«Твердиня» отзывы и рецензии читателей на книгу📖автора Максима Кидрука, рейтинг книги — MyBook.
image

Отзывы на книгу «Твердиня»

5 
отзывов и рецензий на книгу

LeRoRiYa

Оценил книгу

Макс Кідрук свою справу знає. Вміє він і вирвати читача з контексту його життєвих проблем, і змусити зануритися в життя, пригоди й душі героїв по самі вуха - зжитися, злитися, зростися з ними душею й тілом - й втопити в почуттях, у вирі подій і життєвих історій... Так, він такий. Перша його книжка, з якою я познайомилася - це "Бот" - перший український технотриллер.

"Твердиня" - це теж трилер, тільки скоріше психологічний. Він об'ємніший за "Бота" та ще більш цікавий. Я наче сама побувала в тих джунглях. Аж досі моторошно. Неймовірна історія! Браво, Максе Кідрук!

29 октября 2013
LiveLib

Поделиться

Natali39419

Оценил книгу

Після останньої сторінки в мене виникає лише одне питання: ну чому я її так довго відкладала? Моє знайомство з Кідруком розпочалося з "Навіжених" і якось вони не пішли, так і не змогла дочитати, хоча тепер думаю візьмусь знову. А от читаючи "бот"а та "твердиню" мусила навіть розтягувати задоволення.
Це те, що називається якісно нова українська література. Книга, яку не соромно рекомендувати всім і завжди, книга, що змушує думати і повністю розносить мозок та свідомість. Я полюбила Кідрука ще й за те, що читаючи художню книгу він змушує мене розумово розвиватись і дізнаватись щось грунтовне (не бійтесь наявність науковості не робить цю книгу важкою для розуміння всіх деталей). Під час читання книги часто доводилось відволікатись через прагнення дізнатись більше і навіть візуалізувати деякі моменти і в допомозі ставав інтернет. А періодичні запитання до оточуючих, особливо стосовно зброї та озброєння взагалі заганяли їх в глухий кут, навіть одного разу засікла одного знайомого, що тихенько поки мене не було намагався зрозуміти: що ж я читаю?
Це книга, що не відпускає починаючи з першої сторінки і до останньої. Сюжет до найдрібніших деталей прописаний, всі герої стали рідними, а кінець просто шокував: на фоні більшості літератури, чекаєш, щось типу і жили вони довго і щасливо і померли в один день, а тут щось зовсім інше... Проте розчарування не було в жодному слові, в жодній букві, все дуже влучне і до місця. Не хочу говорити про сюжет - це потрібно читати та й боюсь, що не втримаюсь і обов"язково видам найбільші секрети, але дещо всетаки хочеться відзначити:
- Дуже дякую за рекомендовану музику в кінці книги, дуже потішило)))
- Дуже дякую за просто незвичайну бурю емоцій під час читання (особливо за сцену з Фастум-гелем, сміялась до сліз і зачитувала в голос, правда чоловіча частина колективу не оцінила і не дуже зрозуміла, але це пусте)
І наостанок: ХОЧУ ЩЕ!!!!
З.І. Вийшло якось кострубато і на емоціях, може перепишу згодом

6 июня 2014
LiveLib

Поделиться

MuseAmelie

Оценил книгу

Вчора дочитала я "Твердиню" Макса Кідрука!
Впевнена, що я найдовше читала її з усіх, хто читав) Ну - місяць може й більше (а? а ти зміг би так довго? м?). Просто роман такий, що відірватись від нього в принципі неможливо. А я, тренуючи силу волі, залишала книжку на роботі (спеціально, щоб хотілось іти на ту роботу і використовувати будь-яку вільну хвилинку, аби лиш почитати, що ж там далі з тими героями придумав зробити Макс Кідрук), не брала її із собою в дорогу (бо велика - то був аргумент такий), спеціально починала читати ще якісь книжки невеличкі (як от "БЖД" - то була перерва для "Твердині", щоб відволіктись), ну і те.де.
Так от. Я так розтягувала читання, що в мене вже аж складалось враження, немов то який серіал, де серії виходять одна на день чи й то рідше. А в голові вималювались всі деталі (один із героїв навіть набув образу одного мого знайомого, бо геть схожий. зовнішньо угу:))
Спершу я навіть думала й переживала, що Кідруку захочеться теж поїхати туди в Мадре-де-Діос, аби дослідити й переконатись, чи є насправді Твердиня, але потім перестала переживати, бо подумала - я б теж не проти (таке в голову прийде).
Місцями так аж, знаєте, страшно, але не сильно. Проте реалістично досить. А наприкінці... я звісно знала, що там буде щось таке аж аж і тому очікувала, але все одно. Ну ви зрозуміли, я так бачу по ваших очах :)
Загалом, враження гарні від книжки, навіть дуже. Єдине що - вловила подібність із "Ботом". Історія начебто зовсім інша, але структура (чи що) роману дуже подібна. Можна провести навіть аналогію деяких сцен з "Твердині" і "Бота". Але то вже таке певно. Враження від цього не зіпсувались.
А щодо того, що когось розчарував фінал (читала не один такий відгук і думала "що ж там вже таке?"), то тут абсолютно ніяких претензій до автора немає. Як на мене, фінал ще такий дуже навіть щасливий ("лігко атдєлалісь" як то кажуть). І дуже це сподобалось, ібо реалістичність прєвише всіво!
Щоправда знайшла в книжці кілька помилок і обкладинка мені не дуже, але то нічого. Книгу приємно і дуже дуже (дуже) цікаво читати. Сама історія так описана, що не лишається шансів і ти віриш, що все це правда і те, що Левко з Рівного не викликає ніяких сумнівів - я вчора ішла додому і думала про "Твердиню" і що тут, цими вулицями ходить (саме "ходить" в теперішньому часі) один із героїв цієї книжки. Таке приверзлося )

А що вже казати про післямову... ех, гарно написав, аж зворушливо. І плейлист хороший нічого не скажеш.
Коротше, рекомендую та й все. Читайте!
----------------
треба сказати, що це із тих книг, які хочеться дивитись. тому - давайте чекати фільм)
. і ще - дяка Максу Кідруку за такі книжки.

15 ноября 2013
LiveLib

Поделиться

NatanIrving

Оценил книгу

До совета в мобе никогда прежде не натыкалась на творчество Кидрука и, если честно, вряд ли бы с ним пересеклась, коли бы не вышеназванное. Тема, описанная в аннотации, вроде как интересная, но, когда смотришь на объём, в голове тут же начинает чесаться «та вроде не так уж и хочется». Я не жалею, что ознакомилась с автором (мне ещё одна его книга светит, благодаря которой я смогу составить более-менее остаточное мнение о писателе), поскольку на своей шкуре удостоверилась что есть что. Это лучше, чем бродить месяцами, спотыкаясь о хвалебные отзывы и жалеть, что отказалась от возможности или ещё что.
Ну шо, товарищи, ПОСПОЙЛЕРИМ немного? Спойлерить буду откровенно ВСЁ, поэтому… Будьте готовы.
Изначально книга заходила мне еле-еле, и я успела параллельно прочесть две или три других, однако спустя страниц сорок я уже могла в день смять ОТ 100 страниц, что для меня много. Ну, много, если книга не очень. Давалась она мне тяжеловато, так как шото не интересно мне было про армию читать ибо я смыслю во всех этих оружейных манипуляциях аки боженька в компухтерах. Да и все эти вставочки именований брендов-х*кря*ендов и прочей лабуды принуждали меня скептически морщиться. Меня напрягало присутствие обильного количества марок и прочего реально существующего барахла. Ну или выдуманного. Это тоже напрягало. Найдёшь что-то интересное, побежишь гуглить, а тебя или надули, или надо несколько иначе искать информацию, и ты сидишь такой и в упор не въезжаешь. Но это ладно…ладно, не ладно то, что всего этого было очень много. Причём названия были в оригинале. Даже если есть переводное на русский, а значит будет и на украинском, автор всё равно везде лепил английские словечки. Кстати, помните, как мы томно вздыхали от обилия вставок на французском или латыни у русских классиков? Кидрук тоже решил эдакое выкинуть и налепил гору английских матов налево и направо. Это дурацкое «FUCK» выглядело для меня откровенно нелепо и по-детски. Я понимаю, что у англоязычных товарищей не такой обширный набор матерных слов, как у наших славянских братьев и сестёр, но… Но не нравится мне, вот, и я объяснила почему. Ещё меня «позабавили» вставки картинок. Ну, на тебе символы нафотошопленные на какую-то сферу блестящую. Типа «во, вот такую побрякушку он притащил». Или «во, вот этот мемас я имею в виду, тут две совы стоят». Мне чет неловко становилось от этого момента. Не знаю точно почему. Наверное, потому что вспомнила детство, где тоже малявала недогадливым читателям всякую ерунду к тексту.
В общем мы тут с нашими главными героями знакомимся. Я вроде как ничего против них не имею. Они решают отправиться на поиски Пайити, которому способствовала беседа с товарищем Гуннаром. А хто это вообще такой? И чего его так прёт от этой крепости? Почему так важно, чтобы первые встречные туда посандалили? А ЧЁРТА С ДВА МЫ ВАМ РАССКАЖЕМ. ТАК НАДА, УСЁ.
Сёма – просто математик на голову. Его стремление вроде как понятно, но с другой стороны притянуто за уши. Ибо ехать туда не хотелось, но было сказано волшебное слово «ПИСЬМЕНА». ООООО, АААА, УУУУ. Ну конечно, теперь это всё меняет.
Лео втюхался в Сатоми, но он с комплексами, поэтому откровенно затупил и так и не смог с ней замутить. Японка же посчитала, что, наверное, она недостаточно хороша для него, вот он и забил на неё, поэтому отдалась в руки Грему. Он даже круче (нет). Симеон хотел рассказать своему другу, что его корабль уплыл, но понял, что тогда не бывать их поездке, ибо Лео пошлёт всех под три пенька на этой основе. Поэтому добрые друзья решают подстроить всё так, чтобы украинец подумал, будто бы американец любит мальчиков, а точнее, их третьего друга Яна. А зачем это всё делать? Я понимаю, что Бартош будет дуться до конца своих дней, а они в течение месяца после окончания универа разъедутся кто куда и больше такого шанса не будет, НО САТОМИ ТОЖЕ ЕДЕТ С НИМИ. Чем они вообще думали? Задницами? А что, японка прям обязана чем-то Лео? Они до конца своих дней будут пыжиться и притворяться? И неужели всю поездку можно было бы сие скрывать? Никто не соизволил подумать о том, что всё итак пойдёт по мылу, потому что «тайна» раскроется ВО ВРЕМЯ путешествия. Всем хорошо будет? ЗАЧЕМ ЭТО ВСЁ? Вы же в джунгли не на пару дней лезете. Джунгли! Это не пикник в Париже.
Хотите спойлер? Ай, это не спойлер. Конечно же всё всплыло по дороге и все расоср*лись. Ахаха, вот это да, как неожиданно.
Ещё один умный человечина Ян. Он у нас сердечник, поэтому посандалил со всеми в город, который в горах, и в джунгли, которые тебе не парк в Гомеле. Ну и поехал обратно домой ибо чуть не скопытился по дороге. Та там все какие-то…очень умные. Взять хотя бы тех придурков в отеле, где один другому пырснул в лицо из баллончика противомедвежьего, отчего дружбан чуть не отдал жизнь небесам.
В общем отправили наши смелые герои своего дружка Яна домой, а сами, после посещения домика Торра, где ехидный Гуннар оставил очередное будоражащее послание (нет), решили продолжить путь, хотя не хотели этого, потому что у крепости нашли зубы, много зубов с современными пломбами. Короче, сколько они лазили по этим джунглям, столько и жалели, но баранами пёрлись вперёд. Да и вообще причины, по которым они таки полезли туда притянуты за уши и сочинены чисто для сюжета. Дурацкие они в общем.
Интерес у меня появился, когда шото страшное в чёрном лесу начало сильно громко шарудеть и просто шуметь. А потом такой неживой дядя из кустов выскакивает с белыми глазами и пырит на наших героев, стоя в дыму. Херои повс*ались и побежали кто куда. Умный математик Симеон естественно в уже спокойной обстановке рассчитал свой спуск в яр и отлично разломал себе ногу. Ай, какой молодец. Надо же кого-то балластом сделать. Та и по сюжету это надо. Пхи.
Короче, нет там никаких ужасов, древних атлантов или неизвестных тварей. Там просто жадный археолог с кучкой головорезов и мачи..гу..енга…или как их там, ну и их предводитель Амаро – очень страшнючий карлик, который зарабатывает на сборе листьев коки и продажи сырья из них для производства кокаина. Я аж расстроилась. Я думала, они хотя бы…ну, катовать их будут, чтобы ну было видно как им там плохо и ужасно. Нам же говорили, что им будет прям так неистово от ужаса и мучений, что в башке будет только одно звериное желание «выжить». Ну а они там спят на матрацах в одной из комнат без окон. Носят браслеты слежки так же, как и все рабочие. Едят нормальную еду (овсянка, курица, салат и чай) так же, как и все. И помыться могут. Семён занялся изучением странных символов на стенах крепости. Грем собирает листья коки. Сатоми помогает повару на кухне, но она там особо не занята (картошку чистят пигмеи). А Лео… Ну, его Джейсон (один из наших главных злодеев) взял собой съездить в пустыню, где вертолёт топливом заправляли. Чета короче происходит… Много подглав посвящены математическим вычислениям, переводам и упоминанием различных констант. Мне было откровенно скучно их читать. И я не считаю чем-то «вау» саму эту тему и её связь с крепостью и древней цивилизацией. Я ожидала чего-то большего, мистического и завораживающего. А у нас тут просто белая и черная комнаты: все стены в константах/все стены в датах, предсказывающих массовые смерти человеческие (дд.мм.гг. + кол-во). Ну, чтобы это понять надо быть мозгом и перевести в нашу систему вычислений символы и прочее. Та всем и до задницы на это. Зачем оно тогда было нужно?
В конце смерть на смерти. Меня ужаснула только гибель Сёмы. С рострощёнными челюстями…его речь… До сих пор ножом по сердце. Жалко его было капец. И кораблик лётный с 26 спецназовцами жалко. Мне, как жене служившего, за них всех в груди грустно стало. Ещё и этот Виктор Шако. Свалился с бог знает какой высоты в вертолете посреди джунглей, увидел смерть двоих товарищей рядом, но он выжил! Он выбрался! Чтобы быть застреленным… Короче, Лео и Сатоми спаслись. К Пайити джунглями они добирались черте сколько, зато обратно как с пропеллерами в заднице в одно мгновение уже в домике Торра оказались. Чё там Сатоми? А в больнице отлежалась, а там… та фиг с ней. Грем? Ну его вроде как приказали «того», но что там и как было… А зачем он вам? Фиг с ним. У нас тут украинец есть. Он забил кол на то, что доверил ему Сёма и вообще ему на всё всё равно. Пока, конец книги. Не, вот вам список всяких страшных катастроф, количество смертей в них, ууу. Теперь пока. А, не, вот ещё две страшных катастрофы. Теперь точно пока. Крепость ту-ту вместе со спецназовцами (ууу:с) и Джейсон очень красиво вместе с ними тоже. А ГДЕ МОЯ ФАНТАСТИКА? ГДЕ МИСТИКА И ИНТЕРЕСНОСТИ? Всё это было отображено лишь бесконечной дыркой в полу диаметром 11,6см, из которой Сёма услышал шёпот-шорох и что-то лапнуло его за шею, а потом невидимое гналось за ним. ВСЁ.
Я расстроена как-то. У меня были иные ожидания на счёт этой книги. Я думала тут будут приключения, мороз по коже, гора неожиданных поворотов и потусторонние тайны и проклятия, а тут… Шото непонятное. Сырая солянка всего понемногу и абсолютно бездарный конец.

26 февраля 2021
LiveLib

Поделиться

ohmel

Оценил книгу

Відверто недороблений текст.
Чесно, я розраховувала на більше. Так, можливо саме тому десь з третини книга почала відверто гнітити.
Мені було зовсім не цікаво. Мляво розгорнута історія, яка мала би бути госросюжетною або хоча б чимось накшталш ґоррор-роуд. Ні, це не воно. Ані перше, ані друге.
Де там той трилер, як нам торочить Вікі? Де яка психологія? Хто й де їх у книзі бачив? Я не розумію.
Так, пригоди були, але вони так щільно заховані в нетрях описів-описів-описів, що й пригод там не так щоб багатенько збирається.
Якісь довгі описи, які не відіграють жодної ролі в загальному сюжеті. Що я маю на увазі? Почнемо з початку, коли я ще не розчарувалася в усіх цих навалах слів. Дооовгі, розлооогі входини. Тор такий атмосферний, такий кльовий... і в молоко. Джонік такий яскравий, а кінчилося все якимись недоїдками піци десь в кутку Рівного.
Та й сам сюжет... Ну де він? Воно ж взагалі нічим не скінчилося: сидить собі Левко, нудить, страждає. Чи хоче він чогось, чи збирається хоча б щось зроботи? Та нічого взагалі. Тож, на останніх сторінках перед нами якась істота, а не людина Лео Бартош.
Взагалі всі герої викликають питання - кожен з персонажів книги з одного боку цікаво описаний, але з іншого всі вони - чисті схеми. Автор намагається наповнити їх змістом, але крім Сьоми нічого в Кідрука не вийшло. Сьомині аргументи я можу сприймати - у нього жага знань, і він чесно занурюється в загадки, які розкладають манівці і не відпускають.
Найголовніше, я так і не змогла зрозуміти логіку інших діючих осіб твору. Ні Сьома (крім того, чому він не хоче і не може йти з Твердині), ні Левко, ні американець з японкою не діють в аргументованій площині. До речі, Ян був найбільш адекватним ситуаціям, але так швидко приговорений автором, що я за ним аж скучила)
А от найбільше питань саме до Лео. Він така собі реінкарнація котеня Гава - як не піти до проблем, адже вони чекають. Але блондинки в американських трилера, що їм голови відкусюють, більше епічні в своєму амплуа. Дорослий чоловік (ну чесно, хлопцю не менше 24 років, тож "нє мальчік") розуміє, що є підозрілий дядько, який стежить за ним з Семеном. Якийсь чувак, що сильно не тверезий пихає тобі якусь карту з якимись фотками... І ти пхнешся через всю кулю, щоб подивитися, чи не збрехав тобі той старюган. Ну таке, на дурня.
Чим керуються Келлі та Сатомі я взагалі збагнути не можу.
І ще одна дуже прикра обставина. Я не розумію, хто редагував книгу. Припускаю, що КСД зекономив. На жаль. Половина книги потребує переробки, щоб дійсно перед читачами був трилер. Жодного нагнітання, аж ніяких спеціальних засобів для пригнічення читача не застосовано. Ні-чо-го. Темп тексту заповільний для того, щоб перегортати сторінки і не спинятися, бо "так страшно, що аж руки тремтять". Цілі шматки тексту можно викидати без втрати змісту. Ну яка гостросюжетність за таких вихідних?
От що мені однозначно сподобалося, так це мова. Читала книгу кілька діб і вже в середині почала з усіма розмовляти виключно українською. Тож, для занурення в мовне середовище раджу. Як розвагу книгу, на мою думку, не слід розглядати.

27 января 2021
LiveLib

Поделиться