Цитаты из книги «Таємна історія»

фатальна схильність зображувати цікавих людей хорошими

Раніше я був паралітиком, хоч і не здогадувався про це. Бо багато думав і мало жив у реальному світі, а не власній голові. Рішення давалися тяжко. Ніби сповитий по руках і ногах.

У послідовників дзену є вправа, що зветься «дзадзен». Аналогічна «віпасані» в тхераваді 155 . Ти сідаєш навпроти порожньої стіни. Хай тебе навіть сильні й несамовиті емоції розривають — рухатися не можна. Просто дивишся на стіну. І сам вишкіл полягає в тому, щоб ти продовжував сидіти.

Коли тебе щось бентежить, — раптом перебив мене Генрі, — спробуй думати іншою мовою. Ніколи не пробував? — Що? — Це вповільнює. Думки не розбігаються хтозна-куди. Хороший вишкіл за будь-яких

завжди видно прозорливому оку. А от везіння? Воно невидиме, хаотичне, янгольське.

«Краса — це жахіття. Нас проймає дрож від усього, що ми вважаємо прекрасним». Того вечора я занотував у щоденнику: «Дерева показились і втрачають самовладання, знавіснілі від несподіваних нових вогнистих кольорів. Хтось — здається, Ван Ґоґ? — колись заявив, що жовтогарячий — то колір безумства. Краса — це жахіття. Ми воліємо, щоб вона поглинула нас і ми могли сховатись у вогні, який очищує».

Навпаки. Щира краса — це завжди тривога.

Я постійно переживав, що неправильно виконав домашнє завдання, і варто було салюту спалахнути в нічному небі над залитим вогнями замком у Діснейленді, як мене поглинав суцільний страх, що мене ув’язнено в безпросвітному циклі «дім — школа», складники якого, принаймні для мене, перетворилися на раціональний емпіричний аргумент депресії.

Так страшно пізнавати, подібно до дитини, що ми відділені від усього світу, що нікому й нічому не болить, коли ви обпікаєте язика або дряпаєте колінку, що весь біль та ятріння тільки ваші. Що страшніше, з віком ми виявляємо, що нікому, навіть найбільш коханій людині, не дано нас зрозуміти повною мірою. Наша самість знещасливлює нас, і саме тому ми так переймаємося, щоб її позбутися, правда ж?

Мене приворожив той діалог, і, попри ілюзію його модерності та неконкретності (принаймні в моєму розумінні тавром сучасного розуму є його любов до постійного відхилення від теми), зараз мені зрозуміло, що словесними манівцями він знову і знову підво див мене до певних пунктів. Адже в той час як модерний розум примхливий і хаотичний, мислення класициста вимагає вузької спрямованості, впевненості й безжальності. У наші дні таку якість мислителя зустрінеш не часто. Хоч мені й доступна вправність у веденні таких хаотичних розмов із найкращими, в душі я — сама одержимість.