Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Рецензии и отзывы на Вічник

Читайте в приложениях:
9 уже добавило
Оценка читателей
4.83
Написать рецензию
  • sireniti
    sireniti
    Оценка:
    48

    «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків.»

    Ота всім відома істина, що людина може витерпіти рівно стільки, скільки дає їй бог, мені ніколи не подобалась. Є у ній щось неправильне, нерівномірне.
    І роман «Вічник» тому підтвердження.

    Андрій Ворон- старець, що переступив межу століття, фігура вигадана. Але це збірний образ українця, що багато чого пережив і бачив на своєму довгому віку.
    І тепер, на схилі літ, він має що сказати потомкам.
    Ні, він не повчає, він просто розказує історію свого життя, історію своїх поневірянь, і разом з тим дає поради, щодо зцілення, харчування, існування душевного і тілесного. Це не слід приймати, як панацею. Адже всім відомого, що для одного може бути ліками, для іншого- яд.
    Але прислухатися варто.
    Адже тут стільки мудрості, практичних знань, а головне- любові до рідної землі, що кожен читач знайде для себе щось таке, що його зачепить, примусить задуматись над питаннями, що до цього часу навіть не виникали.
    «Вічник»- роман про вічність. Роман про людину, яка залишається людиною навіть при страшних і складних обставинах.
    Це історія життя людини сильної духом, витривалої тілом. Залишившись наодинці з природою, він не впав у відчай, зумів вижити, дбаючи не тільки про себе, а й про довкілля.
    Уміти дякувати випробуванням - великий дар, сила духу и признак людяності.

    Любити свій край, свою країну, не забувати про свої витоки,- це не просто досвід і знанні. Це- істина.
    «Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.»

    Напевне, ця книга не кожному прийдеться до смаку. Вона не схожа на інші. Ії важко назвати художньою, але це і не публіцистика.
    І тим не менше читається із захопленням. А ще радію, що мені майже не був потрібен словничок в кінці книги.
    «Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є.
    І пам'ятай: де б ти не був, ти – дома. Се дуже важне: скрізь чути себе, як дома.»

    Лампомоб 2018
    1/7

    Перевод.

    "Господи, я прошу не чудес и не миражей, а силы каждого дня. Сделай меня внимательным и любознательным, чтобы в пестроте будней вовремя остановиться на открытиях и опыте, которые меня взволновали. Убереги меня от страха пропустить что-то в жизни. Дай мне не то, что я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо. Научи меня искусству маленьких шагов."

    Эта всем известная истина, что человек может вытерпеть ровно столько, сколько даёт ему бог, мне никогда не нравилась. Есть в ней что-то неправильное, неравномерное.
    И роман "Вічник" тому подтверждение.

    Андрей Ворон- старец, который переступил черту века, фигура вымышленная. Но это собирательный образ украинца, который много чего пережил и много что видел на своём долгом веку.
    И теперь, на склоне лет, он имеет что рассказать потомкам.
    Нет, он не поучает, он просто пишет историю своей жизни, историю своих лишений, и вместе с тем даёт советы, относительно исцеления, питания, существования душевного и телесного. Это не следует принимать, как панацею. Ведь всем известного, что для одного может быть лекарством, для другого- яд.
    Но прислушаться стоит.
    Ведь здесь столько мудрости, практических знаний, а главное- любви к родной земле, что каждый читатель найдет для себя что-то такое, что его зацепит, заставит задуматься над вопросами, которые до этого времени даже не возникали.
    "Вічник" - роман о вечности. Роман о человеке, который остается человеком даже при страшных и сложных обстоятельствах.
    Это история жизни человека сильного духом и телом. Оставшись наедине с природой, он не упал в отчаяние, сумел выжить, заботясь не только о себе, но и об окружающей среде.
    Уметь благодарить испытания - большой дар, сила духа и признак человечности.

    Любить свою страну, не забывать о своих истоках, - это не просто опыт и знания. Это истина.
    "Слышишь, Карпатская Украина, не суди нас, слабых и неумелых. Мы еще не знали, как жить, а уже должны были учиться умирать за тебя".

    Наверное, эта книга не каждому придется по вкусу. Она не похожа на другие. Её трудно назвать художественной, но это и не публицистика.
    И тем не менее читается с увлечением. А еще радуюсь, что мне почти не был нужен словарик в конце книги.
    "Люби жизнь такой, которой она является. И она полюбит тебя таким, которым ты являешься.
    И помни: где бы ты ни был, ты - дома. Сие очень важное: везде ощущать себя, как дома".

    Читать полностью
  • YasnayaElga
    YasnayaElga
    Оценка:
    21

    Если Вы знаете украинский, читайте. Это безоговорочный штамп «обязательно к прочтению». Не потому что книга гениальная или уникальная, а потому что это первая действительно украинская книга, которую я прочитала за долгое время. Кстати, именно поэтому я ничего не могу сказать о русском переводе. Это очень сложный текст, я бы не смогла его достойно перевести, а сам русский вариант, гуляющий по Сети, в глаза не видела, но абсолютно уверена, что это уже другая книга. Что я могу сказать о том, чего не читала?
    Во избежание непонимания: я пишу по-русски, потому что это мой родной язык. Но сейчас я пищу отзыв на книгу, написанную о моей родной стране. Противоречия здесь нет, не ищите.
    В романе намешано мёда с дегтем едва ли не в равных количествах – и это, кстати, делает книгу живой, дышащей. Я сейчас скажу ещё пару общих слов, а потом буду рассматривать мёд и деготь подробно.
    Во-первых, книга написана все-таки диалектным языком, чтобы ни говорил автор о НЗС (несправедливо забытых словах). Первые страниц сто я не отрывалась от словаря (благословен будь тот, кто выложил в Сеть 11 томов «Академического толкового словаря украинского языка»). Но ей-богу, это тот случай, когда язык определил не только ритмику текста, но и его значение в целом. Сказанные иначе, эти слова не звучали бы вообще.
    Во-вторых, это многоплановое произведение. Тут и исторический роман, и «Робинзон Крузо», и лагерная проза, и «философия для бедных» (простите, так оно и есть), и даже тексты в духе Всеукраинской газеты-целительницы «Бабушка». При этом смотрится всё это весьма органично. Эдакая Америка в литературе – удачный сплав всего и всех.
    Давайте сначала дёгтем плеснем, а потом мёдом красиво заполируем.

    Дёготь.

    1) Лет в четырнадцать я зачитывалась Коэльо. Читала всё, что у него выходило. Когда я попробовала перечитать его роман пять лет спустя, я поняла, что автор просто красиво переписал карманное издание «Сто известных афоризмов». Я тут отчасти утрирую, но то, что Коэльо расписывает доступным текстом давно известные идеи – не секрет. В «Исповеди на перевале духе» глаз царапало то же самое – чужие тексты без отсылок. Так, я читала вот это:

    «Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає колеса, якщо між ними немає пустоти».

    А видела «Дао дэ цзин»:

    «Тридцать спиц колеса сходятся в одной ступице, Но польза от колеса в том, что в ступице нет ничего. Лепят из глины сосуд, Но польза от сосуда в том, что внутри него нет ничего. Прорезают окна и двери, чтобы получился дом: А польза от дома там, где дома нет».

    Ну, про бездну, которая заглядывает в тебя, я молчу, это, наверное, все узнали. Мне в таком подходе всегда видится обман. Но я вообще сторонник ссылок и грамотных списков литературы (всё должно быть квадратное и покрашено). Если вам не мешает то, что вам пересказывают чужие мысли, то ради бога. В конце концов, Коэльо всё ещё популярен.
    2) Бесконечные рассказы, что надо есть и как жить, чтобы быть здоровым. Во-первых, люди разные. Что одному лекарство, другому – яд. Во-вторых, меня просто перекорежило после рассказа о том, какими грибами можно рак лечить. Тут вот в отзывах пишут, что это уникальная книга, нужно поступать так, как в ней написано – и снизойдет на Вас благодать. Я только надеюсь, что с диагнозом «рак» Вы пойдете к врачу, а не в лес. А то потом никого не будет интересовать, чьим советам Вы следовали. Умер и умер, что уж тут.
    3) Я, как огня, боюсь «национальных» книг, написанных в эмоциональном ключе. Если текст написан хорошо (а этот роман написан отлично), то Вас очень быстро затянет в эмоцию. Пока Вы находитесь в эмоции, Вы не воспринимаете написанное критично. Это факт. А так, как «Исповедь на перевале духа» написана практически вне влияния рационалистического западного стиля – это опасно. Так, советские солдаты в романе всегда злые и пьяные. С точки зрения произведения это логично, но мы ведь снаружи книги, а не внутри. Оставайтесь снаружи, я Вас прошу. А то потом можно и не выплыть.

    Мёд.

    1) Пункт первый ещё от дегтя не отмыт, сами понимаете. Поэтому то, что является проблемой (излишняя эмоциональность), нельзя не отнести в достоинства. Это изумительный текст. Он написан так, что ему веришь, его хочется цитировать – и запоминается он влёт: и слова, и образы. Редкая цельность, редкий стиль. Чтобы не быть голословной:

    А що було далі, чи й розказувати... Як стріляли по нас і кулі тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на місці трупом. Як нас оточили і били прикладами в твар, а потім чоботами трощили голови... Як силували колінкувата і пускали в роти струмені сечі: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису і казали пливти. А другі з того боку стріляли по воді, і кулі плямкали, як коли дощ цяпає на плесо... Як декотрим пороли черева і прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував свої кишки на дерево. А самі гугнали січовицький гімн і приповідали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолні, тонцолні!»
    Що ми, діти, до цього виділи, що знали? Може ми й знали, гуртуючи рої в Хусті, що на тому притисянському полі приспіє вмирати. Але не знали, що се буде так.
    Ми, діти землеробів, вперше йшли на поле не орати й сіяти, йшли – вмирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу – і ми засіяли його собою.

    Понимаете, да? Если Вы равнодушны к этому тексту, то Вы и котят по вечерам наверняка топите. Но я серьёзно: это цепляет, должно цеплять.
    2) У нас часто жалуются на отсутствие национальной идеи. Вот, держите. Отличная основа, густо замешанная на православии, истории и философии ненасилия. Можете учить детей истории, можете – жизни. Всё пригодится. В крайнем случае вконтакте процитируют, станут популярными: там как-то больше по Джонни Деппу специализируются, а тут такой сюрприз.
    Кстати, если подросток прочитает эту книгу, ему действительно пойдет на пользу. Во-первых, не Гарри Поттером единым. Во-вторых, раз осилил нелегкий текст, значит, или умный растет, или упорный – всё хлеб. В-третьих, совсем уж плохому эта книга не научит.

    Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.
    «То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».

    3) Это просто интересная, качественная литература. Мирового уровня, понимаете?

    Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство.

    Это Книга. Не поделки «под кого-то», а книга украинского автора, до которого многим известным писателям расти и расти. Мы этим гордиться должны. Ну, или хотя бы знать фамилию автора. Вот, делюсь, знайте.
    Мирослав Дочинець «Вічник. Сповідь на перевалі духу».
    Читайте. Оно того стоит вне зависимости от того, понравится Вам или нет.

    Читать полностью
  • Natali39419
    Natali39419
    Оценка:
    11

    Важко мені давалася ця книга. Дуже багато часу пішло на те, щоб дочитати її: читала близько 50 сторінок в день. Але це не та книга яку можна прочитати за ніч, тоді просто неможливо зрозуміти всю її суть і глибину, відчути те, що хотів донести автор.
    Це книга-потрясіння.«Вічник» – Книга з великої літери. Справжня якісна українська література, якісно нового рівня. Дивовижно, але ніде в книзі ви не відчуєте особистого відношення автора до подій, це – як документалістика.
    «Це не просто опис виняткової долі незвичайної людини. Це подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду? Це письмо допоможе віднайти себе й укріпитись у великому переході з нічого у щось» (Мирослав Дочинець).
    Тримаймося здорового глузду, поважаймо життя за нами предки, вони спостерігають!

    Читать полностью
  • Elen2502
    Elen2502
    Оценка:
    7

    Історія життя... Історія людини, яку люди зробили вигнанцем... Історія, яка запросто могла статись з кожним у роки війни.
    Вічник описує не тільки своє життя, пригоди, поневіряння , але і ділиться досвідом з читачем. Відкриває істини та досвід набутий протягом всього життя... і робить це настільки просто ніби це звичайні речі...
    У мене часто виникало питання, а не будь так, не стань би вигнанцем, став би він тим ким був, дійшов би до тих істин і як склалось би його життя...
    Історія читається як пригодницький роман, автор переносить нас то у минуле, то у своє сьогодення, чередуючи це життєвими мудростями... колоритна закарпатська мова робить цю розповідь особливою, така собі ізюминка автора...
    Час затрачений на прочитання не буде марно втраченим... побільше би таких правдивих, щирих, мудрих творів...

    Читать полностью
  • souschuk
    souschuk
    Оценка:
    5

    Книга насичена діалектизмами і рідковживаними слівцями, причому вас не врятує навіть чотирьохсторінковий «словарик» наприкінці книги — гуглити доведеться ледь не через кожні декілька абзаців.

    По сюжету це класична робінзонада, тільки в українських реаліях автор мав можливість закинути героя в ліс, а не на острів. Друга половина книги стає настільки динамічною, що особисто для мене це доказ того, що Андрій Ворон (104-річний старець) — фігура вигадана.

    Очевидно, нашим людям в якийсь момент стало не вистачати таких всеохопних інструкцій щодо українського життя, і автор вчасно їх написав. Багато порад та настанов дійсно мають сенс ("Будь собою", "Все, що є природним — красиве", "Немає нічого понад людяність", "Дослухайся до свого серця"), але таку книгу все ж таки варто читати із великою клепкою в голові, аби потім не намагатися лікувати діабет капустою, а рак — калиною.

    Читать полностью