… Вже 13 років минуло з того часу, як зник мій батько. Усе моє життя він був у від’їздах – він моряк. І ось 13 років тому він знову пішов у море. Відтоді – жодної звістки.

Після зникнення батька мати захворіла… Занедужала, втратила сенс життя… Я був її єдиною розрадою…

Але ось мені вже двадцятий рік йде. І мені час «летіти з гнізда» – іти своєю дорогою… А як важко залишити хвору матір. Що коли з моїм від’їздом вона втратить сенс життя, а що буде потім зі мною, якщо я втрачу ще й матір?

Зі зникненням батька я на довгі 5 років закрився у собі… Змиритися з тим, що поруч більше немає того чоловіка, що виховував мене, я не міг… Важко було і мені, й матері, задля мене вона трималася, задля мене жила… Але не довго вона протрималась – захворіла… І тоді вже моя черга було бути сином. Вісім років вона трималася за життя… Але всі діти рано чи пізно залишають рідне гніздо…

І ось вже я стою на порозі дорослого життя. Якщо я зараз вийду за поріг цього дому, то вже ніколи не повернусь… Мати через біль посміхається мені услід… А я роблю крок і залишаю її та мій рідний дім позаду…

* * *

Моя мати знову залишилась сама… Спочатку – батько, тепер – я…

У своєму новому будинку я не- щасливий: цей будинок я придбав у одного старого шкіпера, усе у цьому будинку нагадує про море, а море нагадує про батька… Як боляче про нього згадувати: про те, з якою тугою ми відпускали його в море, і з яким щастям і любов’ю його зустрічали. А тепер я його не бачу, лежу на ліжку в своєму будинку, дивлюся на картину.

На картині море, а на його хвилях – вітрильник. Назва вітрильника – «Перлина»…

– «Перлина», «Перлина», – все крутиться в моїй голові…

Я згадав!!! Це не можливо… збіг… як на цій картині з’явився вітрильник мого батька??? Дурість… Але це – зачіпка… Потрібно вияснити чому той моряк, в якого я придбав цей дім, залишив картину. Я з’ясую.

* * *

Сиджу навпроти старого моряка і не знаю, як почати розмову, як запитати те, що мене хвилює? Я вирішив не ходити навколо справи, як то кажуть «наглість – друге щастя»:

– Я хотів запитати про картину, що в спальні на стіні…

– О, моя «Перлина»… – сказав моряк на ім’я Білл.

– Ваша?

– Я ходив на ній… і звертайся до мене на «Ти»!

Це не можливо… Як?.. Невже такий збіг?

Можливо вони знайомі, але якщо він тут, то мій батько мав би повернутися, до Нас… А якщо саме Ми стали причиною того, що він не повернувся, якщо він не любить Нас більше… Ні, не потрібно було звертатися з цією дурнею до моряка Білла… Краще було думати, що він помер, зник… Який я злий, гнів, усі ці почуття… Але ж я вже прийшов…

– Білле, розкажи про свій останній вихід у море.

– О синку… Це було 13 років тому. То був 1992 рік… Ми повинні були перетнути Індійський океан… Це немало б зайняти багато часу… – Білл затих… – Синку, як там тебе?

– Марк.

– Марку, я – старий і згадувати не дуже то й хочеться…

Ця відповідь мене дещо насторожила, хоча я б теж не хотів розповідати незнайомцю про своє життя. Ми з Білом вже допивали каву і час був пізній, мені потрібно йти. І я не збирався вибивати з Біла те, про що він говорити не хотів.

– Ну що, Білле, якщо буде бажання згадати, ти це… ем… – заходь в гості. А я вже піду, – і я розумію, що прозвучало це якось не дуже чемно… Але мені було байдуже…

– Угу… – відповідь моряка була ще байдужіша, ніж я очікував.

Я вийшов з будинку Білла й зрозумів, що в його оселі не було нічого, пов’язаного з морем. Моряк без моря… Ця думка не давала мені спокою…

* * *

Вдома я довго не міг заснути: все думав про те, що корабель батька повернувся, а він – ні… Все думав, як тоді, 1992року, він пішов у плавання і не повернувся… І те, що моряк не хоче згадувати. А можливо я накручую себе… На годиннику – 23–30, потрібно лягати спати… І тільки встиг я подумати, як відразу заснув…

Прокинувся я від грози і стуку у двері, на годиннику – 4-54. Кого принесло в таку пору??? Я спустився по сходах донизу, до дверей, відкрив – і втратив здатність розмовляти… Через кілька хвилин я промовив:

– Білл??? – жестом запросив у дім.

– Чому ти цікавився «Перлиною», – щойно зайшовши, запитав Білл.

– На цьому кораблі ходив мій батько, його ім’я – Карл Макфіл… – не встиг я договорити, як обличчя моряка різко змінилося.

– Макфіл? Карл? Твій батько? – останню фразу він промовив з жахливою втомою та гіркотою у голосі… – Ходімо, ти пригостиш мене кавою, а я тобі розповім усе, що знаю і все, що пригадаю…

І хоча час був не для кави, я не заперечив…

Кава заварена, ми мовчки сидимо навпроти один одного. Білл бере до рук чашку, робить ковток і починає розповідь.

– Твій батько ходив у море протягом двадцяти років, він був не тільки гарним моряком, а й чудовим чоловіком. Коли я прийшов до них на судно, усі скептично віднеслись до мене… Я був старший твого батька за віком, але досвіду роботи в мене не було… Твій батько взяв мене під опіку, ми стали друзями, і 13 років тому у нашу з ним останню подорож він мені розповів, що після того, як він повернеться додому, до родини, він піде у відставку…

– У відставку? – перебив я Білла. – Але чому тоді він не повернувся?

– Ти молодий і нетерплячий, але дослухай історію до кінця, ти все зрозумієш, – і він продовжив. – Ця подорож повинна була стати останньою у його кар’єрі…

Білл на кілька хвилин замовк, я не сказав за ці кілька хвилин жодного слова…

– Але щось пішло не так, – продовжив Білл. – В морі згустився туман, та ще й такий, що якщо ти витягнеш руку перед собою – не побачиш власних пальців. Ми збавили хід… Попереду розпізнали сушу… Це був острів… Але як він там опинився, ні- хто й гадки не мав: на мапі він не позначений, і з курсу ми не збивалися, цей острів був дещо дивним і міг стати проривом у науці. Уяви: знайти острів, бути першою людиною, що ступила на ці землі. Як я вже казав, хід ми збавили, а до острова причалили надто швидко… Склалося враження, наче він сам рухався нам назустріч, – і знову в розмові Білла пауза, а в його очах – страх.

Але він продовжує:

– Біля цього острова ми вирішили зостатися, допоки туман не розсіється. Це й було нашою помилкою. На караулі лишилося два хлопці, що їх називали Джой і Рой, два брати, схожі як дві краплі води. Я від втоми швидко заснув. А далі все як у тумані: прокинувся від крику, побачив метушню навкруги, і Карл… Він хотів пояснити мені, але від страху я нічого не зрозумів. Через декілька хвилин розум прояснився, і я зрозумів, що крик доносився з острова. Туман розсіявся і ми побачили, що той острів за розміром не такий вже й великий – одна скеля і декілька дерев. Капітан запитав, хто піде й перевірить острів. Добровольцем визвався твій батько. Майже шість годин його не було… Ми відправилися на пошуки… Увесь острів обійшли за дві години і не знайшли його… Ми вирубали всі дерева й кущі, щоб знайти товариша, але марно… Його ніде не було… Після зникнення Карла багато хто пішов із судна, я – у тому числі.

Білл замовк. Я втратив здатність розмовляти, в мене був шок… Як вони могли відпустити його одного? Чому вони його не знайшли? І головне – як він зник? На всі ці питання я хочу почути відповідь, знайти відповідь, а для цього мені потрібно в море… В море… Я на довгі 13 років втратив батька, й не віриться, що на березі знайду відповідь. Але я готовий спробувати.

– Білле, відведи мене до «Перлини».

– Ти схожий на свого батька… Імпульсивний, готовий вхопитися за єдину зачіпку. Це згубить тебе…

– Білле, відведи мене до «Перлини», ти мене чуєш?

В очах Біла був туман, мені здалося що тілом він тут, а думками – вже далеко.

– Марку, я вже старий, але знаючи твого батька і розуміючи, що ти такий як він, я знаю, що побачивши вітрильник, ти захочеш ризикнути… Захочеш знайти острів і батька. Я не зможу піти з тобою у море, я старий, пішовши під вітрилом, я вже не повернусь, загину в морі.

Я розумів, що слова моряка були чистою правдою.

– Білле, ти мене зрозумій, це – шанс, це – можливість… 13 років я не знав нічого. В мене було безліч думок, я ледь не змирився з тим, що його більше не побачу.