0,0
0 читателей оценили
325 печ. страниц
2016 год

Емма Андієвська
Роман про добру людину
Роман

Безмежна доброта – рідке явище. Доброті природа відпустила місця – лише як виняток з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити – глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним сотворінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало існування безмежно доброї людини, її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ.

– Чого ти так прусуєшся?

– Я?

– Ні, Господь Бог.

– Я взагалі ні!

– Ну гаразд, іди сюди, мені нудно. В такий день варта – пекельні муки. Цей дощ!

– Так. Дощ.

– Це все, що ти маєш сказати?

– Хочеш анекдоту?

– Гм. Що несеш?

– Хіба не бачиш? Валізу.

– Валізу? Ну нехай, давай анекдоту!

Тимко позіхнув і скрушно глянув на Дмитрика, який міцно стискуючи ручку картонної валізи, зупинився перед контрольною будкою на вході до табору.

– Якщо не анекдоту, то бодай щось нового. Що діється на світі. Ти ж вештаєшся скрізь. Знову лагодиш якусь справу?

– Ні, пипоть тобі на язик! – відповів Дмитрик, таборовий злодюжка й маніпулятор вартостей, які не дуже міцно трималися своїх власників, – я тепер тільки чесною працею!

– Що у валізі?

– Старий крам. Якщо тобі конче кортить, покажу, навіть у цей дощ покажу. Клятий дощ! Зовсім чесно, гендлярство тепер не виплачується!

І Дмитрик з певністю й виструнченою поставою людини яка говорить щиру правду, поставив валізу на землю, трохи схилив верхню частину тіла до ноші, не спускаючи очей з Тимка, описав овальний рух руками, ніби рвучись відчиняти замки, а одночасно й наче відкидаючи ззаду поли невидимого довгого сурдута, тоді сіпнувся назад, ляснув пальцями, даючи цим зрозуміти Тимкові, що в його голові засвітилася блискавка, яку він зараз викладе словами, а це далеко важливіше, ніж у дощ вивертати нутрощі з валізи, і заходився оповідати, чітко і зі знанням справи, масну анекдоту, від якої Тимко зайшовся реготом, хоча чув її вже безліч разів не тільки від Дмитрика, а й від Дмитрикових хлопців, що в цю мить крізь свіжо прорізані діри в таборовій дротяній, кожного тижня латаній з наказу місцевих охоронців порядку огорожі завершували чергову операцію: у дешевеньких картонних валізах, таких, як стояла біля ноги Дмитрика, серед білого дня зносили до сховища на горищі третього бараку крадених поросят, яких Дмитрик, як він висловлювався, організував на селі і таким простим способом, завинувши поросятам рильця, аби не кувікали, стриноживши й позапаковувавши живу ношу в валізи прошлюзовував у табір.

Акція пройшла успішно, ніхто не накрив хлопців на гарячому і вони тепер тільки чекали на Дмитрика, який ніс у валізі останнє порося, щоб пустити далі, вже по таборових каналах і канальчиках живий товар, заки поліція влаштує облаву й розшуки.

Хлопці знали свої обов'язки, чітко виконуючи Дмитрикові розпорядження з вірою в його щасливе око, бо Дмитрикові все завжди краще вдавалося, ніж іншим, може, тому лише, що Дмитрик не відзначався зажерливістю і вмів кидати те, що не давалося проковтнути за раз, не жалкуючи за втраченим, та хлопці не ламали голови, чому їм краще працювати з Дмитриком, ніж з іншими. Зрештою і Дмитрик сам не любив замислюватися, як і його хлопці, навіть у такі хвилини, коли, як тепер, доводилося легалізувати свій прохід крізь браму законности, яку втілював Тимко, і витрачати час на теревені, аби запаморочити знудженого Тимка, щоб він нарешті пропустив Дмитрика без перевірки, а разом з тим, щоб про всяк випадок, якби акція в подальшому перебігу луснула (виключена річ, бо все вкладалося, як по-писаному), мати алібі, мовляв, він, Дмитрик, зайшов до табору, як порядна людина, на виду в усіх і тому не міг проробляти жодних підозрілих маніпуляцій ні з краденими поросятами, ні з чимось іншим, хоч би там що твердили. Бож хіба людина з нечистим сумлінням потрапила б так спокійно стояти, з власної волі поклавши голову в пащу правосуддя й розповідати анекдоти?

– Ще одну! – гукав задоволений Тимко, тримаючи Дмитрика біля будки, аби не залишитися самому.

Клятий Дмитрик, і як же в нього складно лягають слова! – дивувався невибагливий Тимко, забувши і про валізу, і про те, як йому ще до самого вечора нудитися на варті.

– Остання! – попередив Дмитрик, глянувши на свою валізу, яка мокла на дощі.

Але остання анекдота не була призначена для Тимка.

З того, як обличчя Тимка вмить навстіж роздзяпив і скував смертельний жах, як йому забило віддих і він схопився за груди, не годний видобути не лише вигуку, а й кволого хамаркання, Дмитрик одразу збагнув, що сталося.

Він шарпонувся назад зі щирим побажанням, аби грім побив весь світ, коли таке коїться, та вже виявилося запізно: його валіза на всіх чотирьох рожевих ніжках прожогом мчала в табір, то по прямій, то зиґзаґами, наче її судомило, просто до кухні, куди саме почали сходитися таборові мешканці з бляшанками, банячками, а дехто й з відрами, на велику родину, отримувати обід.

Дмитрик кинувся слідом повз остовпілого Тимка, якому на кілька днів відібрало мову, від чого його почали дражнити мовчуном, і він дуже сердився на це прізвисько, бож, звісно, кому приємно, коли кплять із страху, від якого хтось слабший і не такий зрівноважений, як Тимко, і взагалі переставився б на той світ? – а валіза вже врізалася в людську гущу, яка з вереском бризнула на боки, пропускаючи апокаліптичну з'яву, а за нею згодом і захеканого Дмитрика, що наздогнав свою валізу аж біля входу до барака баби Грицихи, яка вийшла подивитися, чому в таборі зчинився такий рев.

Валіза тицьнулася бабі просто в ноги й зупинилася, і тут щойно Дмитрикові пощастило вхопити її в оберемок.

Баба Грициха, як завжди в білій хусточці й кольоровій ще з дому вічній плахті, про яку різне подейкували, бо ніхто ніколи не бачив баби в іншому вбранні, дивилася на Дмитрика старими добрими очима й усміхалася.

– Знов у халепі, Дмитрику? – мовила вона, і від її слів у Дмитрика ніби влучили одразу дві думки, як це з ним траплялося лише тоді, коли в його мозку народжувався новий, особливо вдалий плян чергової махінації.

– Я вам це дарую на обід, а ви замовте перед Богом за мене слово, – випалив Дмитрик, витрушуючи з продертої валізи крізь розкисле дно на руки баби Грицихи порося з завиненим у сіру ганчірку рильцем, і, схопивши за ручку валізу, яка так оганьбила його, повернув досить швидко, хоч уже й не бігцем, через таборовий майдан, де щойно всі стали свідками його перегонів, до свого барака, – попри цей випадок ані трохи не втративши переконання, що всі лиха, які в житті чигають, навіть отак непередбачене, виходять тямковитій людині лише на користь, навіть коли й доводиться кликати на допомогу добре слово баби Грицихи, а вона ж і так завжди ладна кожного порятувати.

Після цього дня чи радше – після цієї події, чудернацька слава, яку в закутках і на майданчиках, за банячками з їжею й за чаркою, між бараками, в підвалах, на горищах і на смітниках, де переважно товклася малеча, з чуток, здогадів і найретельніших свідчень очевидців висновували навколо баби Грицихи, ще більше закріпилася. На вечір весь табір тільки про те й говорив, як Дмитрик, цей пройдисвіт, шкурник і зірвиголова, приніс до баби Грицихи чорта, який допомагав йому безкарно проробляти махінації, а баба своєю білою магією, а перед нею не встоював найменший прояв зла, обернула його на невинне порося, що відтоді унадилося ходити за бабою скрізь, мов цуценя.

Правда, дехто з тих, які краще визнавалися в житті, особливо ж на людських вадах, твердили, – бож саме трапилося, що вони те все на власні очі бачили, – як чорти заволоділи Дмитриком і по всьому табору, не побоявшися білого дня, на довгих волохатих ножищах почали ганятись за ним, батожачи бідолаху грубезними зеленими найлоновими хвостами, точнісінько такими, як ті американські канати, які за допомогою Дмитрика потрапили до табору й були вже давно розплетені й наново сплетені на сіточки, паски, хусточки і навіть краватки й блюзки, аби він кинув гендлювати, і лише тому, що Дмитрик своєчасно згадав про бабу Грициху й устиг крикнути, щоб вона йому допомогла, баба Грициха обернула всіх чортів на звичайнісінькі валізи, які чвіркнули на всі боки й щезли, і на цей раз Дмитрик урятувався, бож баба визначалася великою добротою й за кожного замовляла лагідне слово перед Творцем. Баба Грициха зневажала тільки злих, нікчемних і саме тому нелюдське лютих, які відписали свою боягузливу душу злу, нахваляючись, що тільки по боці зла людина спроможна вижити на цьому світі, страхаючись добра, як вибухівки, хоч і за них молила Бога, щоб уділив їм бодай крихту доброти, просвітивши їх ниці помисли, а головне – аби вони не мали сили затоптувати добрих людей.

Звичайно, оскільки на світі все покликане мати не лише початок, а й кінець, то двоє святенників-сектантів у таборі пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не від святого Письма, отже й не від Бога, бо вона й до церкви не надто вчащає, і ніхто ніколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житіями святих чи бодай якимось акафістом, щоб аж кров у жилах скипіла від жаху перед карою Божою, як то належалося б, невідомо навіть, чи вона взагалі Біблію читала, надто просто вона завжди висловлюється, хібащо якусь приповідку скаже, а від приповідки до поганства, до чар, навіювань, отже й до геєнни вогненної – один крок, та мудрування сектантів не мали успіху, бо одного з них хлопці, яких він угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як він кілька разів перекрочив поріг удовички, якій надто до серця припало святе Письмо із уст святенника, почастували такою сороміцькою піснею, що її хлопці гуртом склали під коломийку, аж обом праведникам затягло язика, і про бабу Грициху відпала охота взагалі будь-як висловлюватися, хоч баба ніколи не сердилася, аби й що про неї базікали.

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нікого не лаяла й не повчала, усім робилося лячно й соромно за свої вчинки. І що з того, що баба ніколи не сварила навіть тих, хто на це гірко заслуговував, бо надто багато добра містилося в її серці, а його вистачало не тільки на добрих, а й на поганих, коли перед її лагідними очима, які багато бачили на своєму віку, забивало дух, і кожний мимоволі клявся собі, що це справді останній раз його нечистий заплутав у мізеру, і на майбутнє він уже такого ніколи не допустить? А що за кілька днів подібна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всі клятьби виконувала б? – і знову все йшло, як воно в світі завжди йде, то хіба це щось посутньо міняло? Хіба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втілювалося?

Наскільки бабине Грицишине серце відгукувалося добром і співчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бідолашного самотнього й трохи божевільного від розлуки з рідним краєм і від поневірянь Омелька-флоярника, що від ранку до вечора навпроти Тимкової будки на горі (звідки його жодними погрозами не вдавалося зігнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-які спроби) тужно вигравав на флоярі, навіваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табір до Ізару. І хоч усі знали, ніхто ніколи не наважувався підгледіти, як баба Грициха підходила до води, вправним рухом розтинала посередині мілкаву річку й прищеплювала на Ізар Дніпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями і, вищаючи й потужнішаючи, перелітав через Карвендель, розсуваючи на боки міттенвальдські гори, як сірники, які щезали в його утробному, шаленому, аж повільному вирі. І тоді вмить відкривалася рівнина на весь світ, крізь яку несамовитіший від вселенського потопу летів Дніпро, а на його велетенських і заразом лагідних хвилях їхав Омелько-флоярник на флоярі, як на човні, освітлений сліпучими зорями, їхав і грав на ній, виливаючи свою незатьмарену душу в пісню, яка не вміщалася ні на землі, ні на небі.

І кому доводилося ненароком почути це диво, той бачив, як Творець прогулювався уздовж Омелькової пісні, і всі предмети міняли свої подоби, і кожному, хто ставав свідком цього видива, ще довго нило серце від радости й болю, і він тижнями не знаходив собі місця, навіть коли це й траплялися такі незворушні таборові волоцюги, яким море по коліна, як ті сміливці, що колись заповзялися вистежити бабу Грициху, як вона поверталася зі свого соняшника, який ріс під вікном її барака – єдина рослина на весь табір, бо ніхто нічого не садив і не плекав, вичікуючи своєї долі з таборової картотеки, як Страшного Суду, і всі дивувалися, звідки перед вікнами баби Грицихи красується такий дебелий і гарячий соняшник, що аж очі бере, і коли їй пощастило його посадити.

Зрештою, ті, що найбільше дивувалися, розповідали навіть, ніби цей соняшник посадила не баба Грициха (бож ніхто не пам'ятав баби без соняшника, а соняшники не виростають за ніч на два метри), а сам Господь Бог, який того вечора, коли всі тремтіли й ховалися від репатріяційної комісії, яка приїхала хапати й висилати всіх без розбору до Сибіру – на каторгу, на смерть і знущання, – проходив спорожнілим табором і на згадку про себе залишив цей кусник світла, аби люди не втрачали надії, що колись настануть і кращі часи. Бож соняшник містив у собі рай, і тому ніхто не спромігся його знищити, хоч скільки в таборі вешталося бешкетників і волоцюг. Ні в кого не піднялася рука стяти соняшника, навіть тоді, коли люди, перелякані й злі, очікували кінця світу, ладні з розпачу чинити всяке зло.

Однак соняшника ніхто не торкнувся. Тобто не так щоб зовсім не торкнувся, хоч воно пізніше забулося, оскільки те нічого не змінило в його недоторканності, як п'яний Грицько Нетеса, коли йому сина забили в таборовій сварці, схопив сокиру і, кленучи Бога й людей, цілу ніч рубав соняшника і тільки себе покалічив, ані трохи не влузнувши рослини, хоч він пізніше відпекувався від свого вчинку, затявшися, що то бабські теревені, бо якби йому лежало на думці строщити соняшник, то він його на друзки змолов би, навіть якби баба Грициха сто разів обвела соняшник чарівним колом, якого ніхто злий не мав сили перекрочити, а тільки такі праведники, як Хома Федорович, якого баба в його останню годину взяла в соняшник-рай, і тому він помер такою легкою смертю.

Справді, щодо цієї смерти ніхто в таборі не сумнівався, не потребуючи навіть посилатися на дружину Хоми Федоровича, аби це підтвердити, яка вірила, що її чоловік навіки перейшов у рай-соняшник баби Грицихи, бо коли після похорону вона гірко плакала, небіжчик помахав їй із соняшника, просто з-під пружка, рукою, показавши знаком не журитися, мовляв, там йому справді нічого не бракує, а баба Грициха ще й відвідує, приносячи новини з табору.

Певна річ, навіть якби дружина Хоми Федоровича дещо й переінакшила, звичайно, не зі злої волі, а з горя й самотности, аби мати сяку-таку втіху, що чоловікові бодай на тому світі поталанило, це не далеко відбігло б від правди, оскільки ніхто не вагався, що не буває диму без вогню. Ну, нехай жінка помилилася, ну, нехай хтось інший чогось не втямив і підставив свій глек на капусту, проте якось всі ці казання мусіли відповідати дійсності, бо інакше звідкіля б ширилися наполегливі чутки, і то зовсім не від дружини Хоми Федоровича, що коли не полінуватися й підвестися на зорі, то можна побачити не лише, як Хома Федорович прогулюється в соняшникові білою доріжкою, вкритою зволоженою жорствою, що зникає за обрій, а й як сама баба Грициха виходить із соняшника, яким вона щоночі подорожує на Україну, і через те після кожної такої подорожі вона повертається сумна й заплакана, але ще добріша?

Зрештою, подейкували різне не тільки про саму бабу Грициху, а й про її плахту, яку вона привезла з України і з нею ніколи не розлучалася. А що в таборі люди ниділи часом, не знаючи, де дітися, бо кожний тільки й чекав, у який кінець світу закине його тепер доля, яку десь на верхах так довго вирішували, аж люди втратили надію, коли нарешті її вирішать, то якось уже саме собою склалося, як серед говорунів знайшлися й люди бувалі, які за певними ознаками й встановили, що в баби Грицихи плахта не просто собі звичайна фантина, а ворожійна плахта, яка переходила з роду в рід, і тому баба й не розлучалася з нею, бо що плахта виткана з чар-нитки, зраджувало досвідченому оку вже й те, що плахта не зношувалася й не пускала фарби, хоч баба Грициха часто її прала, та ще й таборовим ядучим милом, від якого аж шкіра облазила, а всі кольорові речі доводилося наново відсвіжувати, купуючи в лисого Івана барвників, які він сам виготовляв із цегли, корінців, що росли над Ізаром, і сухого американського молока, перепалюючи те все на порошок у спеціяльному казані, – так бодай він про те сам говорив, пускаючи туман в очі, аби не зрадити барвникової таємниці, якою його обдарував дід Охрім. Той самий дід Охрім, таборовий дивак, який, – невідомо як потрапивши до табору в надто похилому віці (дехто казав, ніби його добрі люди притулили, підібравши десь на Україні, коли він ішов світ за очі після того, як спалили його село разом з усіма мешканцями, а він, що віджив своє життя, чудом уцілів, забрівши у вибалок заганяти загублене теля, а тоді з тими людьми й прибився до табору), – колись за чаркою горілки навіть обмовився, що на плахту баби Грицихи вписані всі долі світу далеко точніше й наочніше, ніж це витлумачують з пірамід чи з пророцтв Мішеля Нострадамуса.

Оскільки ж дід Охрім висловив це тільки раз, не люблячи ніколи нічого повторювати згідно з засадою – кому з першого разу не запало в пам'ять, тому не варто розповідати удруге, бо як неуважна людина щось собі і затямить, з того тільки шкода, – то незабаром його розповідь і забули. Єдиною, хто з усього табору запам'ятав її, виявилась пані докторова Лилик, якій переказав це в сердечній розмові під ранок чоловік, дивуючись, звідки простий, а коли простий, то ясно ж, що не освічений дід, навіть якщо він і хвалився, ніби він із лейстрових козаків, знає про Мішеля Нострадамуса, про якого він сам, доктор і маґістер усіх наук, зовсім недавно, і то цілком випадково, довідався.

Саме це й пригадала пані докторова Лилик, коли одного разу, люта від сварки з пані професоровою Синелько (і яка вона професорова! Ці самозванці! І як тільки та посміла!) ішла табором, чуючи, як під нею земля горить, і побачила на мотузці Грицишину плахту, яку баба, завжди чиста й охайна, щойно випрала й повісила сушитися. А що від сварки в пані докторової Лилик ще сипалися іскри з очей, то коли вона глянула на вологу плахту, їй привиділося, ніби плахта міниться на сонці такими водограями, аж усі бараки зливаються в одну світлову пляму, яка просто відбирає зір, а цього вже й пані докторовій здалося забагато.

І як цього ніхто не заборонить! Що тут тільки робиться! Видно, крім мене та мого вченого чоловіка, нема в таборі порядних людей, сама нечисть, погань і невігласи, – шарпнулася пані докторова Лилик і так пронизала поглядом плахту, що плахту з мотузки кинуло об землю, аж загуло, і на тому місці, де кинуло плахту, просто серед табору відкрився вхід до пекла.

Правда, пізніше дехто казав, як у ту хвилину аж погода змінилася, однак чи це дійсно сталося, ніхто не спромігся підтвердити, бо саме в той час весь табір сидів на мітингу, на який зібрали таборових мешканців вербувальники з різних країн, і люди радилися, куди ліпше емігрувати, щоб знайти собі нарешті пристановище, а, головне, певність, що їх не видадуть нелюдам на поталу, збуджено зважуючи, на що пристати, і в бараці, де тислися промовці і всі цікаві, стояв такий галас, що ніхто не помітив би, навіть якби в кожного під ногами розверзлася безодня.

Чтобы продолжить, зарегистрируйтесь в MyBook

Вы сможете бесплатно читать более 44 000 книг

Зарегистрироваться