Книга недоступна
4,3
12 читателей оценили
12 печ. страниц
2016 год
Оцените книгу
  1. Paloma_Blanca
    Оценил книгу

    В жизни каждого человека рано или поздно наступает момент, когда он просто не в силе выдержать суеты этой жизни и хочет сбежать от всего мира подальше. Бессмысленная череда "нужно", "нужно" и "нужно" просто преследует его. Именно в такой период жизни я и познакомилась с этой новеллой и - влюбилась навсегда. От серости и тусклости, от усталости люди убегают по-разному, а главный лирический герой выбрал одиночество и природу. И не прогадал. Они помогли ему разобраться в себе, принять правильные решения.

    Не следует забывать, что новелла - яркий пример импрессионистической литературы и, чтобы понять, - ее нужно прочувствовать.

  2. EduardGol
    Оценил книгу

    Що може підбадьорити, надихнути, дарувати душевний спокій людині, на яку обрушив тяжку втому її ж винахід – правила людського співжиття? Лише те чисте й абсолютне, те, чим є людина – природа.

    Драматична, затяжна п’єса, якій би можна було дати назву «Людське буття» знівечила душу героя даного твору і лише спів птахів, шелест листя, трав, пшениці та інше, що складає цілющій хор – це і є intermezzo для нього, як для сучасної людини.

    А за неймовірну поетичність та красу мови, Михайло Михайлович заслуговує гучних оплесків.

  3. i_am_dashka
    Оценил книгу
    На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду.
    Пізно я повертався додому. Приходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. тСпокійний, самотній, сідав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнилось й темніло, склепляла над ними зоряну баню.
    Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви.
    Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо - і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці.
    Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.
    Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні.

    Я теж утомилась від постійних "треба", мене теж втомили надокучливі люди. Хочеться сховатися серед зоряної тиші, затулити вуха, замкнути душу і кричати: "Тут вхід не вільний!" Але кричати так, щоб ніхто не почув, щоб тільки небо й безкраї поля були моїми єдиними слухачами. Бо ж вони єдині будуть слухати шум твоєї душі й не вливати тобі у вуха нескінченний гомін невдоволеного людства. Вони будуть слухати й почують...

Цитаты из книги «Intermezzo»

  1. Бiжу на подвiр’я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть?
    9 февраля 2017