконце,
Як заснуло сонце.
Люлі-люлі.
 
 
Стуляй оченятка,
Ти моє дитятко.
Люлі-люлі.
 
 
Бо вже сон стомився,
Над малям схилився.
Люлі-люлі.
 
 
Вусами лоскоче,
Казочку бурмоче:
Люлі-люлі.
 
 
Як ходив лісочком,
Лугом, над ставочком,
Як збирав сонькові
Ніжні колискові.
Люлі-люлі.
 

«Схилилась над колисочкою доля…»

 
Схилилась над колисочкою доля.
Усім єством від зливи затуля.
Принесла в жменях радості і волі,
Щоби зростало вільним немовля.
 
 
Яскраві стрічки, мов проміння сонця,
В серпанку долі вітер сколихне.
Натомленая мати край віконця
Тихенько сяде, як дитя засне.
 
 
Розкрутить прядку, і полине пісня —
Квітучі ноти, ніжні, як струмок.
І не загляне горе лиховісне,
Біда зробити не посміє крок.
 
 
Чорняве щастя посміхнеться нені.
Простягне мати рученьки в отвіт.
Й розсипле долю, що збирала в жмені
Для первісточка на багато літ.
 

До сина

 
Хай доля дає крила дужі,
Мій соколе гордий, мій друже.
Як ваблять всі загадки світу,
З гніздечка випурхують діти.
 
 
Схопили тебе до полону
Твої Еверести й Каньйони.
Злетиш із моєї долоні,
Про себе залишивши спомин.
 
 
Вхопивши повітряну хвилю,
Долаєш за милею милю.
Лети в далечінь, любий сину.
В молитвах тебе не покину.
 

«Поглянь у небо, мій маленький сину…»

 
Поглянь у небо, мій маленький сину:
Твій білий змій, набравши висоти,
Хапає вже комети за хвости,
А ти боявся, що він там загине.
І той маленький човник без корми,
Що ми у квітні дарували хвилям,
Повір мені, долає соті милі.
Він встиг добігти моря до зими.
І вже давно у зграї – головний
Став журавель опісля блискавиці,
Яка спалила дуб біля криниці,
А ти вмивався слізьми, мій малий.
Оті зайчата з куцими хвостами,
Звичайно ж, десь гасають в бур’яні —
Нічого їм не сталось у вогні,
Бо з ними завжди поруч тато й мама.
Ти споглядаєш небо, синку мій,
А я дивлюсь в твої дорослі очі —
Сама у те безмежно вірить хочу,
Що десь літає твій біленький змій.
 

Материнству

 
Я – лунка перем’ятої землі,
Жертовно приготованої плоду
Майбутньому. Вже поштовхи малі
Мені лоскочуть, чується порода.
 
 
Я поливала ніжністю зі слів,
В долоні теплі ніжно пеленала.
Я – лунка серед сонячних полів,
Я жайвором літала й щебетала.
 
 
Той грім, що перервав серцебиття
І градом перегупав пуповину,
В моєму лоні умертвив життя,
Зробив із тіла моцну домовину.
 
 
І небо більш не посилало злив.
Вітри ганяють змертвілу пилюку.
Тулю в надії і молитві руки
До живота, та час, напевно, сплив.
 

«Мов відсікли мене від батьківської хати…»

 
Мов відсікли мене від батьківської хати
Ці тектонічні злами.
І я тепер – сама, боюся заблукати
 

Конец ознакомительного фрагмента.