КОРОТКИЙ ВИКЛАД ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ РОМАНА «ЕВОТОН: ПОЧАТОК»

Евотон! Елементарна частинка, калібрувальний бозон, що переносить інформацію. Генерується, випромінюється речовиною й утворює інформаційне поле, що заповнює Всесвіт. Це поле містить увесь «програмний код» Всесвіту – первинні і вторинні вихідні дані, які розподіляються на прошарки. Перший з них стає доступний для прочитування й аналізу речовині на певному етапі її ускладнення як цілісного об’єкту (наприклад, первісна людина). Кожен новий прошарок – нова порція безцінних знань і… влади! Проте найбільше значення має двадцять п’ятий рівень, який надає право на невтручання, яке ретельно охороняється самим Простором.

Чому евотон має набагато більшу цінність, аніж золото або платина?

По-перше, саме ця частинка сприяє переходу між прошарками інформаційного поля. Все залежить від заряду евотона, який може мати як позитивне, так і негативне значення. Перше – концентрує й ускладнює речовину, сприяючи переходу об’єкта у вищі прошарки, друге ж – зменшує концентрацію, зумовлюючи рух у зворотний бік. Речовина здебільшого випромінює евотони з нейтральним зарядом, який виявляє ефект позитивного, але надзвичайно повільно. Проте біологічна матерія, багато в чому завдяки нервовій системі, здатна генерувати частинки з позитивним або негативним зарядом. Звідси правило: володієш евотонами з позитивним зарядом – володієш більшою інформацією, а отже – владою. Неважко здогадатися, що у Всесвіті не всі цивілізації наділені розвиненою системою психічних процесів.

По-друге, евотон має неймовірний енергетичний потенціал, який з легкістю застосовується на практиці в різноманітних сферах життєдіяльності тієї чи іншої цивілізації. Наприклад, психічна енергія легко здатна конвертуватися в електричну або використовуватися безпосередньо.

Земля… Більшість її жителів не підозрюють про існування міждержавної організації – Світової Ради. Її завдання полягає у виробленні й утіленні в життя загальних принципів та напрямів розвитку людства, поточному управлінні земними процесами, що зазвичай виходять за межі повноважень її членів – земних держав. Рішення ухвалюються консенсусно, є обов’язковими й остаточними. Очолює Раду Стів Фоллінг.

Утім, земляни не підозрюють і про те, що вже досить тривалий час ця організація таємно співпрацює з позаземною цивілізацією абсідеумів, які зовні майже не відрізняються від мешканців планети Земля. Рівень розвитку прибульців випереджає земний на п’ятдесят шість пунктів: землянам досяжний лише двадцять четвертий прошарок інформаційного поля Всесвіту. Інопланетяни майже не здатні генерувати евотони самостійно й тому уклали угоду з Радою, предметом якої є технології, що передаються землянам, й евотони, що постачаються абсідеумам. Земна цивілізація здатна повністю задовольнити паразитичні потреби прибульців. І такий порядок зберігається вже довгі роки… День за днем!

Патрія – планета панівної в галактиці цивілізації патрійців, найдавнішої й найбільш гармонійно розвиненої з будь-якого погляду. Їхній світ далеко просунувся в бік вдосконалення, де повсякденне життя будується на неухильному дотриманні загальних для всіх цінностей, які називаються Принципами, а тісний взаємозв’язок з інформаційним полем забезпечує як синхронізацію всіх процесів у їхньому суспільстві, так і глобальну інформованість кожного патрійця. Представники їхньої цивілізації можуть спілкуватися між собою на вражаючій відстані, не вимовляючи вголос ані слова (здійснювати Виклик), подорожувати в просторі, не переміщаючи свого тіла (контакт очного свічення) і, звісно ж, здійснювати евотонування – забирання евотонів з навколишнього простору (як і абсідеуми). Їхній світоустрій не передбачає існування держави, а технологічний розвиток дозволяє цілковито використовувати сили антигравітації й величезні можливості евотона, зокрема задля дальніх польотів у космічному просторі з мінімальною витратою часу.

Понад те, патрійці володіють технологією складання життєвої мапи (Шлях), що дозволяє її власникові наперед дізнатися про Точки – неминучі події в життя, якість яких можна змінити. Простір між Точками заповнюють лінії – щосекундний вибір, який здійснює представник цієї цивілізації.

І нарешті, важливим знанням, яке мають у своєму розпорядженні жителі планети Патрія, є теорія просторової діри, згідно з якою Всесвіти існують один у одному за принципом «матрьошки», – у чорних дірах.

Велфарій – молодий і амбітний патрієць у віці ста п’ятдесяти років із відділу позапатрійних цивілізацій Інституту науки. Алмій – його друг і колега, розповідає йому про те, що вже шість патрійських діб цілковито відсутній зв’язок з Мілою, разом з якою Вел виріс і яка замінила йому сестру за відсутності їхніх близьких. Вона, несподівано для інших, відправилася на планету S24 для підтримки вже встановленого контакту з представниками місцевої цивілізації, якій нещодавно вдалося подолати гравітацію й вийти у відкритий космос.

Водночас усіх турбує ситуація, за якої вміст чергової Точки Велфарія вперше в історії недоступний для фахівців з відділу майбутнього. Феномен набуває епохального значення напередодні вибуху в чорній дірі галактичного центру, що означає народження в ній нового Всесвіту. Оскільки панівна цивілізація неодмінно має потурбуватися про проникнення в діру найдовершенішої речовини, зниклу Точку нерозривно починають пов’язувати із вибухом. Проте Вел відправляється на S24…

Земля. Велфарія зустрічає Стів Фоллінг разом зі своєю помічницею Діаною. Патрієць, покладаючись на допомогу Ради в пошуках Міли, несподівано залучається до участі в давно назрілому конфлікті між абсідеумами й патрійцями. Виявляється, уже достатньо тривалий час на Землі існує рух опору, очолюваний батьком Вела й Міли Вілірієм.

Після перестрілки із застосуванням інопланетних можливостей у одній з резиденцій Ради, що закінчилася вбивством двома абсідеумами Стіва Фоллінга, який захотів зіграти у власну гру й перекинутися на бік патрійців, Велфарій з Діаною втікають і тримають курс на Ліллехаммер у пошуках зброї і зв’язку. Саме в цьому норвезькому містечку розташоване одне з покинутих відділень опозиційного руху «Надія», до якого, виявляється, належить і Діана.

Абсідеуми, оголосивши вже давно очікувану ними війну Світовій Раді для її ліквідації як непотрібного посередника у справі управління планетою й відбирання евотонів, на очах Вілірія захоплюють Мілу безпосередньо біля Потьомкінських сходів у Одесі. Інтервентами керує не хто інший, як… Алмій! З’ясовується, що Шляхи Міли й Велфарія у фрагменті, що містить зниклу Точку, ідентичні. А отже, патрійці є прямою загрозою! Адже Точка, як вважають загарбники, – це момент переходу на п’ятдесятий рівень для патрійців, що абсідеумів не турбує. Проте інтервентам доступна інформація, що Вілірій кохав земну жінку, яка народила двох дітей, що є наполовину землянами. Тому момент переходу патрійців – це перехід і для землян… на двадцять п’ятий рівень! Рівень невтручання! І якщо абсідеуми помиляться, то вся їхня діяльність на планеті припиниться!

Дорогою до Ліллехаммера Вел і Діана закохуються один у одного. Одначе там патрійця таки спіймали, вправно підлаштувавши йому пастку. І тоді сили землян, що залишилися вірними Раді, головою якої обрано Вілірія, і невідкладно прибулих на планету воїнів-патрійців (патрійські Стражі) об’єднуються для вирішальної битви! І їм це вдається ціною неймовірних зусиль і численних життів.

Коли Алмій розуміє, що програв, у ньому прокидається патрійська душа. Рятуючи виснажених Велфарія, Діану, Мілу, Алона, Петра й відправляючи їх на Патрію, абсідеум усвідомлює хитромудрий, продуманий до дрібниць, успішно реалізований план Вілірія. Врешті-решт Алмій гине.

Джеймс, Андрій і Злата (очільниця корпусу патрійських Стражів і відродженої патрійської держави) залишаються на Землі. А Вілірій, завершивши свою місію, відправляється в новий Всесвіт.

Евотон поклав початок масштабним і неминучим змінам на Землі й у Всесвіті. Наскільки великі його можливості?

ГЛАВА 1

– Айюмі!

Дівчинка перевела замислений погляд із стелі на вчительку.

– Айюмі, де ти літаєш? – м’якше запитала жінка, що стояла серед класу. – Про що ми говорили з рештою учнів?

Японці не подобалося, коли її відволікали від роздумів. Процес взаємодії з інформаційним полем привертав її увагу більше, аніж решта всіх занять у житті. Ніякі хобі не могли порівнятися зі сприйняттям і засвоєнням неймовірної за об’ємом інформації, яка виявилася доступною для нового покоління землян.

– Ви запитали учнів про класифікацію елементарних частинок! – відкарбувала дівчинка.

Вчителька продовжувала дивитися на неї незадоволеним поглядом. Вона не могла зрозуміти: як Поколінню вдається зосереджувати увагу на декількох явищах водночас. Їй, звісно ж, розповіли свого часу про збільшені здібності людського мозку після переходу під час легендарної сутички з абсідеумами. Утім, ця інформація залишалася для більшості землян чимось фантастичним і недоступним для розуміння.

– Так, цілком вірно. Не відволікайся! Отже, що утворює речовину?

Сусідка Айюмі за партою швидко підняла руку.

– Так, Кетрін!

– У нашій частині Всесвіту й узагалі адрони та лептони утворюють свідомість, – промовила вона високим дитячим голосом.

– Назви мені, будь ласка, який-небудь калібрувальний бозон.

– Фотон! – відповіла дівчинка.

– Правильно! А гравітон належить до них?

Обличчя Кетрін зробилося напруженим.

– Так… – обережно промовила вона.

– Розумниця! – похвалила її вчителька. – Айюмі! Яку найголовнішу частинку ми забули назвати?

– Евотон.

– Розкажи нам про неї.

– Елементарна частинка. Належить до калібрувальних бозонів, за допомоги яких здійснюється нещодавно відкритий людством новий тип взаємодії.

– Не зовсім те, що я чекала від тебе почути, Айюмі!

– Ботанка! – почувся хлоп’ячий голос із задніх рядів.

– Він виявляється в розвитку свідомості! – продовжувала вона, не відволікаючись. – Евотони чинять безпосередній вплив на її концентрацію залежно від свого заряду.

– Айюмі! Досить!

– І звісно, евотон – це носій інформаційного поля!

– Я сказала, досить! – прикрикнула вчителька. – Я не хотіла знати, наскільки успішно ти засвоїла курс ораторського мистецтва. Досить мені зачитувати інформацію з вашого поля!

– Воно таке ж наше, як і ваше! – заперечила Кетрін.

Жінка поглянула на неї очима, сповненими ненависті.

– Мовчати, поки тебе не запитають! – закричала вона. – А ти, – вона показала на японку, – якщо й далі продовжуватимеш зчитувати мені інформацію, не запам’ятовуючи її, виростеш безграмотною й неосвіченою!

– Якщо я сприйняла інформацію – тож і запам’ятала! – обурено відповіла школярка.

– Ти думаєш, я повірю твоїм казкам? Я теж можу прочитати вголос з книжки декілька слів, а наступного дня нічого не пригадаю!

– Так у вас мозок інакше влаштований! Ваша короткочасна пам’ять досить слабка!

Класом прокотилася хвиля знущального сміху.

– Вважаєш мене недорозвиненою, так? – з обуренням промовила розлючена жінка. Вона підійшла ближче до дівчинки й уже замахнулася рукою для запотиличника, як раптом між Айюмі й учителькою з’явилася Кетрін.

– Це ще що таке?! Негайно сядь на місце! Інакше я все розповім твоїм батькам і поскаржуся керівникові!

– Згідно із затвердженою Світовою Радою програмою зближення поколінь, ваша поведінка є неприпустимою! Візьміть себе в руки, будь ласка! Інакше я скаржитимуся моєму татові, який працює в Раді!

У приміщенні запала тиша, а в повітрі застигла напруга. Дзвінок, що прозвучав, не дав можливості відповісти жінці, яка, втім, ляснула японку й грізно подивилася на десятирічну Кетрін.

Діти вийшли з класу й відразу розділилися на дві групи. Ті, які складали нове Покоління, народжене після переходу людства на двадцять п’ятий рівень десять років тому, завжди трималися разом. Вони були об’єктом прихованого презирства дітей, які хоч і були їхніми однолітками, але народилися раніше. Що вже й казати про дорослих.

– Не звертай уваги, я все розповім нашому тату, – звернулася Кетрін до своєї сестри, яку кілька років тому удочерили батьки американки.

– Не варто, Кеті, – з розумінням і вдячністю відповіла японка. – Система не працює й дає збої. Ти ж сама бачиш, що ніякого зближення не відбувається.

– Але ж я – зі старого покоління… – проникливо відказала Кетрін.

– Таких, як ти, – неймовірно мало. Он, глянь праворуч! Бачиш, як вони стоять і уїдливо шкіряться на нашу групу. Уявляю, що їм наговорили їхні батьки. А дорослі!.. – Айюмі підняла руку й торкнула те місце, куди нещодавно вдарила вчителька.

– Що, болить? – розреготався хтось з хлопців, який проходив повз них.

– Не твоя справа, довбню! – нервово відповіла Кетрін. – Абсідеумів на вас бракує!

– Кеті! Облиш! – заспокійливо попросила сестра. – Не дай Боже, щоб вони повернулися!

– Як ти? – запитав хлопчик, що підійшов.

– Дякую, Майкле. Дурня ще та!

Айюмі дбайливо дістала й передала йому якийсь зошит. Хлопчик узяв його й поглянув у бік дітей, що стояли навпроти.

– Кумедно!

– Що? – запитала Кетрін.

– Я відчуваю себе як homo sapiens^[1], що стоїть перед afarensis^[2]… Місіс Плез^[3] відпочиває!

Всі троє засміялися. З групи дітей навпроти вийшли троє найогрядніших хлопчаків, яким не сподобався їхній сміх, з відверто недоброзичливими намірами.

– Що, чверть від ста, вам мало запотиличників дали? – вороже запитав один з них.

Майкл зробив два кроки їм назустріч, перегородивши шлях до дівчаток. Найбільший хлопчак підійшов до Майкла впритул і грізно подивився йому в очі:

– Що, чверть від ста, отримати хочеш, задрипанцю?

Інший хлопчисько підскочив до захисника і штовхнув його ногою ззаду. Майкл, не втримавши рівноваги, врізався у третього здорованя, який зі злісним сміхом відштовхнув його назад.

Почувши крики, із-за спин переляканих дівчаток вибігли декілька хлопчиків. Отримавши сильний запотиличник, Майкл скрикнув і мимохіть простягнув руки вперед, а його очі зажевріли червоним світлом. Нападники з жахом у очах і боягузливим виском пригнулися. Хлопчики, що підбігли, вчинили так само, як Майкл.

– О боже! – закричала місіс Керрінгтон, пробираючись крізь скупчення дітей. – Майкле, опусти руки, милий! – вона нагнулася й обійняла його. Сяйливі очі згасли.

– Місіс Керрінгтон, він хотів евотонувати нас! – заскиглили школярі, випроставшись.

– І правильно! – втрутилася Кетрін. – Жаль, що не вийшло!

– Кеті! Замовкни! Тримай себе в руках! А ви, шибеники, зайдете після уроків до мене в кабінет!

– Але місіс Керрінгтон.

– Без «але»! Розійтися всім! І ви теж, захисники! – строго звернулася вона до хлопчиків, що підбігли на допомогу. – Майкле, евотонування – не жарти! Адже ти повинен це розуміти, як ніхто інший.

– Пробачте мене, будь ласка, – винувато вибачився школяр.

– І я муситиму повідомити про цей інцидент вашим батькам! – строго звернулася вона до дітей.

* * *

Надвечір’я. Сонце відсвічувало на лакованому столику жовтими відблисками, характерними для другої половини дня. На небі ані хмаринки. Теплий вітерець кружляв у химерному танку тополиний пух. Небосхил раз по раз розтинали антиграви, які трималися відносно невеликої висоти. Проте звідси, з антигравітаційної платформи замість звичного стільця, здавалося, що ці нові для землян транспортні засоби літають набагато вище.

– Чашку еспрессо, будь ласка, – попросив чоловік років сорока, що сидів за столиком, в офіціантки, яка підійшла до нього. Він викликав голограму свого Помічника й поглянув на годинник. Потім подумки відкрив останнє зведення новинних заголовків з невеликими коментарями під ними. Один з них інформував, що в Китаї знову було здійснено теракт у центрі великого міста. Вибух забрав життя кількох десятків людей. Він відкрив відео й, спершись рукою на підборіддя, з обуренням проглянув відображені камерами декілька секунд. Потім він прочитав наступну новину про те, що Об’єднані збройні сили Світової Ради готові до відповіді на здійснені радикалами злочини.

– Олександре, здрастуйте! – гаряче звернувся до нього чоловік такого ж віку.

– Петре! – жваво відреагував його співрозмовник, піднявшись і міцно обійнявши свого друга. – Здрастуйте! Я тебе не бачив уже декілька років!

– Насправді два роки, – з посмішкою зазначив Петро.

Вони потиснули один одному руки й сіли за стіл.

– Як твої справи?

– Нормально!

– Як Патрія?

– Досі пристосовуємося до нових умов.

– Держава? Режим оперативного управління?

– Так.

– Так ви ж тоді перейшли на п’ятдесятий рівень… У Норвегії! Невже досі не відновили зв’язок зі своїм інформаційним полем?

– Відновили, але Злата… – Петро несподівано вмовк і замислився над словами, які він зібрався вимовити. – Вона щось недобре відчуває. Ферруанці досі патрулюють нашу бінарну зоряну систему. Так само як і інші ділянки нашої галактики.

– Вони щось конкретне шукають? – поцікавився Олександр.

Петро промовчав.

– А ти все так само один?

– Так, – відповів росіянин, що прилетів на Землю. – А як твоя сім’я? Як Володимир?

– Уже у школу ходить, – з усмішкою відповів Олександр.

– Незвично? – обережно запитав Петро.