© І. Ф. Драч, 2017

© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017

© В. О. Брюгген, передмова, 2008

© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017

* * *

Розмова з другом-перекладачем

 
Є щось святотатницьке в перекладі.
Ну, переклади троянду – матіолою.
Граціозність Венери – Попелюшкою голою.
Запахів несумісність – вся в перекладі!
 
 
Перекласти, перевезти, перевести.
Перевести славу за мізинок слова?!
Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а віртуозні жести?
Ну, а фібри словошлюбів – золота ж основа,
 
 
Вся посічена інакшістю чужого подиху.
Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.
Кожне слово славне, славне аж до подвигу…
Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!
 
 
Так. Інакше ж неможливо. Як же мені губи в губи,
Як же мені сонце в сонце – тільки в словонебі відшукати.
Щоб в мені чужі своїми запеклися люті згуби,
Щоб в цикуту не стрибали з божевілля всі цикади.
 
 
Так. Хай так. Чи тільки варіація
Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмічність
Ходить у словах моїх, неначе в бранцях,
І волає, і волає про катастрофічність
 
 
Спроби слово в інше слово вбгати —
Ой, кричить твоє й моє: ми ж близнюки, ми ж парні…
Ні! Не буду більш переклад хижо ганити —
Сам я з тої ж словобуцегарні.
 
 
Сам спішу до Лорки! Навіжено сам я – до Неруди!
Віддаюсь як проклятий твоєму ямбу і хорею…
Але що це, що? О, як судомить нагло груди.
А, це ти! Ну що ж – переклади мене…
Стріляй мене – зорею…
 

Сутра соняшника
(За Алленом Гінзбергом)

Я блукав берегом брудного консервного звалища, і всівся у великій тіні паровоза «Сазерн Пасіфік», і дивився на захід сонця понад коробками вгору по горах, і ридав.

Джек Керуак сидів поряд зі мною на іржавій вигнутій балці, друг, і ми, сірі й смутенні, однаково гадали про власні душі в оточенні вузлуватого залізного коріння машин.

Покрита нафтою ріка відбивала багряне небо, сонце сідало на останні піки над Фріско, в цих водах ні рибини, в горах – ані відлюдника, лише ми, червоноокі й сутулі, наче старі злидарі біля ріки, сиділи втомлені, з власними думами.

– Подивися на Соняшник, – сказав мені Джек. На тлі сонця на вечірньому прузі стояла мертва тінь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси старої. Я підвівся, зачарований, – це був мій перший Соняшник, пам’ять про Блейка, мої прозріння – Гарлем і Пекла Іст-Рівер, і мостом брязкіт сендвічів Джона Грізі, трупики дитячих візочків, чорні витерті шини, забуті, без візерунків, вірші на березі річки, горшки і кондоми, ножі – все сталеві, але не нержавіючі, – і лиш цей бруд липучий і леза гострих артифактів відходять в минуле:

сірий Соняшник на тлі сонця на вечірньому прузі, потрісканий, смутний і запилюжений, і в очах його кіптява, і смог, і дим допотопних локомотивів; вінчик з бляклими пелюстками, зігнутими і щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деінде насіння висипалось;

скоро він стане беззубим ротом гарячого неба, і промені сонця погаснуть в його волоссі, немов павутина засохла;

листки стримлять із стебла, наче руки, жести із кореня в тирсі, вапно із гілок опало, мертва муха у вусі.

Несвята побита річ, мій Соняшнику, моя душе, як тоді я любив тебе!

Цей бруд був не людським брудом, але брудом смерті і людських паровозів,

вся запона пилюки на брудній шкірі залізниці, цей смог на щоці, ці повіки чорних злиднів, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний – гірше, ніж бруд – промислової – сучасної – всієї цієї цивілізації, що заплямила твою божевільну золоту корону,

і ці туманні думи про смерть, і запилені безлюбі очі, і кінці, і зів’яле коріння внизу, в домашній купі піску і тирси, ґумові долари, шкіра машини, нутрощі сухотного автомобіля, порожні консервні бляшанки з іржавими язиками набік – що мені ще розповісти? – імпотентський залишок сигари, задерті ноги тачок, молочні груди автомобіля, витерта сідниця крісла і сфінктер динамо – все це зіпріло й обсоталось як мумія навколо твого коріння, – і ти стоїш переді мною на заході сонця, і скільки величі в твоїх обрисах!

О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, націлене на хіпповате реберце місяця, прокинулось, живе, збуджено п’ючи в тіні заходу золотий вітерець щомісячного сходу сонця!

Скільки мух дзижчало навколо тебе, не помічаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залізниці і свою уквітчану душу!

Нужденна мертва квітко! Коли ти забула, що ти квітка?

Коли ти, глипнувши на себе, вирішила, що ти безсилий і брудний старий локомотив, привид локомотива, привид і тінь колись всеможного дикого американського паровоза?

Ти ніколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти і є паровоз, не забувай!

І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скіпетр,

і проповідь вирік для власної душі, і для Джека, і для всіх, хто волів би послухати:

– Ми – не страшні, запилені, моторошні паровози, всі ми душею прекрасні золоті соняшники, ми обдаровані насінням, і наші голі волохаті золоті тіла на заході сонця перетворюються в божевільні тіні соняшників, за якими настирливо і натхненно спостерігають наші очі в тіні скаженого цвинтаря паровозів над брудною рікою при світлі заходу сонця над Фріско.

Література і час

У не дуже сприятливих для літератури суспільних умовах вона сама нагадує про себе і про своє незамінне значення. Книжковий ринок моторошно забитий макулатурою, нерозвинена духовна культура сучасних поколінь утворює зворушливий союз із ремісничими підробками під мистецтво, класичні твори гірко оплакують своє забуття… Та ось Володимир Бортко виносить на телеекран достойну великої книги кінематографічну версію «Майстра і Маргарити», і мільйони людей буквально прилипають до телевізорів. Вони, можливо, й самі достоту не розуміють, що ж із ними сталося, що саме так заполонило їхню уяву… А це – велика таїна і магія високого мистецтва, це – несподівана в метушні побуту й поквапливому споживанні ерзац-книжок антитеза справжнього, це неперебутня здатність таланту своїми засобами підводити людей до простих і вагомих, таких потрібних для життя думок і відчуттів.

Як маленька бджола безпомилково знаходить квітку, спроможну дати нектар, так і спрагла за істиною душа тягнеться до слова, здатного прояснити її сумніви. І нікому й ніколи не вдасться похитнути значення літератури на тому великому, завдовжки в усе життя, шляху самопізнання.

Безперечно, вже напрацьоване багатство української літератури, виринаючи із тимчасового забуття, ще не раз і дедалі частіше буде радувати й дивувати тих, що його знали й недбало відступили від нього, буде вражати й приголомшувати тих, що зіткнуться з ним уперше. Будь-яка цивілізована нація ретельно дбає про свою культурну скарбницю. Україна ж рухається, прагне ввійти до кола саме таких націй. На поетичному небосхилі України вже кілька десятиріч яскраво сяє й не туманиться зірка Івана Драча. Якщо ми кажемо про загальнонаціональні здобутки, то повинні казати й про те, що кожна крупна творча особистість має і свій власний «історичний» набуток, у розумінні певної біографічної лінії, певної художньої трансформації, творчого діапазону та еволюції.

Іван Драч сказав своє вагоме слово в ліро-епічній поезії, в публіцистиці й літературній критиці, в драматургії, зосібна кінодраматургії, в художньому перекладі… Книга вибраного І. Драча за всі роки його діяльності «Анатомія блискавки» (Харків: Фоліо, 2002) засвідчила нев’янучу, пекучу актуальність його поезії, в якій так щільно єднаються пронизливі ліричні ноти і віщий глас народного трибуна, гармонійно співіснують класична традиція й художня новація, мікрокосм і макрокосм поетичного мислення. Можна по-різному оцінювати вплив політичної діяльності на творчість митця, але безсумнівно, що й політиці він віддається з такою ж силою душевної пристрасті, що в останні 15–20 років він виступає в ролі одного з найбільш політично заангажованих наших культурних діячів. Це факт його біографії, з яким неможливо не рахуватися. Це потверджує й нова книга поезій Івана Драча «Противні строфи» (Київ: Просвіта, 2005), якій поет не завагався припасувати таку визивну, парадоксальну, сміливу назву.

Злети й гіркий досвід політики, надії й розчарування, поклики до історії, що її Драч завжди відчуває всіма фібрами душі, незмінне й палке бажання творити свідомих українців із «хохлів» та «малоросів», а поряд – відчай на грані зневіри (грань цю Драч ніколи не переступає!) – усе це карбується в строфах напружених і дзвінких, нервово пульсуючих, часом нібито, «недописаних», обірваних на півслові… І все це подано в тональності розмаїтій, спонтанній, у найширшому інтонаційно-стильовому діапазоні, від елегійної патетичності до саркастичного кпину, від трибунної міді до майданного безцензурного вигуку… Дуже хотів би посперечатися з тими, хто запевняє, буцімто Драч уживає брутальну лексику «на догоду моді». Справа стоїть глибше: переживання поетове настільки сильне, зневага до нікчемності людей така загострена, а скепсис настільки всеосяжний, що інколи «міцне слівце» й не може не стрибнути само на кінчик пера…

Славнозвісна емоційність поета обертається несподіваними, часом і «шокуючими» гранями. З усім тим зміст книги виходить далеко за межі політичних ремінісценцій. Укладена переважно із творів останніх років, вона являє читачеві Драча незмінного, а воднораз – мінливого, оновленого, збагаченого… Його ліризм доповнюється щемливими й гіркими нотами, які по-своєму відтінюють незрадливу відданість поета красі й радощам буття, масштабність його історичного мислення певніше просвічується з опануванням злободенних реалій, в їхній безжально-дошкульній інтерпретації… І я сказав би, що – безвідносно до всякої політики – Драч подає в «Противних строфах» цілу низку нових поетичних шедеврів, які засвідчують інтенсивність і стабільність його літературної праці.

Заглиблення в тему «література і час» несе ризик знесилення для кожної потужної творчої індивідуальності, щиро занепокоєної вагою і життєздатністю свого слова, але воно ж і конче необхідне для безнастанної критичної самоперевірки, для бачення перспективи, для нового самоствердження.

Роблене сьогодні є виразним тлом для зробленого вчора, є потвердженням чи запереченням давніх набутків, засобом їхньої переоцінки, вічного наближення до неспростовної істини. Бездумні слововиливи, які помилково сприймаються їхніми продуцентами (та й споживачами) за «літературу», знищать самі себе, бо не базуються на душевній самовіддачі, отож не містять «дубильної речовини», яка визначає міцність літературних напоїв. Живі плоть і кров, зафіксовані в слові, мають здатність птаха Фенікса оживати через десятиріччя.

Усе це стосується й художніх перекладів. Вони розсувають рамки рідної літератури (а воднораз і рамки індивідуальної творчості), прокладають містки між літературами народів світу, являючи співзвучність духовного життя країн і континентів, близькість прагнень і устремлінь людства. Оті «поштові коні просвіти», як шанобливо й предметно означив перекладачів Пушкін, є справді перевізниками скарбів. Я б навіть сказав, що вітчизняна література тим багатша, чим повніше представлена в ній творчість інших народів. І українська література має давню, розвинену й потужну школу художнього перекладу, має таких титанів цього складного мистецтва, як Леся Українка, Максим Рильський, Микола Бажан, Василь Мисик, Микола Лукаш, Григорій Кочур… Не кажучи про фахових тлумачів, десятки поетів різних поколінь радо віддають свій час і натхнення перекладу. Це характерна, незмінна риса нашої літератури, це важлива грань її історичного самоусвідомлення й самоствердження. Мало яка із слов’янських, та й загалом європейських літератур виявляє таку ж пильну увагу до іншомовних творів, класичних і сучасних, таку ж інтенсивність у пізнанні й наближенні до духовних здобутків інших народів. Це є вияв творчої сили нашого народу, його відкритості до всього прекрасного.

Від ще зовсім юних років Іван Драч, один із найбільш допитливих і невтоленних наших поетів, демонструє стабільний, незгасаючий інтерес до перекладацької діяльності, яка, зрештою, від спорадичних проявів виокремлюється у своєрідну, помітну й важливу грань усієї літературної творчості майстра. Якщо збірка «Анатомія блискавки» подає, сказати б, емоційний і стильовий «контрапункт» усієї поетичної творчості Івана Драча, відкриває молодому читачеві незмінно глибокого й пекуче актуального автора, то книга «Наближення» вивершується як данина поваги й захвату талантами інших – і постатей класичних, і наших історичних сучасників, – як сукупний, спільний з ними «багаж» автора, як шлях його розвитку й творчої еволюції, співвіднесеної з ростом багатогранної перекладацької майстерності.

 
Де піч не з вогником,
Там хліба не буває.
Хто меле язиком,
Той мудрості не знає.
 
 
Земля ж бо не кричить,
Хоч і пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Відважної породи.
 
 
………….
 
 
Бочки, сповиті сном,
Мовчать – вино у кожній.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожні.
 

Це – Кайсин Кулієв у тлумаченні Драча. Таких сліпучо-яскравих проникнень у художню тканину кабардино-балкарського поета в перекладача немало. Я думаю: чим особливо близький Кайсин Кулієв Драчеві? Отакими блискавичними прозріннями? Нерозривним зв’язком із рідною землею, коли життя й природа маленького гірського селища стають символом планети й людства? Нас пригнічують деякі новітні суспільні тенденції, коли здається, що цілі материки мистецтва пішли «під воду», віддані на заклання забуттю… Та ось же воно, нев’януче й незнищене мистецтво слова, його за руку виводить на сучасний кін Іван Драч! Як і вірші Ояра Вацієтіса, Паруйра Севака, Григоре Вієру, Отара Чиладзе… Ось же воно, карбоване в слові й неспопелиме натхнення Пабло Неруди, Федеріко Гарсіа Лорки, Нікіти Стенеску, натхнення, помножене й поєднане з натхненням українського поета… Ось же воно, дзвінке й чисте звучання голосів літературних велетів – Данте Аліг’єрі та Олександра Блока, воно таке повносиле в новому (і неповторному!) переживанні сучасного українського митця!

Колись, в одній із незчисленних літературних полемік, я назвав перекладача-поета співавтором оригінальних текстів, що їм він дає нове життя, «нову прописку» в іншомовній літературі. О, як напосіли на мене пильні ревнителі догматичних принципів! Рішуче заперечив названу тезу й Павло Загребельний. Однак давайте розглянемо ланцюжок психічно-емоційних і смислових трансформацій в оригінальному творенні й перекладному. Ліричне зерно, яке може бути спровоковане будь-якою найвипадковішою і найнезначнішою причиною, дає пагони, що в своєму розвиткові набирають і смислового розгалуження, і формального вивершення. Маючи перед собою певну логічно збалансовану мовну конструкцію, професійний перекладач (а він зовсім не зобов’язаний бути поетом!) вирішує конкретні проблеми, намагаючись створити максимально вдалий еквівалент художнього тексту. Більшого від нього не вимагається, іншого завдання він перед собою не ставить. Отже, він шукає ключа до загальної тональності твору, опікується питаннями ритміки, синонімики, фразеології, фонетичної організації фрази, якомога більше наближеної до оригіналу, його цікавить система тропів, римування, відтворення можливих неологізмів чи стильових і структурних перепадів у тексті та ін. Перекладачі найвищого рівня прекрасно розуміють значення й роль підтексту в поезії, силове поле її магічного, ірраціонального впливу і докладають усіх зусиль для збереження й передачі саме цих її «невловних» якостей.

Усе це визначає успіх перекладацької праці. Ну, а коли нею захоплюється, по-справжньому «горить» професійний поет, та ще поет яскравої, самобутньої індивідуальності?.. Тут ситуація дещо змінюється в плані осягнення, співпереживання твору, в плані його найглибшого освоєння й сприйняття. Адже теми, сюжети, конфлікти світової літератури (й поезії зокрема) перетинаються, зростають у близьких формах на різному національному та історичному ґрунті. Тут можливі такі «збіги» творчої психіки, таке глибоке переймання чужими пристрастями й переживаннями, що вони й справді виступають у свідомості поета-перекладача як його власні. І в таких випадках найбільше важить уже не просто філігранна майстерність тлумачення, а сугубо індивідуальне літературне творення, точна передача самого духу певної художньої речі, яка навіть і не обов’язково пов’язана із буквальною точністю перекладу. От коли маємо підстави казати про перекладача-співавтора! Це шлях до творення істинних шедеврів. Я думав про це недавно, слухаючи по радіо фрагменти «Євгена Онегіна» в блискучому перекладі Максима Рильського.

І в Івана Драча деякі з перекладів – скажімо, з Олександра Блока, Кайсина Кулієва, Ояра Вацієтіса, Паруйра Севака – прочитуються як спалахи чистого й найвищого натхнення, що народжують словесну форму викінчено бездоганну. Талант одного поета виводить на сучасний кін таланти інших і вже цим нищить усяку часову відстань між творами й поколіннями. Наскільки художні тексти витриваліші, скажімо, за політичні: останні старіють уже другого дня після публікації, перші ж здатні обпікати уяву та почуття через десятиріччя.

Проблема літератури й часу складна, багатовимірна й багатозначна. Не йдеться про кілометрові книгосховища, в яких «поховано» стоси колишніх духовних цінностей… Не йдеться про очевидну й природну застарілість тематичних і стильових особливостей ряду книг чи напрямків, що відігравали колись помітну суспільну роль… Не йдеться про наявний, усім зрозумілий спад читацької уваги до художньої літератури й видозміну самого її «соціального статусу»… Але йдеться про виняткову здатність кожного яскравого твору