Дама Пік

«Багато є, Гораціо, такого,

що не до тями нашим мудрецям».

Вільям Шекспір. «Гамлет».

* * *

Піонертабір «Казка» розташувався в самому серці селища машинобудівників – пліч-о-пліч біля стадіону. У ті далекі сімдесяті роки минулого сторіччя це були чи не найбільш відвідувані місця масових заходів, що влаштовувались селищною владою для місцевого населення в літній сезон. Не можна впевнено сказати, що тоді було популярнішим – найрізноманітніші спортивні змагання аматорських команд на стадіоні, чи відкриття та закриття табірних змін з самодіяльними концертами в піонертаборі. Та й не про це зараз мова. Це все, як кажуть, поки що тільки приказка.

* * *

Уздовж асфальтованої доріжки, що ділить територію піонертабору рівно навпіл, розташувалися три або чотири довгих одноповерхових будиночка. У будиночків дерев’яні стіни і шиферні дахи, в кожному з них – обширна тераса на всю довжину з двома верандами і п’ять-шість великих спальних приміщень. Це бараки. Піонери – в бараках? Ні, це не парадокс. У ті роки ще багато вольних громадян проживало в бараках, причому навіть постійно. Тимчасово – постійно, вірніше. В очікуванні поліпшених житлових умов. Але це вже відступ від теми. Розповідь піде про пацанів одного з загонів табору «Казка». Загони комплектували з дітлахів однієї статі і віку. Спалки набили вщерть – ось вам і загін. Одна койка для вихователя і п’ятнадцять вздовж стін – дітям. Весь день на свіжому повітрі, а два рази на добу відбій: після обіду дві години на денний сон і близько десятої вечора вже до ранку. Ось у цьому і вся заковика. Спритні дітлахи, поспавши трохи вдень, після відбою увечері ще не хотіли спати, а так як вихователі майже усі були зазвичай теж зовсім молодими людьми, то і вони спати ще найчастіше не хотіли. Уклавши своїх підопічних, вони йшли на посиденьки з іншими молодими педагогами на веранду одного з бараків, залишивши дітей самих собі. А що ж діти? Дуже просто: маленькі спали, старші бешкетували вже по-дорослому, – не давали нудьгувати своїм вожатим, але ми зараз станемо спостерігати за середніми – одинадцяти – дванадцятирічними хлопченятами, які не засинали відразу, як малюки, і не обговорювали плани проникнення в палату до дівчаток, попередньо роздобувши та ковтнувши самогону, як старші. Ні те, ні це їх не приваблювало. Одного разу зачепивши в розмові тему містичних страшилок, двоє сусідів по ліжках поступово захопили бесідами «про ЦЕ» всіх інших несплячих своєї палати – прямо як у парламенті, їй-Богу! – Але так тоді всерйоз називали в таборі спальні приміщення. Хоча, і в лікарнях теж палати…

– Ти б ще про чорну руку розповів! – це Вовка. Він скептик, вихований батьками – комуністами в дусі атеїзму. Цікава річ: у таку дурницю, як комуністична утопія, атеїсти свято вірують, а в реально існуючу чортівню – категорично ні.

– А що ж, ти і в чорну руку не віриш? Але ж про чорну руку навіть у дитячому садку вже всі знають! – переконано заперечив оповідач і основний постачальник містичних історій Пашка. Пашка живе на околиці міста – райцентру у власному одноповерховому, ще прадідівському будиночку, де разом з ним і його батьками проживає його рідна бабуся, мати батька. Він, на відміну від більшості присутніх пацанів, не ходив маленьким у дитсадок, а виховувався у себе вдома цієї самої бабусею, і з малолітства наслухався казок та інших бувальщин і небилиць, на які ця бабуся була дуже велика майстриня. Та й взагалі, треба сказати, що, як правило, люди, які проживають у приватних будинках, зазвичай бувають більш довірливими до різного роду малореалістичних, скажімо так, історій, особливо якщо це будинки старі, які виростили не одне покоління. Хоча і серед мешканців квартир з багатоповерхівок теж є чимало любителів містики. Ось, наприклад, Славка – важкоатлет. Володар високого для своїх років зросту і значною комплекції, він, як найсильніший хлопець загону, мав незаперечний авторитет у будь-якій справі і суперечці.

– Ти не заважай йому, Вовчик! – безапеляційно втрутився Славка в розмову, – він же може образитися, і не стане розповідати, а мені цікаво. І іншим теж. Правда, пацани?

– Правда! Так! – неструнко підтвердили кілька голосів з різних кінців палати.

– Так він же бреше все! – не здавався Вовка, – от і Стьопка теж йому не вірить. Скажи, Стьопка! – Штовхнув він сусіда по ліжку праворуч.

– Та хто зна… – пробурмотів Степан, – цікаво все ж послухати…

– А ти МЕНІ що говорив?! – обурився Вовчик, – а тепер задню вмикаєш? Ех, ти-и-и!

Захлинувшись обуренням, Вовка ліг набік спиною до «зрадника», і тільки голосно сопів носом, поки не заснув. А на «брехуна» Пашку, до якого він тепер повернувся обличчям, Вова просто буквально закрив очі. Хоча цього ніхто і не міг побачити, тому що в палаті було темно, сам для себе він все-таки залишився до кінця принциповим.

– А що там про чорну руку? Я-ось якраз нічого і не знаю, – відгукнувся знову Славко-важкоатлет, – просвіти мене, Паш, будь люб’язний!

– Ну, це правда, вже старе як світ! Для найменших у дворах дітлахів трохи старші розповідають ці страшилки – відразу включився Пашка. Всі, хто ще не спав, заворушилися, влаштовуючись зручніше. Зачекавши паузу, поки настала повна тиша, оповідач продовжив: – не бачу сенсу переказувати всі ці історії, так як вони примітивні і дійсно звучать малоправдоподібно, та й для будь-якого «невіруючого Хоми» дуже непереконливо. Тихо, тихо! Не перебивайте! – Заспокоїв захвилювалися слухачів, – є у мене одна, на мій погляд, дуже достовірна історія; я сам особисто не один раз чув її з перших вуст – від мого рідного дядька – батькового брата. Мені вона дуже подобається, тому я просив дядька Віталія переказувати мені її щоразу, коли він бував у нас вдома. І – зверніть увагу: він завжди переказував все слово в слово, зовсім не соромлячись випадкових свідків на кшталт моїх батька-матері або їх гостей, жодного разу нічого не переплутав, не забув і зайвого не додав.

– Так розказуй, нарешті, вже, Пашко, не томи! – пролунало одразу кілька голосів.

– Та вже слухайте, слухайте! Закінчивши школу дядь Вітя пішов вчитися в Профтехучилище. Там він став займатися в самодіяльному вокально-інструментальному ансамблі; він навчився ще в п’ятому класі грати на гітарі і співає дуже кльово, ну і взяли його грати і співати. Він став пізно приходити після репетицій додому і ще пізніше після танців. По суботах вони грали на танцях в актовому залі до дванадцятої ночі. А коли вже усі розійдуться, то музикантам треба ще інструменти поховати, зачинити все, а він ще з дівкою зустрічався, одним словом, додому потрапляв тільки годині о другій, тобто, вже майже вранці. Батько мій тоді служив в армії – він старший брат, а батьки їх, мої дід з бабою, в ту ніч, коли це сталося, вдома не ночували, десь в гостях засиділися і залишилися там на ніч – у кумів своїх, чи що. Вони дядька Віталія, ну, сина їх Вітьку тобто, попередили, що можуть ночувати не вдома, адже він не маленький вже був, одну ніч в порожній квартирі переночувати не забоявся б.

Ну, так от, прийшов пізно вночі дядько Вітя тоді додому, і бачить, – точно: вдома немає нікого. От і добре, думає, сам собі господар, можу, значить, прямо в квартирі покурити. Поставив він собі попільничку на диван, кинув поруч пачку цигарок і приліг. Втомився він тоді. Випивши, говорить, злегка був, – чарочку самогону на танцях у перерві потягнув, його друзі пригостили. Одна чарчина – це дрібниці, якби не натщесерце, то й зовсім нічого, а так він трохи захмелів. Це я вам його розповідь дослівно передаю. Ну, от. Приліг він, попільничку собі на груди поставив, цигарку до губ підніс, і тут зрозумів, що про сірники забув. Нема чим прикурювати! Треба тепер цигарку відкласти, попільничку теж; встати, піти на кухню, узять сірники… Справа – дрібниця, але ж час вже до світанку йде, – третя година ночі, а він втомлений, танці відіграв, дівчину кудись далеко додому до неї проводжати ходив, дрімота його долає. Зараз, думає він, я секундочку перепочину, і буду все ось це робити – попільничку прибирати, вставати, і на кухню за сірниками йти. Та й задрімав, лежачи на спині з незапаленою цигаркою, що стирчала з рота. Міцно заснути він не встиг, – його розбуркав звук сірника, що загорівся прямо біля його обличчя, і не тільки звук, але і досить яскраве світло від нього навіть крізь прикриті повіки. Сірник загорівся так близько, що він інстинктивно втиснувся головою в подушку, щоб не обпалити вії. Кивнувши і пробурмотівши слова подяки, він притримав двома пальцями лівої руки цигарку, прикурив… І ось тут до нього дійшло! Дрімоту і хміль зняло враз! У квартирі він один! Щоб хтось відчиняв двері, він не чув, в кімнатах скрізь порожньо, балконні двері на клямці. Не маючи сил відвести очі, навіть кліпнути, наче в уповільненому кіно він дивився, як абсолютно чорна рука, струшуючи, гасить сірник і ховається під диван. Він і досі не може точно сказати, чому ця рука була чорна – чорніше ночі без зірок. Чи це була рукавичка, чи, може чорна шкіра як у негрів; вона дуже швидко зникла з поля зору, не встиг до пуття розгледіти. Тільки одне він стверджує напевно: рука була щільна, відчутна, жива, абсолютно реальна, але тільки до зап’ястя. От є те місце, куди люди годинник надягають, а далі немає нічого – порожнеча. Висить в прозорому повітрі чорна кисть правої руки, струшує палаючий сірник, і не так вона висить як підвішена звідкись зверху, а ніби-б як вона на тілі як годиться, тільки тіло це невидиме. І ось пішла ця рука із згасаючої сірником донизу, дядько Вітя підвівся, дивиться, а вона того сірника на підлогу кинула і під диван сховалася, так якби невидимий господар цієї руки на підлозі під диваном лежав. Дядь Вітя через край дивана на підлогу перевалився, під диван заглядає, а там нічого нема! І нічого, і нікого! Порожнеча! Він пошкодував, що вдень підлогу вимили, думає, на пилу цей невидимка сліди залишити мав, хоча, звичайно ж, хто його знає. І ось лежить він на підлозі, і думає: якби не цей ось недогарок сірника, сам би собі, напевно, не повірив. Навіть до плінтуса рукою під диваном дотягнувся, помацав – упевнився, що там нікого нема. Диван односпальний старовинний був на високих фігурних ніжках, і без ліхтарика добре все видно. І не знаю, каже він, дужче я злякався тоді, чи здивувався. Здивувався, напевно, – надто швидко все сталося, злякатися навіть і не встиг…

– А от зі мною одного разу вночі теж було, – почувся голос з кутка палати, – подзвонив хтось. У нас дзвінок – «Дінь-дон», два тони, а то дзвонить так, ніби дзвінок зламався і один тільки тон, хрипко так якось «дінь… дінь… дінь», і з інтервалами великими, ну ніби-як хтось натискає на кнопку і відпускає відразу, ні дає нормально віддзвонитися. Зі мною поряд кицька спала, так вона підняла голову і слухає, тільки вуха туди-сюди повертає. Я з матір’ю удвох живу в двокімнатній квартирі; вона на ліжку, що поруч стоїть, міцно спить і нічого не чує. А ніч місячна була: навіть крізь штори місяць спальну кімнату так висвітлює, ну майже як вдень все видно, ну, ніби похмурий такий день. І дзвінок цей дивний не вмовкає. Я мамку раз-вдруге досить голосно покликав, – вона не прокидається, і кицька теж заспокоїлася і лягла. Ну, я думаю, все одно вже повністю прокинувся, піду потихеньку подивлюся у вічко, – хто це до нас серед ночі так наполегливо видобувається. Може, допомога кому яка потрібна, або це сусідові-п’яниці дуже випити хочеться; він, може, заснув стоячи біля дверей, а палець машинально смикається і натискає на кнопку дзвінка. Якби не така місячна ніч, я б ні за що з ліжка не зліз, а так пішов, мати турбувати більше не став, побачу, думаю, спочатку що там, а потім вже і вирішу, розбуркати мені її чи ні. І ось проходжу я суміжну кімнату, до дверей у передпокій дійшов вже, і чую, що дзвінок не біля вхідних дверей дзвонить, тобто не попереду мене чується звук, а вже позаду, – якби зі спальні, звідки я щойно вийшов. Страх вже мене всерйоз пройняв, що ж це за чортівня така, думаю. Дійшов я таки до вхідних дверей, абсолютно виразно чую затихаючий цей «дінь, дінь» – позаду; в дверне вічко все ж подивився, – нема, звичайно ж, там нікого, лампочка дуже навіть яскраво порожні сходи висвітлює. Може, думаю, виглянути треба, може, жартує хто – подзвонив і втік вниз по сходах (моя квартира на п’ятому поверсі в «хрущовці», так що сходи тільки вниз), але не наважуюся, хтозна, може, це грабіжники, всяк буває! Але знову я чітко чую «дінь… дінь» позаду ж таки, не з динаміка, що тепер над головою у мене висить. Іду знов до себе в спальню, намагаюся йти безшумно, дихання стримую, серце так і колотиться, у вухах шумить… До дверей спальної кімнати дійшов – звук дзвінка голосніше; заходжу в спальню, там все так само: мати і кицька сплять, кицюня, правда, зіницями виблискує – бодриться, але лежить на місці спокійно і голову не піднімає. А звук знову перемістився. Знову десь у мене за спиною! От я разів три туди-сюди пройшов, – шукаю джерело звуку, – а він ніби як десь у самій стіні між залом та спальнею знаходиться. Я дуже втомився і очманів від цього, пішов, ліг у ліжко і заснув під оте «дінь-дінь». Вирішив, як і кицька, уваги на нього не звертати. Він, звук цей, незрозумілий, звичайно, але напевно не шкідливий, інакше Муська наша на нього спокійно б так не реагувала – вже її-точно не обдуриш, вона небезпеку чує, бувай здоров як! Років півтора вже після цього випадку пройшло, жодного разу не повторювалося, а що воно таке було – ну просто чорт його знає!

– А ти матері розповідав? – сонним голосом запитав Павло.

– Ні, Паш, одразу забув якось, а потім думаю, неймовірно занадто, все рівно скаже, що наснилося. Ось вам першим розповідаю, ти своєю історією про чорну руку мені цей випадок нагадав – відповів Вадька (це він про нічний дзвінок тільки-що розповів). Вадька-недомірок – невисокий худий хлопчина з блідим обличчям; зазвичай він не встряє в опівнічні розмови, сьогодні оце вперше його зачепило.

– А ти знаєш, Вадя, – відгукнувся Гриня з іншого кінця палати – добре, що ти тоді дверей не відчинив.

– Вважаєш, то бандити були? – запитав Вадя.

– Ні, я вважаю, що то була Пікова Дама, – впевнено відповів Гриня.

– Що це з нічні розмови?! – суворо втрутився вихователь, що увійшов до палати. – Ану, припиняємо негайно! Спати давно пора. Завтра вас на зарядку за ноги з ліжок стягати доведеться. Все-все-все, спати! – тоном, що не допускає заперечень, завершив він, замкнув на гачок вхідні двері і став розстеляти своє ліжко. До того часу, як він роздягнувся і ліг, тишу в палаті порушувало тільки хропіння да посопування поснулих піонерів.

* * *

Нічні розмови, природно, мали своє продовження і вдень, особливо під час денного сну, якщо йшов куди-небудь суворий вихователь. Найчастіше приставали до Пашки ті пацани, хто, заснувши, не змогли дослухати чергову історію до кінця: розкажи, мовляв, чим там все закінчилося. Павло, звичайно ж, відмовлявся, – мовляв, не спи іншим разом. Ті, хто слухав до кінця, його підтримували, – краще щось нове послухати, ніж знову одне й те ж повторювати.

Одного дня всіх ошелешив Слава. Так, той самий Славка-важкоатлет. Як тільки затихли за дверима кроки вихователя, він встав з ліжка і оголосив:

– Сьогодні ми будемо проводити психологічні досліди!

Що таке психологічні досліди з чуток знали всі, багато розмов ходило після масового сеансу гіпнозу – років три тому приїжджав в клуб хтось з послідовників знаменитого Вольфа Мессінга, чудеса всілякі-різні показував.

Десь хвилину після заяви Славіка в палаті було тихо – хлопчаки осмислювали почуте. Коли допетрали, про що мова, звичайно ж, градом посипалися запитання: які такі досліди, хто буде гіпнотизер, де і коли це станеться, кого будуть гіпнотизувати. Славік підняв догори руку, зажадав тишу, і, коли всі затихли, ошелешив ще дужче:

– Сеанс відбудеться ось тут, прямо зараз, гіпнотизувати будуть мене. Петько, неси з веранди стілець.