Отзывы на книгу «Сердешна Оксана»

Ще одна, не менш, яскрава повість автора - "Сердешна Оксана". Розповідається про дочку розумної вдови, Оксану. Перша дівка на селі, красива, як калина. До неї сватаються завидні парубки, а вона вертить носом. Та от і до її серця постукала любов. До села приходять москальські солдати і Оксана втрачає голову від їхнього капітана. Любить його всім серцем, а в нього одне на умі "паматросіть і бросіть". Тут мені згадуються слова нашого геніального Шевченка, так і хочеться крикнути "Кохайтеся чорноброві та не з москалями". Насправді в повісті автор підняв дуже актуальну проблему, яка поширена і в наш час. Молоді, наївні дівчата ведуться на красиві очі, красиві слова, обіцянки, а потім з розтоптаною гідністю приносять "подарунок" в подолку. Особливо гірко було читати, коли Оксана власноручно обрізала собі косу, після того, як її обезчестив "коханий". В її образі, я побачила багатьох українських сучасних дівчат, жінок. Що після стількох випробувань, приниження і людського осуду, зуміли вижити, піднятись з болота і розправити крила. Бо жінка, то сила, мудрість та велич і за нами сила!

Читай українське, воно того варте!

Не знаю, в кого як, але особисто для мене шкільні уроки української літератури були аж занадто нудними. Намагаючись слідувати програмі, вчителі просто тупо надиктовували матеріал, задавали питання та завдання з вчительських посібників, шаблонно говорили, використовуючи стандартні фрази з якоїсь єдиної знайденої критики твору. І цим вони просто вбивали весь інтерес до насолодження та істинного розуміння написаного. Бо ж гнались за оцінками, за правильним визначенням художніх засобів, найбільш повною характеристикою головних героїв і т.д. А треба було читати. Читати і думати. Читати і відчувати написане.

«Сердешна Оксана» - твір з шкільної програми, який для мене тоді просто був однією з тем кількох уроків. Прочитала скорочено, гарно відповіла на опитуваннях і забула про нього. А коли зараз повернулась, щоб прочитати знову, вже геть по-іншому сприймала написане.
Прекрасна дівчина Оксана. «Білявенька, моторненька, швидка, прудка… Де вона, там з неї і регіт, і сміх, і вигадки». Женихів – хоч відбавляй, обирай, кого забажаєш, але ж ні, як справжній типовій дівчині всі їй не такі. Та от, коли дівчина сама того не очікувала, її серце і думки заполонив один-єдиний – Копитан. Дорослий, красивий, військовий, та ще й як гарно говорив Оксані про кохання… Повіривши його словам, дівчина покинула все і втекла з ним, залишивши свою матір одною в невіданні. Лише пізніше Оксана зрозуміла, що ті солодкі слова лишились тільки словами. Єдине, що він їй дав – «подарунок» у вигляді сина, при тому забравши честь, гідність та красу молодої незаміжньої дівчини.

Не думаю, що в цьому всьому варто звинувачувати Оксану – всі ми, дівчата, не можемо встояти перед силою кохання. Копитан просто використав її почуття у власних вигодах, не думавши ні про кого і ні про що, окрім себе і своїх бажань, от і все.
І проблематика даного твору не лишилась у 19 столітті – вона є й нині. Просто зараз, беручи до уваги сучасний спосіб життя молоді, то вже мало кого дивує.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами

Квітка-Основ`яненко малює нам українське село зі старосвітським укладом, святами, вечорницями, обрядами та традиціями. Оксана - чудова дівчина, і весела, і гарна, і розумненька, єдина кохана дитина своєї матері-вдови. Та і закохалася у москаля, та ще й не простого, а копитана. Аяка проста дівка не спіймалася б на гачок досвідченого залицяльника, та ще й пана?
По факту, звичайно, можна у всьому звинуватити Оксану... Але ж вона противилася, хотіла забути копитана, та дівоче серце не встояло перед солодкими словами солдата та перспективами панського життя. Але ж пан копитан обманув її, напоїв, а далі уже все, назад дорогу закрито, вже вона осоромлена.

А взагалі, найзворушливіше у цьому творі те, що коли Оксана повернулася до рідного села, та ще і принесла синочка, її прийняли. Нехай усе село сміялося і глузувало, але була рідна мати, яка обіймала і жаліла, і був Петро, що не дивлячись на все пережите, все ще любив її і хотів врятувати від сорому. І те, що Оксана не погодилася виходити за нього заміж, щоб не ганьбити його доброго імені.

Такий сентименталізм мені набагато більше до душі)

(7)
Оксана - моторна, жартівлива, ніжна, наївна красива дівчина, якій ще не виповнилась 16 років, живе з мамою. Всі хлопці на селі бажають її мати за дружину, але Оксана мріє про пана, когось особливого. І ось закохується вона у красивого зводника дівочих доль - командира. Цікаво, що в нього навіть імені в творі немає. Він просто Командир - один із тисячі типових командирів, які обдурюють наївних сільських красунь. Пройшовши багато старждань та зазнавши морального безчестя, Оксана повертається у рідне село.
Історія типова в літературі, типова в 18 ст, типова в долі дівчини - зведення заможним, вищим за станом хлопцем дівчини. Та на її щастя Оксана не зовсім звичайна дівчина. Вона зрозуміла свою помилку, та пройшовши покаяння (що для Квітки-Основяненка - сповідувача православя - вкрай важливо) повернулася одому, згодна була пройти все приниження, чесно дожити свій вік з матірю та сином. Символічним є закопування дівочої коси Оксани на могилі батька. Вона закопала своє дівування раз і навіки, оскільки на той час народити поза шлюбом, або віддати свою честь ("розпустити косу", оскільки дівоча коса - символ чистоти, дівування) до шлюбу вважалося найганебнішим, неморальним.
Суспільство на той час було високоморальним і шанувало традиції та закони Божі. І з одного боку, Оксана заслуговує на покарання з боку суспільства, а з іншого, воно засуджує її на повільну смерть, воно негуманне. І ми бачимо, як автор скрушно відмічає, як ті, хто поважав та дружив з Оксаною тепер сторонились її та відвертались. лише одна людина, окрім матері прийняла її - це був Петро, який ніколи не засуджував людей, він вислухав її і прагнув допомогти. Високоморальність суспільства це інша сторона негуманності. Адже жінка не могла піти працювати ніде, їй залишалось лише померти. У творі звучать слова докору матері за гординю дівчини - один із гріхів людських, від яких йде все лихо для людини. Адже гордість викливає багато думок: про свою вищість, кращість за інших людей, провокує зверхнє ставлення до інших, егоїзм.
Стиль Квітки-Основяненка насичений жартами, фольклорними мотивами, багатством колориту мови - епітети, порівняння, метафори, зменшено-пестливі слова, розгорнуті детальні описи чеснот головних героїв.
На щастя Оксани, фінал щасливий, бо вона покаялась, зрозуміла свою провину, і відмовилась від покриття свого безчестя.
Найбільш мене вразив Петро - благородна, жаліслива людина. Образ Оксани також викликає справжнє співчуття до її долі, наївності.
Історія, яку нам розповів Квітка-Основяненко є цінною для літератури і для кжної дівчини зокрема, оскільки залишається актуальною і у наш час. Скільки б не було розмов про зведення дівчат, все одно, проблема така завжди буде існувати, хоча методи будуть різні. Скільки дівчат прагнуть кращої долі, бути багатою, вийти заміж за красуня зза кордону, мати розкішне життя. Твір є безперечно актуальним, оскільки кожен образ можна перенести і в наш час. І хоча деякі деталі описуються поверхово, можна про них здогадатися і самим. Наприклад, Маланка, "подруга", яка звела командира з Оксаною. Зводниця і лицемірка, яка мала свою вигоду із чужого нещастя, сцени домагання командиром Оксани, причини відбирання землі у матері Оксани. Принцип "моя хата скраю", коли люди дізнались про славу дочки, вони примножили чуже горе, відібрали землю, бо нікому захистити бідну селянку було, незважаючи на її заслуги, чесність, про які йшло на початку твору.
Отже, Квітка-Основяненко нам розповів не просто історію про те, як у 18 ст. зводили дівчат, а оголив душу дівчини перед нами, показав негуманне жорстоке суспільство, із високою моральністю та законами, та повернення у суспільство лише через покаяння та сповідування чесного життя.

Цю повість я читала ще за шкільною програмою, але з того часу минуло майже 10 років, і більшість прочитаної тоді літератури залишилось лише невиразним спогадом. І я вирішила перечитати. Та не пожалкувала.

По-перше, життєво. Хоча норми суспільної моралі з XIX століття зазнали значних змін, але історія „повертів хвостом та й кинув” актуальна і сьогодні. Добре, якщо потужила, та й обійшлося. І погано, якщо роман закінчився, а його герой залишив „подарунок” на пам’ять. Оксані не пощастило. Крах сподівань та розчарування в коханні і самі по собі неприємні, але в ті часи позашлюбна дитина вважалася соромом на все село, а дівчині, що принесла у подолі, приходилося ой як не солодко.
По-друге, зворушливо. Автор дуже проникливо подає історію, співчуваєш і головній героїні Оксані, і її матері, і благородному Петру, але особливо емоційні та символічні фінальні епізоди. А ще материнська любов тут – і благословення, і небезпека формування у дитини завищеної самооцінки.
По-третє, приємно. Приємно читати рідною українською мовою, причому тут вона ще чудово стилізована під співучий говір простих людей. Складається враження, ніби старенький дідусь-сусід розповідає тобі історію часів своєї молодості. І похвалить, і пожурить, і поспівчуває.

Сподобалось. Непогано було б оновити у пам’яті й інші твори класичної української літератури.

На русском языке

Эту повесть я читала еще по школьной программе, но с тех пор прошло почти 10 лет, и большинство прочитанной тогда литературы осталось лишь смутным воспоминанием. И я решила перечитать. И не пожалела.

Во-первых, жизненно. Хоть нормы общественной морали с XIX века претерпели большие изменения, но история "поматросил и бросил" актуальна и сейчас. Хорошо, если погоревала, да обошлось. И плохо, если герой несостоявшегося романа оставил на память "подарок". Оксане не повезло. Крах надежд и разочарование в любви сами по себе неприятны, но в те времена внебрачный ребенок считался позором на всю деревню, и девушке, принесшей в подоле, приходилось ох как не сладко.
Во-вторых, трогательно. Автор очень проникновенно подает историю, сопереживаешь и главной героине Оксане, и ее матери, и благородному Петру, но особенно эмоциональны и символичны финальные сцены. А еще материнская любовь здесь - и благословение, и опасность формирования у ребенка завышенной самооценки.
В-третьих, приятно. Приятно читать на родном украинском языке, причем здесь он еще превосходно стилизован под простонародный певучий разговор. Создается впечатление, будто бы старенький дедушка-сосед рассказывает тебе историю времен своей молодости. И похвалит, и пожурит, и посочувствует.

Понравилось. Надо бы и другие произведения классической украинской литературы освежить в памяти.