I

 
Літопису невелемовний звіт
Вкриває порох семи сотень літ,
Але під пилом цим горять слова,
Що їхня правда й дотепер жива.
Тоді, забравши пруссів у полон,
На них п'ятою наступив тевтон,
І підвелися башти кам'яні —
Твердині мечоносців на Двіні;
Закутий в сталь німецький лиходій
Сюди прийшов на учту і розбій,
І припечатав двінські береги
Печаттю смерті слід його ноги.
Він ніс в краї, де жив латиш і ест,
На білому плащі багровий хрест,
Бо в хижака, прикритого плащем,
Був меч хрестом, кривавий хрест – мечем.
Звідсіль, на схід шукаючи доріг,
Де б кожен з них розкошувати міг,
 
 
В гранітний Венден збіглась звіддалі
Вся наволоч німецької землі,
Орда купців, злочинців і святох,
Позбирана з вертепів багатьох.
Лівонський край став згарищем тоді,
І дальший шлях замаячів орді —
Втопив грабіжник погляди свої
В ліси Литви, в її святі гаї.
Знов забряжчали рицарські мечі,
Помчали коні, сталлю гримлячи,
І клич лунав: «Майн гот! Благослови
Тобі кадити ладаном Литви!»
Багріє кров'ю й полум'ям земля,
Кричить, в огонь упавши, немовля,
І падає безумна мати ниць
Під тягарем залізних рукавиць;
Розсічений мечем до живота,
Вмирає муж з останнім словом: «Мста!»
А дівчині жадібні руки рвуть
Розкраяну ножем німецьким грудь.
Але литвин свій саморобний лук,
І гинучи, не випускає з рук,
І, в горло німця вгризшись, навіть труп
Не розмикає спаленілих губ,
Бо хай би серце вразила стріла,
 

Конец ознакомительного фрагмента.