Ми приходимо в світ,

Стиснувши руки в кулак,

Ніби хочемо сказати – все моє!

Ми покидаємо світ з відкритими долонями —

Нічого я не взяв,

Нічого мені не потрібно!

Весь я ваш, боги!

Гімн Сократа

Світ ловив мене, але не впіймав.

Григорій Сковорода

Я – подих у Божому небі. Я – лист у Божому лісі.

Халіл Жибран

Зачин

Якби я так годен, як не годен, я б написав вербовим прутиком свою книгу на плесі води і втішно спостеріг би, як птахи з високости зчитують її і як слова, спіткнувшись об каміння ріки, підносяться в небо, а відтак спадають на землю місячною росою. Бо слово написане не вичахає, не обертається в земний тлін, як ті, що виводять його. Слово, зачате пером і запліднене мислю, несе свою службу довіку.

Якби я мав золоте стило хисту, я б радо мережив папір. А так – піднімаю перо, змайстроване зі старої гуцульської дримби, яку під Говерлою подарував мені веселий ватаг, котрому я повернув зір. Се перо я вигострив на гранітній плиті, змочуючи в квасний потік, – і зараз воно тьмаво блищить до мого ока і справно порипує в такт моїй потузі. Неначе само шепче-зчитує те, що виводить моєю рукою. Ми розуміємося. Слово йде за пером, наче за плугом.

Наладив я й чорнило з терпкої калини й бузини тим спіхом, як чинила мамка, готуючи мені школярську виправу. Коли поженити ці ягоди товкачиком у ялівцевому горнятку, пуститься синька, що скріпиться бродінням і лягатиме на папір винною барвою.

А папір чекає мене давно. Ще як замолоду вандрував я полонинами і крем’янистим шкаллям, то в Арпадових загатах напав на бетоновий дикунок. Дві людські костомахи там лежали і зброя, до якої я не діткнувся. А ранець доброго шкіряного шитва прибрав я собі. І в тому ранці в провощеній цераті був пак паперу. Аркуші кістяної білости холодили пальці і на доторк пестилися, як молоде тіло, шовковою пористістю. На зшитку прочитав я по-німецьки, що папір справлено з рисової соломи. Сей папір і зараз мені так клично пахне. І коли зашпортається пораз перо з утоми і я примкну на мент очі, увижаються мені хиткі рісочки, що вигойдують десь на теплому вітрі тверді, як перли, зернятка. І голова моя ще більше тяжіє з розмислу: яке я сипну зерно-слово на аркуш.

Наситився я за життя книгами, пересіяв через душу їх мудрість, залишивши собі на карбі хіба що дрібку – як соли, котру береш із собою в недалеку дорогу. Віщі ряди слів стоять перед очима, як рідні лиця; і маю я що повісти світу, маю що видобути зі споду душі і мушу; і прошу на се благословення, сил і снаги, щоб написане мною не мертвим саваном лягло в гробівець пам’яти, – а живою водою на людський хосен і спожиток.

«Нате!» – кажу я вам, тим, що йменували мене в своєму невір’ї, в своїй боязкій шані – то Знахарем, то Знатником, то Відуном, то Босоркуном, то Характерником, то Вічним Дідом, то Тим, що живе в Чорній Хащі…

«Нате! – кажу я вам, – скарб моєї душі й тіла. Тут він увесь. Кладу вам його під ноги».

Хтось переступить, як непотребу. Хтось обачливо промине. Хтось посміється з висоти своєї школованости. А котрийсь і зачерпне з сього мисленного кадуба, і буде він йому непохибною радою на вітрах судьби. Для нього й проваджу сю повість.

Цілковий вік свій промовляв я до инших, тепер потолкую сам із собою.

І от, поклавши на ріжечку аркуша калиновий хрестик, починаю свою дорогу берегом паперового листа. І слово йде за пером, наче за плугом.

З чого ж почати? Знаючі починають з початку. Але де він – початок? І що він – початок? Відаю одним: тільки не з’ява з материнського лона. Бо се лише ступець у грішний світ. А народження – то поклик. Поклик, який ти почув і розпізнав у хащі пустих голосів.

Нікому, солодкі мої, не дано пізнати до кінця Істину. Бо не має вона стосунку до наших земних уявлень, до наших законів. І нікому не переступити сього порога. Але ступити на сей духовний поріг можна і треба. Так постановив собі я. І, як звізди ліпше видно із дна криниці, так і Небо відкривається тому, хто неустанно споглядає його з глибини духовної схими. Так і я колись найшов сю камінну криницю, пустельну темницю мого сум’ятного духу. Жива окрушина в лоні гір, піщинка в морській мушлі, – я викохував тут у собі перл безсмертної душі. Упосліджений світом і покинутий людьми, замкнений у кам’яній коморі Природи, – знайшов я свободу волі і радість ширяння духу.

І от як то було.

…Коли на досвітку нас повели в Перевал, біла мжа холодила нам розпалені безсонною ніччю лиця. Боканчі слизькалися на мокрому камінні. Десь долі гриміла повна з талих снігів ріка.

«Борше, борше, руські свині!» – погиркували мадяри.

Ми й направду випозірували, як свині, – немиті три дні, оброслі, в корості болота, голодні й причмелені позавчорашнім, зо смертною журою в очах.

«Куди нас женуть?» – зазвідав я сотника Скобала, що з розбитим коліном калічкував зобіч.

«На Голгофу», – хмуро одрізав той.

Лівий сотників вус був спалений, а правий він часто здував із нижньої губи. Він тяжко дихав, легені рипіли під грудьми.

«Може, й ліпше вмерти на Голгофі, ги на Красному полі, – вповів я. – Ближче до Господа. Лише шкода, пане командире, що не ви нас ведете, а ці песиголовці».

«Що гучиш, хлопче? Я воджу в бій, а не на бійню».

На Красному полі Скобало доручив мені англійського машінгвера і тримався близько, хоч і бігав уздовж колійного насипу туди-сюди. Я під патрони постелив кукурудзяного листя, новенькі кулі аж сміялися до сонця. На машінгвер сотник покладав велику надію. Командант наш був твердий і смілий чоловік, а ми були молоді і не навчені вмирати. Перший панцерник, що гусінню повз від Копані, бухнув у колодязь, під яким я сидів із машінгвером. Цямрину рознесло, як жменю пір’я, а мені на ліве плече верло колоду. Кість хруснула, і рука повисла, як батіг. Сотник погладив рукав – я заревав. Тоді він роззирнувся і відкапчав багнет від карабіна, спіхом роззувся, подер онучу на пасма і прив’язав мені того багнета до ліктя – аби рука рівно трималася на грудях.

«Стріляй одною рукою. Машінгвер на ріжках, сам обертається куди треба. Стріляй по шинелях і, може, лучиш у вічка панцерника», – і побіг нахильці далі.

Я направив цівку на зелену шкатулю з колесами і натиснув на цвінкель. Далеко на залізі скипали іскри, і люди, що бігли на нас, пригинали голови. Тоді я почав сікти дерева, старі черешні, над дорогою, – і галуззя, ще безлисте, падало їм на плечі. І се ще більше їх пужало. Я хотів пересікти грубого горіха, аби той упав на дорогу й перегатив їм путь, та мій машінгвер здригнувся, порснув і затих. Тепер було чути, як ріденько пукають січовицькі карабіни, і Тиса гейби ковтала ті несмілі звуки. А коли били мадярські гармати, мокра рінь бризкала на наші уйоші й шапки, і залізні штреки за сим довго й сердито гули.

Коли мадяри були за яких сто метрів, сотник виліз на насип і гойкнув: «Пристебнути багнети!» А що я мав пристебнути до своєї пушки? Засилив приклад під пахву і побіг за сотником, морщачи від страху чоло.

А що було далі, чи й розказувати… Як стріляли по нас і кулі тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на місці трупом. Як нас оточили і били прикладами в твар, а потім чоботами трощили голови… Як силували колінкувати і пускали в роти струмені сечі: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису і казали пливти. А другі з того боку стріляли по воді, і кулі плямкали, як коли дощ цяпає на плесо… Як декотрим пороли черева і прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував свої кишки на дерево. А самі гугнали січовицький гімн і приповідали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолні, тонцолні!»

Що ми, діти, до цього виділи, що знали? Може ми й знали, гуртуючи рої в Хусті, що на тому притисянському полі приспіє вмирати. Але не знали, що се буде так.

Не суди нас строго, Карпатська Україно. Коли ми лежали в підмерзлій ріні, холодіючи не так від каменя, як від невідомого страху, над нами рівним шором летіли дикі гуси-лебеді. Вони вертали домів із далекої чужої тепліні. Вертали на свої розвітрені гнізда. Бо лише тут їм добре. І нам тут було добре. Тут проминуло солодке дітвацтво і прийшло неспокійне леґінство. Нам кортіло любити дівчат, але випало пізнати коротку, як березнева днина, любов до Вкраїни, до її малого Карпатського терену, в який вона зараз пускала своє калинове коріння. В промерзлий глиняний тужавик.

Нам було добре жити тут. Але не в сей мент, коли розум розривався між тілом і серцем, – і тіло студенив піт жаху, зате душа ширяла з лебедями над полем, яке тоді ще не називали Красним. Нетерпеливо крячіло вороння з берегових тополь, передчуваючи масну вечерю, а ми гріли землю грудьми і тремким диханням.

Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.

То нич, що ми тоді піднялися ненадовго в повний ріст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нікуди й ніколи ми звідси не рушимо. Бо лежимо тут не кістьми, а серцем. Бо ліпше своє лико, ніж чужий ремінь.

…Тепер нас, пересіяних смертю, гнали на Перевал.

«Якщо вбити, то нащо нас провадити аж під хмари?»– питав я з малою надією сотника.

«Сі не вб’ють, бо ми полонені зі зброєю в чесному бою. А зроблять то поляки. Лиш-но ступимо на їх землю. Ті панькатися не будуть. Я їх знаю – в самого добра літра польської крові колобродить».

«То, може, вони вас помилують?»

«О, ні, сього я їм не подарую. А ти, хлопче, слухай сюди, – стис зап’ястя моєї здорової руки. – Доки туман, доти маєш нагоду порятуватися. Скочиш у ялиновий гущавник – і дай ногам знати! Ачей, в імлі не поцілять. А поцілять, то годиною-другою раніше. Яка ріжниця?»

«А ви? – звідаю пошепки. – Чому ви не збайлуєте?»

Офіцер уколов мене гострим оком:

«Я? Я той, що водив инших на смерть. То чому сам маю від неї втікати?» – і зирнув на мене, як із темної ями. Ті очі й зараз передо мною – чорні, з кривавими цятками. Очі птиці, що чує свою кончину.

Тепер, із дзвіниці свого перестиглого віку, я обертаюся в той згірклий март і зчитую крізь пласти років розуміння: немає в нас серед людей ні ворогів, ні друзів, але кожен з них – малий чи великий учитель, що, як придорожній стовп, направляє твій поступ. Так мені було послано й сотника Скобала, що в малому часі явив мені велике: в терміні вмирання явив науку життя. А про инших, що дали мені свої неперебутні школи, я буду говорити далі в сьому нотисі.

…З півгодини ми йшли без бесіди. А пак сотник мене зась за руку торгає:

«Важся, синку, бо туман вичахає, а з ним і шанс твій».

«Не зможу я, пане».

«Зможеш!» – скрипнув зубами сотник.

«Ледве ноги волочу».

«Ти на ноги не гріши, – правив він водно своє. – Ти бери ноги в руки і лети наосліп. Аж до Чорного лісу. Там принишкнеш. Туди навіть звірі не потикаються».

«А чому я, пане? Чому ви кого другого не нараджуєте?» – несміло питав я.

«Чому? Бо ти не для кулі, хлопче. Бачив я на Краснім полі, як ти попри вояків стріляв. Душа в тебе світла. Такі жити мають».

«Нич з того не буде», – гірко видихнув я.

«Буде! – сказав, як відтяв, сотник. – Живи й за нас, хлопче. Живи й помагай жити иншим», – при сих словах обіруч гупнув мене в плечі, штурхнув з урвища вниз.

І залопотів я, як сніп, по гострому каміняччю, по колючих корчах джеряпину, хапаючи зубами мокру траву, обдираючи руки й твар. Через тлум болю чув, як тріщали за мною постріли і як щодалі їх глушило ревище ріки. Вода прийняла потовчене тіло в студену кипінь, розгойдала, як солом’яну бубку, і понесла до запаленого сонцем крайнеба.

Ріка не стратила мене. Зріс я на тучних водах Тиси і зараз, щоб держатися на плаву, мені було доста одної, здорової, руки. Ріка вивергла мене на зарінок, де я зачепився за навислу вільху і, як килава жаба, вицабав на берег.

Як сліпій куриці зерня, трафився тут стіг сіна з укритим цератою заголовком. Не знаю, звідки добрав я сили, щоб вискубати собі в сіні яму, заліз у неї і затих, нагріваючи тілом сухе гніздо. Мишка попискувала мені на вухо свою колисанку. Але не довго я чув її – сон зломив мене на добру добу.

Прочумався передсвіта і, боячись гулькнути на людей, сліпма рушив у хащі. Знав, що поголос про втечу війнув селами і на мене вже чигають жандарми. Одне стелилося спасіння – ліс. І я дерся в гущак, обминаючи возові колії і топтані путики, вгадуючи в корчомахах звірині тропи. Що я робитиму в хащі сам – про се я боявся й думати.

Пралісні дебрі глухли й темніли, очі виїдала сіра ряботина, гнітила спресована тиша і замкненість простору. Вітролом, грубезні колоди, терня й намети гнилого листя перегачували мені хід. Щоб обдурити голод, я пив зі жмені воду і жував бруньки. Вбита рука затерпла, посиніла, я її не чув.

Деінколи крізь галуззя вцірялося, як мачуха на діти, бліде сонце. Але й того було доста, аби хоч мало розвіялись мої смурні гадки. Я біг-утікав від страху в страх, від учорашнього дня – у безвість. Птиці вривали свист і завмирали, коли я човгав нетрищем, звірі скляними очима косилися з криївок. Я був тут чужий, і мені все було чуже й дике. Ранній вечоровий сутемок давив, як віко домовини. Далі йти було ніяк. У яму під вивернутим коренем я назгрібав листя й сухої папороті, зарився, як звіря, і в полохливому сні перебув якось ніч.

Прохопився я від теплого повіву в лице. Розтулив очі і увидів инші очі – як дві великі сливи. А під ними – мокра зморщена рийка. Ведмідь! Він скривив морду, як чоловік до плачу, і хрипко заревів. Я зірвався на ноги й перелетів через пень, помагаючи собі здоровою рукою. Страх, як вітер, гнав мене в плечі. Серце гупало десь аж під черевом. Оббігав колоди, перескакував вирви і поточини, пружиною вихапувався з ярків. А ззаду насідало звірине хурчання. Ялинник рідшав, я біг уже просікою і потиличним оком бачив, як назирці вайлакувато хлипає ведмідь. Худий, облізлий по зимі. Закралася гадка, що він не доганяє мене, а просто жене. Раз у раз спочиває, потираючи лапами голову. Ніби й мені дає перевести дих.

І от я вже на голій руні, бігти по всохлій траві-псяйці легко. Знаю, що звір не любить відкриту шир – вітер збиває тут нюх, а очі після голодної зимівки ослабли. Та ведмідь бере вліво, йде навперейми, жене мене на кремінну косу.

«Добре, – думаю я, – може, там відіб’юся від нього камінням».

Ага, каміння тут біда має, а те, що є – таке дрібне, що лише у воробків шпуряти. І гоп – полонинний хребет обривається звором, та таким крутим, що я і з двома здоровими руками не зліз би в долину. Іржавою папороттю оторочена ся стіна, ані корчика, за який би вхопився. Голе урвище.

«Туй мій конець!» – шепочу в дурманній гарячці і обертаюся очима до лиця смерти. Вона желіпає вже близько, пахне злежаною шерстю і псячим калом. Стає на задні лапища і суне на мене. Я чую гаряче дихання і сипле гурчання. Здеревенілий тілом, я смиренно чекаю, що буде далі. Ведмідь простягає лапу і хляпає мене по хворому плечу. Гойкнувши від болю, я втрачаю твердь під ногами й лечу в провалля. А звір реве мені вслід, і в ревищі тому я запаленим мозком вчуваю дике реготання…

Не можу знати, як довго я пролежав у безпам’ятті. Годину, день, а може, й більше. Коли вернулося розуміння, на грудях моїх сиділо сіре потя і тоненько зіпало. Я зопершу подумав, що то моя душа. Боявся дихнути, щоб не спудити її. Птиця шіковно злетіла, а душа лишилася під бабиним вовняним светром, ледве тепла. Холод притлумлював біль струдженого, побитого тіла.

Коли втямив, хто я і де, спробував ворухнути пальцями хворої руки – вони подалися. Тоді сперся на лікті, роззирнувся. Зелені плахти ялин нависали обабоки, відчахнуті гілки лежали піді мною. Ось де був мій рятунок: ялинові лапи прийняли мене в падінні і поклали на м’який устіл сухої хвої. Між деревами світліла прогалина, метрів за п’ятдесят курився ріденький димок. Я зрадів, що то чиясь ватра, зібрався на силах і потягся туди.

Дивниця відкрилася очам: курилося парою темне болітце, ще й тихо побулькувало запахом тухлих яєць і згірклого воску. Зокола рясно впечатані в чорне багно сліди ратиць, віхті шерсті, пір’я. Видати, сюди щось тягло звірину. Чей мені ся купіль теж не похибить! І я сторожко встромив туди свою долоню – її обхопило шумовиння пухирців. Вода була тепленька, масна, як куряча поливка. Сяк-так здер я з себе одіж і зсунувся в нуртливу теплінь. Шкіру млосно заштрикало, заскомтало, відпускало нерви. Риб’яча душа дітвацтва пробудилася в мені, війнула шовковими плавниками, вертаючи в блаженну сонячну криницю мого первородного світу…

«Бульк-бульк-бульк», – булькотів на вухо лісовий котел.

Я вибулькнув з матері в яму, де мочили коноплі. Був такий мізерний, що в дівки-матері до посліднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимісячним, коли полоскала коноплі. Підняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – і тут шубнув з неї у воду я. І став, як пуголовок, перебирати ногами, сновигати між жабуринням. Мамка зо страху й подиву довго мене з калабані не витягувала. А сам я й не спішив на твердину, у воді мені було любо й безпечно.

Всі ми вийшли з води. З води живемо, водою христимося. Вода очищає наші душі й омиває кости, а відтак піднімається в небо парою, щоб упасти дощем, щоб спородити й напоїти инших. Кожний із нас – то жива крапелина води, що є земною і небесною водночас.

Бульк-бульк-бульк…

…Вітця в мене не було. Моїм сонцем і моїм місяцем була мамка. Руки її пахли молоком, а коси попелом з печі. Вони й барву таку мали. Ми були такі бідні, що, бувало, мамка зашивала міх своїм волоссям, бо в хижі не знайшлося ниток. Вона була служницею в пана Драга, а коли знайшовся я, звідти її погнали. Баба з ганьби теж хотіла її вигнати з дому, та дідо не дав. Він лісникував у Драга і здогадувався, звідки в доньки знайшлося дітвача.

Мамка колисала мене у вербовій кошарці, прив’язаній до яблуні. Подерла на пеленки останню свою сорочку. А коли я зоп’явся на ноги, то з ярі до снігу ходив у куцих ногавичках, без сорочки і обувки. Так я і спав коло мамки на солможаку, набитому перетертою соломою. Увечері мамка клала мене на ладу і обмивала руки, лице, ноги. Тоді хрестила й приповідала:

«Господи, дякуємо Тобі за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укріпляв нас і оберігав від усього лихого. Прости нам вільні і невільні гріхи, якими за день зажурили Тебе зі слабости й нерозумности своєї. Лишаємося за Тобою, як за стіною, і кладемо в Твої руки свої душі. Хрест під себе стелимо, хрестом вкриваємося, хрестом кланяємося і все зле від себе відганяємо. Прости нас, Господи, й благослови».