Отзывы на книги автора «Мирослав Дочинець»

«Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків.»

Ота всім відома істина, що людина може витерпіти рівно стільки, скільки дає їй бог, мені ніколи не подобалась. Є у ній щось неправильне, нерівномірне.
І роман «Вічник» тому підтвердження.

Андрій Ворон - старець, що переступив межу століття, фігура вигадана. Але це збірний образ українця, що багато чого пережив і бачив на своєму довгому віку.
І тепер, на схилі літ, він має що сказати потомкам.
Ні, він не повчає, він просто розказує історію свого життя, історію своїх поневірянь, і разом з тим дає поради, щодо зцілення, харчування, існування душевного і тілесного. Це не слід приймати, як панацею. Адже всім відомого, що для одного може бути ліками, для іншого - яд.
Але прислухатися варто.
Адже тут стільки мудрості, практичних знань, а головне- любові до рідної землі, що кожен читач знайде для себе щось таке, що його зачепить, примусить задуматись над питаннями, що до цього часу навіть не виникали.
«Вічник» - роман про вічність. Роман про людину, яка залишається людиною навіть при страшних і складних обставинах.
Це історія життя людини сильної духом, витривалої тілом. Залишившись наодинці з природою, він не впав у відчай, зумів вижити, дбаючи не тільки про себе, а й про довкілля.
Уміти дякувати випробуванням - великий дар, сила духу и признак людяності.

Любити свій край, свою країну, не забувати про свої витоки,- це не просто досвід і знанні. Це - істина.
«Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.»

Напевне, ця книга не кожному прийдеться до смаку. Вона не схожа на інші. Ії важко назвати художньою, але це і не публіцистика.
І тим не менше читається із захопленням. А ще радію, що мені майже не був потрібен словничок в кінці книги.
«Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є.
І пам'ятай: де б ти не був, ти – дома. Се дуже важне: скрізь чути себе, як дома.»

Лампомоб 2018
1/7

Перевод.

"Господи, я прошу не чудес и не миражей, а силы каждого дня. Сделай меня внимательным и любознательным, чтобы в пестроте будней вовремя остановиться на открытиях и опыте, которые меня взволновали. Убереги меня от страха пропустить что-то в жизни. Дай мне не то, что я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо. Научи меня искусству маленьких шагов."

Эта всем известная истина, что человек может вытерпеть ровно столько, сколько даёт ему бог, мне никогда не нравилась. Есть в ней что-то неправильное, неравномерное.
И роман "Вічник" тому подтверждение.

Андрей Ворон - старец, который переступил черту века, фигура вымышленная. Но это собирательный образ украинца, который много чего пережил и много что видел на своём долгом веку.
И теперь, на склоне лет, он имеет что рассказать потомкам.
Нет, он не поучает, он просто пишет историю своей жизни, историю своих лишений, и вместе с тем даёт советы, относительно исцеления, питания, существования душевного и телесного. Это не следует принимать, как панацею. Ведь всем известного, что для одного может быть лекарством, для другого- яд.
Но прислушаться стоит.
Ведь здесь столько мудрости, практических знаний, а главное- любви к родной земле, что каждый читатель найдет для себя что-то такое, что его зацепит, заставит задуматься над вопросами, которые до этого времени даже не возникали.
"Вічник" - роман о вечности. Роман о человеке, который остается человеком даже при страшных и сложных обстоятельствах.
Это история жизни человека сильного духом и телом. Оставшись наедине с природой, он не упал в отчаяние, сумел выжить, заботясь не только о себе, но и об окружающей среде.
Уметь благодарить испытания - большой дар, сила духа и признак человечности.

Любить свою страну, не забывать о своих истоках, - это не просто опыт и знания. Это истина.
"Слышишь, Карпатская Украина, не суди нас, слабых и неумелых. Мы еще не знали, как жить, а уже должны были учиться умирать за тебя".

Наверное, эта книга не каждому придется по вкусу. Она не похожа на другие. Её трудно назвать художественной, но это и не публицистика.
И тем не менее читается с увлечением. А еще радуюсь, что мне почти не был нужен словарик в конце книги.
"Люби жизнь такой, которой она является. И она полюбит тебя таким, которым ты являешься.
И помни: где бы ты ни был, ты - дома. Сие очень важное: везде ощущать себя, как дома".

Если Вы знаете украинский, читайте. Это безоговорочный штамп «обязательно к прочтению». Не потому что книга гениальная или уникальная, а потому что это первая действительно украинская книга, которую я прочитала за долгое время. Кстати, именно поэтому я ничего не могу сказать о русском переводе. Это очень сложный текст, я бы не смогла его достойно перевести, а сам русский вариант, гуляющий по Сети, в глаза не видела, но абсолютно уверена, что это уже другая книга. Что я могу сказать о том, чего не читала?
Во избежание непонимания: я пишу по-русски, потому что это мой родной язык. Но сейчас я пищу отзыв на книгу, написанную о моей родной стране. Противоречия здесь нет, не ищите.
В романе намешано мёда с дегтем едва ли не в равных количествах – и это, кстати, делает книгу живой, дышащей. Я сейчас скажу ещё пару общих слов, а потом буду рассматривать мёд и деготь подробно.
Во-первых, книга написана все-таки диалектным языком, чтобы ни говорил автор о НЗС (несправедливо забытых словах). Первые страниц сто я не отрывалась от словаря (благословен будь тот, кто выложил в Сеть 11 томов «Академического толкового словаря украинского языка»). Но ей-богу, это тот случай, когда язык определил не только ритмику текста, но и его значение в целом. Сказанные иначе, эти слова не звучали бы вообще.
Во-вторых, это многоплановое произведение. Тут и исторический роман, и «Робинзон Крузо», и лагерная проза, и «философия для бедных» (простите, так оно и есть), и даже тексты в духе Всеукраинской газеты-целительницы «Бабушка». При этом смотрится всё это весьма органично. Эдакая Америка в литературе – удачный сплав всего и всех.
Давайте сначала дёгтем плеснем, а потом мёдом красиво заполируем.

Дёготь.

1) Лет в четырнадцать я зачитывалась Коэльо. Читала всё, что у него выходило. Когда я попробовала перечитать его роман пять лет спустя, я поняла, что автор просто красиво переписал карманное издание «Сто известных афоризмов». Я тут отчасти утрирую, но то, что Коэльо расписывает доступным текстом давно известные идеи – не секрет. В «Исповеди на перевале духе» глаз царапало то же самое – чужие тексты без отсылок. Так, я читала вот это:

«Немає повноти без порожнечі. Без пустоти немає посуду, без пустоти немає ні вікна, ні дверей, ні дому. Тридцять спиць у колесі, але немає колеса, якщо між ними немає пустоти».

А видела «Дао дэ цзин»:

«Тридцать спиц колеса сходятся в одной ступице, Но польза от колеса в том, что в ступице нет ничего. Лепят из глины сосуд, Но польза от сосуда в том, что внутри него нет ничего. Прорезают окна и двери, чтобы получился дом: А польза от дома там, где дома нет».

Ну, про бездну, которая заглядывает в тебя, я молчу, это, наверное, все узнали. Мне в таком подходе всегда видится обман. Но я вообще сторонник ссылок и грамотных списков литературы (всё должно быть квадратное и покрашено). Если вам не мешает то, что вам пересказывают чужие мысли, то ради бога. В конце концов, Коэльо всё ещё популярен.
2) Бесконечные рассказы, что надо есть и как жить, чтобы быть здоровым. Во-первых, люди разные. Что одному лекарство, другому – яд. Во-вторых, меня просто перекорежило после рассказа о том, какими грибами можно рак лечить. Тут вот в отзывах пишут, что это уникальная книга, нужно поступать так, как в ней написано – и снизойдет на Вас благодать. Я только надеюсь, что с диагнозом «рак» Вы пойдете к врачу, а не в лес. А то потом никого не будет интересовать, чьим советам Вы следовали. Умер и умер, что уж тут.
3) Я, как огня, боюсь «национальных» книг, написанных в эмоциональном ключе. Если текст написан хорошо (а этот роман написан отлично), то Вас очень быстро затянет в эмоцию. Пока Вы находитесь в эмоции, Вы не воспринимаете написанное критично. Это факт. А так, как «Исповедь на перевале духа» написана практически вне влияния рационалистического западного стиля – это опасно. Так, советские солдаты в романе всегда злые и пьяные. С точки зрения произведения это логично, но мы ведь снаружи книги, а не внутри. Оставайтесь снаружи, я Вас прошу. А то потом можно и не выплыть.

Мёд.

1) Пункт первый ещё от дегтя не отмыт, сами понимаете. Поэтому то, что является проблемой (излишняя эмоциональность), нельзя не отнести в достоинства. Это изумительный текст. Он написан так, что ему веришь, его хочется цитировать – и запоминается он влёт: и слова, и образы. Редкая цельность, редкий стиль. Чтобы не быть голословной:

А що було далі, чи й розказувати... Як стріляли по нас і кулі тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на місці трупом. Як нас оточили і били прикладами в твар, а потім чоботами трощили голови... Як силували колінкувата і пускали в роти струмені сечі: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису і казали пливти. А другі з того боку стріляли по воді, і кулі плямкали, як коли дощ цяпає на плесо... Як декотрим пороли черева і прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував свої кишки на дерево. А самі гугнали січовицький гімн і приповідали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолні, тонцолні!»
Що ми, діти, до цього виділи, що знали? Може ми й знали, гуртуючи рої в Хусті, що на тому притисянському полі приспіє вмирати. Але не знали, що се буде так.

Ми, діти землеробів, вперше йшли на поле не орати й сіяти, йшли – вмирати. Мартове поле тоді ще ледве пробуджалося на сівбу – і ми засіяли його собою.

Понимаете, да? Если Вы равнодушны к этому тексту, то Вы и котят по вечерам наверняка топите. Но я серьёзно: это цепляет, должно цеплять.
2) У нас часто жалуются на отсутствие национальной идеи. Вот, держите. Отличная основа, густо замешанная на православии, истории и философии ненасилия. Можете учить детей истории, можете – жизни. Всё пригодится. В крайнем случае вконтакте процитируют, станут популярными: там как-то больше по Джонни Деппу специализируются, а тут такой сюрприз.
Кстати, если подросток прочитает эту книгу, ему действительно пойдет на пользу. Во-первых, не Гарри Поттером единым. Во-вторых, раз осилил нелегкий текст, значит, или умный растет, или упорный – всё хлеб. В-третьих, совсем уж плохому эта книга не научит.

Одного разу він пожалкував уголос, що не має якоїсь високої мети.
«То не біда, – розважив його я. – Не всі кораблі пливуть до Америки. Є човни, з яких ловлять для людей рибу. І є човники, що перевозять людей на переправі. І вони мають не меншу пошану. Пливи життям і тримайся твердих берегів. І знай, куди пливеш. Коли се знаєш, можеш не боятися течії. Можеш покластися на неї і вона принесе тебе туди».

3) Это просто интересная, качественная литература. Мирового уровня, понимаете?

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство.

Это Книга. Не поделки «под кого-то», а книга украинского автора, до которого многим известным писателям расти и расти. Мы этим гордиться должны. Ну, или хотя бы знать фамилию автора. Вот, делюсь, знайте.
Мирослав Дочинець «Вічник. Сповідь на перевалі духу».
Читайте. Оно того стоит вне зависимости от того, понравится Вам или нет.

Важко мені давалася ця книга. Дуже багато часу пішло на те, щоб дочитати її: читала близько 50 сторінок в день. Але це не та книга яку можна прочитати за ніч, тоді просто неможливо зрозуміти всю її суть і глибину, відчути те, що хотів донести автор.
Це книга-потрясіння.«Вічник» – Книга з великої літери. Справжня якісна українська література, якісно нового рівня. Дивовижно, але ніде в книзі ви не відчуєте особистого відношення автора до подій, це – як документалістика.
«Це не просто опис виняткової долі незвичайної людини. Це подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду? Це письмо допоможе віднайти себе й укріпитись у великому переході з нічого у щось» (Мирослав Дочинець).
Тримаймося здорового глузду, поважаймо життя за нами предки, вони спостерігають!

Історія життя... Історія людини, яку люди зробили вигнанцем... Історія, яка запросто могла статись з кожним у роки війни.
Вічник описує не тільки своє життя, пригоди, поневіряння , але і ділиться досвідом з читачем. Відкриває істини та досвід набутий протягом всього життя... і робить це настільки просто ніби це звичайні речі...
У мене часто виникало питання, а не будь так, не стань би вигнанцем, став би він тим ким був, дійшов би до тих істин і як склалось би його життя...
Історія читається як пригодницький роман, автор переносить нас то у минуле, то у своє сьогодення, чередуючи це життєвими мудростями... колоритна закарпатська мова робить цю розповідь особливою, така собі ізюминка автора...
Час затрачений на прочитання не буде марно втраченим... побільше би таких правдивих, щирих, мудрих творів...

Читать эту книгу, как попить воды из чистого родника. Как вдохнуть чистый прохладный воздух. Как смотреть на облака. Ничего не навязывается, а предлагается. В таких книгах каждый раз вычитываешь то, что тебе необходимо именно СЕЙЧАС. 10 из 10.

Книга насичена діалектизмами і рідковживаними слівцями, причому вас не врятує навіть чотирьохсторінковий «словарик» наприкінці книги — гуглити доведеться ледь не через кожні декілька абзаців.

По сюжету це класична робінзонада, тільки в українських реаліях автор мав можливість закинути героя в ліс, а не на острів. Друга половина книги стає настільки динамічною, що особисто для мене це доказ того, що Андрій Ворон (104-річний старець) — фігура вигадана.

Очевидно, нашим людям в якийсь момент стало не вистачати таких всеохопних інструкцій щодо українського життя, і автор вчасно їх написав. Багато порад та настанов дійсно мають сенс ("Будь собою", "Все, що є природним — красиве", "Немає нічого понад людяність", "Дослухайся до свого серця"), але таку книгу все ж таки варто читати із великою клепкою в голові, аби потім не намагатися лікувати діабет капустою, а рак — калиною.

У 2013 році мені попалася книга Мирослав Дочинець про Андрія Ворона. Зібрані в ній висловлювання здалися настільки ємними, а мереживна манера письма настільки захопливою, що я сів і запоєм прочитав всю книгу, практично не знаючи української.
Потім був "Вічник" - дивно глибокий твір, з приголомшливо багатою мовою. Автор чудово модифікував і вмонтував в роман спогади і заповіді столітнього старця з першого твору, які дуже по-домашньому, зсередини, і по-новому розкривали побут, вірування, інтереси древніх слов'ян, і, головне, вручали в дар якусь первозданну мудрість, взяту , здавалося, прямо у матінки-Землі. Однак, ця штучка потрапила мені російською мовою і, читаючи її, я розумів, як втрачає текст в перекладі. І справа навіть не в тому, що перекладачеві не вистачає вокабуляра, суть залишається, пропадає мелодійність, плинність, смак. Тоді я вперше зрозумів, що хочу вивчити мову.
З "Криничаром" я не повторив помилки з мовою і з насолодою купався в дивовижному карпатському лінгвістичному озерці. Упевнений, навіть вроджені українці зможуть поповнити свій словниковий запас рідкісними, часом забутими перлинами рідної мови, як, втім, і насолодитися сюжетом.
Загалом, я купив майже всі тексти пана Мирослава... Ось і зараз, шановна редакціє...

Внимание: перевода на русский язык пока что нет.
Мне хочется сказать, что от автора «Вечника» я ожидала большего, но всё не так просто.
Да, Дочинец написал свою книгу по уже знакомому и оправдавшему себя шаблону: взял всемирно известный сюжет (в «Вечнике» это был «Робинзон Крузо», в романе «Криничар» - «Граф Монте-Кристо»), добавил вечных истин и даже выделил их курсивом, чтобы никто не пропустил, а в конце многое сократил до «було всяке» - и готово! Тем не менее, «Криничар» - не «Вечник», а от «Графа Монте-Кристо» взят скорее сюжет и «ждать и надеяться», чем тема мести. Тут другая история: мы – русины, с нами Бог, вот он за нас и отомстит. Вообще национальности и народности в этой книге – вопрос тонкий, даже подходить страшно. Я не уверена в исторической точности текста в плане межнациональных отношений (русины – не украинцы, а турки для тех и других всяко лучше, чем евреи), но зато уверена, что на неокрепший ум такой текст может лечь поводом окончательно поделить мир на “своих” и “чужих”, а чужие тут все, кроме населения небольшой территории. Плохо то, что от “свои – здесь” до “бей чужих” – один шаг.
Я не зря распинаюсь про «неокрепшие умы». Целевая аудитория у «Криничара» моложе, чем у «Вечника»: здесь вам и дополнительный «экшн», и первая любовь, и красивые декорации XVII-XVIII веков, и сильное окончание, когда герой получает признание окружающих, а ведь это критически важно именно лет в четырнадцать. Кроме того, подростки всегда больше любили загадочного Монте-Кристо, чем практичного Робинзона.
И вот здесь я спотыкаюсь, потому что в тексте есть ещё один триггер, ещё один крючок для читателя – деньги. Значительная часть романа посвящена теме денег, причем написано всё это в духе… помните, были книжицы со всякими заклинаниями для приманивания богатства? Произнесите сто раз на рассвете «бубусики-кукусики» - и станьте миллионером. Вот в этом же духе описана тема денег в романе. Деньги тут энергия и практически мистическая субстанция.

Енергія грошей накопичується в точці золотого перетину людини, це на 3-4 пальці нижче пупка.

И я воспринимаю эти слова как нечестную игру с читателем, потому что для населения страны со значительным разрывом между богатыми и бедными тема денег безумно привлекательна, особенно в контексте «как приманить деньги», а не «как их заработать».
Я хочу, чтобы меня поняли правильно: «Криничар» - неплохой роман, а для не слишком богатой на имена современной украинской литературы, так вообще отличный. Здесь есть удачные описания, например:

Пси не любили аромату квітів, а ще більше – запаху жінок, що лишався з ночі на чоловічому тілі. Так пахне риба з ріки перед грозою.

Есть неплохие диалоги:

«А чи можна числом вирахувати свою суджену?» - вихопилося в мене.
«Легко. Коли твої очі прикіпили до якоїсь жінки, рахуй до семи, і якщо не кортить одірвати погляд – вона тобі суджена, твоя доля».
«А якщо вже на третій мірі лічби розумієш, що міг би дивитися на неї вічно, то що тоді кажуть числа?»
«Вони кажуть, що це – твоя солодка недоля».

Есть отличные боевые сцены – кстати, в «Вечнике» с этим тоже всё было хорошо:

Та чую й інше: як стоголосо гогочуть залізні роти, хапаючи воздух п’янкої бойні; як ратища скрегочуть об кістки; як хрипло клекочуть прохромлені грудини; як хрускають, наче молоді горіхи, під копитами голови; як зітхає земля під поваленими тілами; як гайвороння крилами відганяє мух від теплого ще м’ясива… Хтось дубцем ломить іудейські голови, аби не тупити залізо; хтось на мотузці тягне за ногу дорідного мурзу, хтось гарцює конем на жіночому лоні в тяжі: «За наших збезчещених матерів і доньок!»; хтось списом відгортає шаль вари потятої татарки і ласо щирить зуби: «Правду брешуть, що бусурманки голять пипи…» Виск, ґвалт, йойки, замашна лайка, свист, безумний сміх, короткий плач, гортанна молитва, зуск стріл і куль, подзвін сталі, бемкання дзвонів, ревище худоби, дитячий вереск, лопотіння вогню, хлюпання крові… Йде січа – звична козацька робота. Жадана кривава гостина для запаленої помстою душі, присмачена піснею: «Рубаємо мечем голови з плечей, а решту втопимо водою…»

Тем не менее, у меня осталось впечатление, что автору было просто лень выходить за пределы «Вечника». Если тот роман принёс успех, зачем что-то менять – давайте писать те же истины и те же призывы в других декорациях. И читатель здесь выступает как дурак, который с первого раза не понял, так глядишь, и со второго не поймет – третью книгу напишем. В связи с этим я вспоминаю слова Умберто Эко о том, что не стоит выставлять читателя идиотом - «…он отомстит, сочтя дурнем вас».
Так что я всё-таки напишу то, что хотела: от автора «Вечника» я ожидала большего. А роман «Криничар» я советую читать, если:
- Вам от двенадцати до шестнадцати (плюс-минус два года);
- Вы знаете украинский (лучше всего, если вы ещё и проживаете в районе Мукачево);
- Вы не читали «Вечника».
Из дополнительных условий: интерес к истории, любовь к роману «Граф Монте-Кристо».
Если Вы подпадаете под все требования, «Криничар» станет для Вас Откровением.

Сподобалась, багато чого вже знаєш, але нагадати собі, зайвий раз, не завадить.

Чимось нагадує "Анастасію" В.Мегре. Так само виникають серйозні підозри з приводу автентичності авторського тексту.
Книга написана без жодного сюжету у вигляді безперервного ряду премудрих порад і настанов з приводу харчування, режиму дня, способу життя і т.п. Подається це все досить хаотично, постійно перескакуючи з теми на тему.
Настанови, які обіцяють зробити Вас здоровими і щасливими базуються, нібито, на величезному життєвому досвіді карпатського довгожителя. Але виглядає наче автор просто зібрав до купи поради з популярних нині журналів про здоров’я і видав таку компіляцію прикриваючись чужим авторитетом. Будь-який лікар Вам скаже, що журнали а-ля "Бабушка", "Дєдушка", "Пантелеймон" і т.д. часто є дуже небезпечними, оскільки не базуються на якихось медичних знаннях, а лише на примарному власному досвіді. Люди слідуючи розміщеним у них порадам ставлять під загрозу своє здоров’я і життя. Так само небезпечною є і ця книга.
Багато описаних порад є прописними істинами, які всім і так відомі. Велика частина справді корисні. Деякі ж несуть в собі реальну загрозу:

Дві столові ложки подрібнених квіток, листя, гілочок, ягід залити двома склянками окропу, закутати і три години настоювати. Потім процідити. Пити по півсклянки 4 рази надень. Допомагає навіть від раку. Крім усього, від цього калинового чаю в жінок довго залишатимуться дівочими груди.

Моя рідна тітка намагаючись вилікуватися від раку слідувала всім подібним порадам, але вже п’ять років, як її нема...

Діабетиків мучать інсуліном. Але ж раніше його не було - і жили люди. їжте багато капусти, як кролі.

Як Ви думаєте, що буде з діабетиками, коли вони почнуть лікуватися капустою, а хворі на рак замість операції питимуть калиновий чай?

На туберкульоз. Столову ложку суміші - свинячий жир, коров’яче масло, мед, порошок какао та сік алое залити склянкою гарячого молока. Випивати вранці і ввечері.
При подагрі, камінцях у нирках і сечовому міхурі, при солях і важкості в ногах їжте багато кукурудзи, токану.

Якщо Ви не в курсі, то токан - це закарпатська мамалига заправлена шкварками. Як вона лікуватиме каміння в нирках одному Богу відомо. Про свинячий жир з медом від туберкульозу я промовчу...

Дуже важливо пити воду з джерела і криниці губами. А також, даруйте, справляти малу нужду на землю в полі чи в лісі. Так ваше тіло підживить земна електрика.

Без коментарів...

Як ти до грошей, так і вони до тебе. Адже гроші ведуть тебе, а не ти їх.

Цікаво, скільки грошей мав дідусь, який жив у хижі на високій горі, що зробився кваліфікованим фінансовим консультантом?

Не їсти м’яса - ще не піст. Не «їсти» свого ближнього - ось перший крок до посту.

Кілька років тому, перед Великоднем схожі слова висіли на білбордах усієї України за підписом митрополита Володимира. Чи то Блаженнійший також підпав під чари діда Андрія і розтягнув "Многії літа" на цитати, чи то піарники УПЦ не поскупилися і встановили рекламні щити навіть у карпатських лісах...

Містики твору додає також особа доктора мед. наук, академіка В. Білонога. Цей поважний лікар написав хвалебний відгук про цю книгу. Одна лише біда, що в списках жодних академій такого доктора нема і ніде крім книг Дочинця його ім’я не зустрічається. Жодних публікацій...
Чесно кажучи мені соромно, що ця книга, мого між іншим тезки, стала найрейтинговішим бестселлером в Україні. Соромно...