Для мене це книжка-лист, книжка-сповідь, дуже інтимна розмова автора листа, дівчиною Дариною з читачем. Читаєш і водночас розмовляєш із нею про життя і смерть, про спогади та сни, про те, що хвилює і болить, про те, що проходить, про те, що залишається. Це потік думок, приватних спогадів та відвертостей зовсім чужої тобі людини, але це не бентежить, навпаки: ти поринаєш у цей поітік повільно, з легкістю, наче під час медитації. Неймовірно дивне відчуття, що рядок за рядком не помічаєш, як відбувається своєрідний метафізичний сплав, сплетіння думок і почуттів іншої людини і власних. Зачитуєшся і ніби переживаєш те, що відбувається у власній душі.
Найкраще читаті на самоті, повністю абстрагувавшись від зовнішнього світу.
З "Реквієм для листопаду" можна насправді "читати (іншу) людину як книгу" і відкривати в самому собі щось нове. Дуже поетично, дуже емоційно написано. Саме так і проживаєш цю розповідь-сповідь.
... Інколи так хочеться виговоритися, викричатися, розлити наболівші думки мов фарби на палітру... Якщо немає поруч людини, з якою можна всім цим поділитися, треба просто брати аркуш паперу і випліскувати думки на ньому... Прочитає і почує Бог.
"Адже Бог читає всі наші книги, навіть зовсім нецікаві й не оригінальні, і тоді, якщо має інші, цікавіші заняття. Він читає наші вірші й нашу прозу. Він читає дуже уважно, часом перечитує по декілька разів одне й те ж речення, часом повертається на кілька сторінок назад. Бог — найуважніший читач".
Несподіване і дуже вражаюче відкриття у сучасній українській літературі для мене.