Він розумів, що світ насправді простий і безсторонній – саме так, цілковито безсторонній, тобто не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, – нікого, крім нас самих, – і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості й опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, все зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії. Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні, проте – найважливіше – у всьому цьому немає прихованої сутності чи вищої мети. Жодні страждання не забезпечать вічного життя. І ніхто не отримає відплати за вчинене зло після смерті – десь там, нагорі, у карикатурній геєні над хмарами. Усе, що важить, стається тут, навкруг нас, а у височині понад головами – лише безмовна чорнота й порожнеча.