«Розум не дає нам спати, а влада – прогулюватися собі на втіху», – подумав граф і повернувся до театру. Йому спало на думку взяти ложу в третьому ярусі: там його ніхто не помітить, і він зможе досхочу дивитись на ложу другого яруса, де він сподівався побачити графиню. Цілі дві години довелось чекати, але закоханому міністрові вони не здалися надто довгими. Переконаний, що його ніхто не бачить, він з утіхою віддавався своєму шаленству. «Старість, – казав він собі подумки, – передусім виявляється в тому, що людина вже нездатна на таке чарівне хлоп'яцтво».

Врешті графиня з'явилася. Він захоплено розглядав її, озброївшись лорнетом. «Молода, пишна, легка, як пташка, їй не даси більше двадцяти п'яти років, – думав він. – Вона чарівна не лише своєю вродою: у кого ще зустрінеш таку душу? Це сама щирість, ніколи вона не дбає про розважливість, вся віддається враженню хвилини, завжди тягнеться до чогось нового! Розумію тепер усе шаленство графа Нані».

Поки граф думав про те, як завоювати щастя, що витало перед його очима, він знаходив своєму безумству чудове виправдання. Але згадуючи про свій вік і клопоти, іноді вельми обтяжливі, що сповнювали його життя, він втрачав певність у своїй правоті. «Людина розумна, але перелякана на смерть, дає мені купу грошей і змогу розкішно жити за те, що я ходжу в її міністрах. Але якщо завтра він прожене мене, я залишуся тільки старим жебраком, тобто останнім нікчемою. Оце-то супутник життя для графині!»

Такі думки гнітили, він знов починав дивитись на пані П'єтранера і, щоб думати про неї вволю, не квапився до її ложі.

«Вона, як мені розповідали, взяла в коханці Нані лише на те, щоб дошкулити бовдурові Лімеркаті, який побоявся розправитися з убивцею її чоловіка ударом шпаги або принаймні з допомогою найманого кинджала. А я задля неї двадцять разів бився б на дуелі!» – захоплено казав собі граф. Раз у раз він позирав на театрального годинника, де світні цифри, кожні п'ять хвилин змінюючись на чорному тлі, уже показували той час, коли глядачі могли відвідувати в ложі приятелів. Граф міркував так: «В її ложі я можу пробути од сили півгодини – ми ще з нею малознайомі. Я себе зраджу, якщо залишусь довше. А при моїх літах та ще при цьому клятому пудреному волоссі я матиму не ліпшу міну, ніж Кассандр.^[127] І тут наважитися змусило його одне міркування: «А що, як графиня піде одвідати когось в іншій ложі! Добра ж мені буде нагорода за те, що я не даю собі втішатися повною мірою!» Він підвівся, збираючись іти до графининої ложі; і раптом йому перехотілось іти туди. «От чудасія! – сміючись із себе, міркував він, зупиняючись на сходах. – Я боюся, боюсь, та й годі! Такого зі мною не траплялося вже двадцять п'ять років!»

Переборовши себе, він усе-таки зайшов до ложі і як людина мудра вирішив скористатись із свого збентеження. Він аж ніяк не силкувався поводитися невимушено і вразити дотепністю в якійсь цікавій розповіді. Навпаки, він мав мужність бути несміливим і вжити свій тонкий розум на те, щоб його хвилювання стало помітним, але аж ніяк не смішним. «Якщо їй це не сподобається, – сказав собі граф, – я пропав. Втішна картина: несміливий поклонник з пудреним волоссям, в якому без пудри світилася б сивина! Але ж хвилювання моє щире і, отже, може здатися смішним лише тоді, коли я підкреслюватиму його або хвалитимусь ним».

Проте на зачіску свого нового залицяльника графиня вже не зважала, хоча пудрені голови брата, небожа і нудних добропристойних сусідів їй набридло бачити в Гріанті за столом. В неї була причина, що заважала їй сміятися при появі графа в ложі: вона нетерпляче ждала новин про Францію, що їх Моска повідомляв наодинці, звичайно, все вигадуючи. Того вечора під час обговорення чергових новин вона помітила, що в нього гарні й добрі очі.

– По-моєму, – сказала вона, – в Пармі, серед ваших невільників, ви не маєте такого приємного погляду, адже він усе зіпсує: ті бідолахи почнуть сподіватися, що їх не повісять.

Простота цього чоловіка, на загальну думку, першого італійського дипломата, приємно вразила графиню, вона побачила в ньому якийсь чар. До того ж він говорив гарно й палко, тому її не образило, що на один вечір йому спала охота вдавати з себе закоханого, вона гадала, що цим усе й обмежиться.

Одначе то був великий і дуже небезпечний крок. На щастя, для міністра, розбещеного успіхами в пармських дам, графиня щойно прибула з Гріанти, де її розум ніби застиг од нудьги сільського життя. Там було не до жартів, і вишуканість світського життя здавалася їй якоюсь чудесною новизною. Вона не була схильна сміятися з будь-чого, навіть із сором'язливого сорокап'ятирічного закоханого. А через тиждень графові зальоти могли б зустріти зовсім інший прийом.

В Ла Скала з візитом у сусідню ложу приходять не більше, ніж на двадцять хвилин, – такий тут звичай. Граф цілий вечір провів у ложі, де мав щастя зустріти пані П'єтранера. «Ця жінка, – думав він, – вернула мені всі шаленства молодості!» Але він відчував, що це небезпечно. «Може, мені вибачать цю дурницю через моє становище всемогутнього паші, який панує за сорок льє звідси. Адже в Пармі така нудьга!» Одначе кожну чверть години він давав собі слово негайно піти.

– Признаюся, синьйоро, – зі сміхом казав він графині, – в Пармі я помираю від нудьги і тому мені не грішно тішитися радістю, коли вона зустрічається на моєму шляху. Отож дозвольте мені на один лише вечір, без усяких розрахунків на майбутнє, виступити перед вами в ролі закоханого. На жаль, через кілька днів я буду так далеко від цієї ложі, де забуваю всі прикрощі і навіть, як ви слушно зауважили, всі правила пристойності.

Через тиждень після цього неймовірно довгого візиту в ложі Ла Скала і після низки дрібних подій, розповідь про які обтяжила б цей роман, граф Моска вже безтямно закохався, а графиня стала думати, що вік – не завада, якщо людина тобі подобається. В такому настрої вони й розлучилися, коли Моску через кур'єра викликали до Парми. Принц, очевидно, без свого міністра потерпав від страху. Графиня повернулась до Гріанти; чудовий цей куточок здавався їй тепер пусткою, бо його вже не прикрашала уява. «Невже я прихилилася душею до цього чоловіка?» – питала вона себе.

Моска написав їй, цілком щиро запевняючи в тому, що розлука відібрала в нього предмет усіх його думок. Листи його були цікаві й дістали добрий прийом. Граф придумав гарний вихід, щоб не розсердити маркіза дель Донго, який не любив платити за доставку листів у маєток: він посилав листи кур'єром, який здавав їх на пошту в Комо, Лекко, Варезе або в якомусь іншому гарному містечку на березі озера. Відповідь граф сподівався одержувати з тим самим кур'єром і домігся мети.

Для графині дні приїзду кур'єра скоро стали подією. Кур'єр привозив квіти, фрукти, маленькі подарунки, що не мали цінності, але були зворушливі. Спогад про графа пов'язувався з думкою про його велику владу. Графиня зацікавлено слухала всі відгуки про нього. Його здібностям віддавали належне навіть ліберали.

При пармському дворі граф вважався головою партії запеклих монархістів, і звідси йшла його лиха слава, тоді як партію лібералів очолювала маркіза Раверсі, багатійка й інтриганка, здатна на все, навіть на успіх. Партію, усунену від влади, принц намагався не позбавляти надій. Він знав, що, навіть сформувавши кабінет міністрів з гостей салону пані Раверсі, він завжди залишиться володарем. Про ці інтриги в Гріанті розповідали безліч подробиць. Відсутність графа Моски, людини, на загальну думку, обдарованої та енергійної, дозволяла забувати про його пудрене волосся – символ усього косного й нудного. Це була дрібниця, просто нісенітниця, один з придворних обов'язків, тоді як сам Моска грав дуже значну роль при дворі.

– Двір – це щось безглузде, але потішне, – казала графиня братовій дружині. – Це як цікава картярська гра: в ній треба дотримуватися певних правил. Хіба правилами гри в віст хтось стане обурюватися? А звикнувши до них, як приємно оголосити противникові великий шлем.

Про автора численних люб'язних послань графиня думала часто, і той день, коли надходив лист, ставав для неї святом. Вона брала човна й вирушала читати листа в якомусь чарівному куточку над озером: у Пліньяну, в Белано або у Сфондратський гай. У розлуці з Фабріціо ці листи ніби трохи її втішали. Не виникало сумніву, що граф дуже закоханий, і через місяць вона вже думала про нього з почуттям ніжної дружби. Граф Моска зі свого боку майже щиро запевняв у листах, що ладен подати у відставку, кинути міністерський портфель і прожити з нею життя до кінця днів у Мілані чи десь-інде. «Мої статки – чотириста тисяч франків, – додавав він, – отже, ми матимем п'ятнадцять тисяч ліврів прибутку».

«Знову ложа, своя карета і таке інше», – подумала графиня. Це були приємні марення. Вона знову втішалася чудовими краєвидами озера Комо. Вона приходила тепер на берег, щоб марити про повернення до блискучого й незвичайного життя, яке, всупереч усій очевидності, ставало для неї можливим. Графиня бачила себе на міланському Корсо щасливою й веселою, як за правління віце-короля. «Молодість чи принаймні кипуче життя знов повернеться до мене!»

Буйна уява іноді приховувала від неї дійсність, але ніколи вона не мала свідомого самообману, викликаного боягузтвом. Ця жінка насамперед була щира з собою. «Шаленства уже трохи не для мого віку, а заздрощі, такі ж сліпі, як і кохання, можуть отруїти мені життя в Мілані. Моя шляхетна бідність і відмова руки двом багатіям після чоловікової смерті викликали пошану до мене. Мій бідолашний Моска не має й двадцятої частки того багатства, яке клали до моїх ніг два бовдури – Лімеркаті і Нані. Скромна вдовина пенсійка, вибита на превелику силу, ніяких служників (скільки це викликало розмов!), кімнатка на шостому поверсі, а біля брами двадцять екіпажів – усе це становило колись небуденне видовище. Але хоч би як уміло я поводилася, мені доведеться пережити чимало прикрих хвилин, коли я вернуся до Мілана, маючи лише вдовину пенсію, а житиму заможно, як буржуа, на п'ятнадцять тисяч ренти, яка збережеться у графа Моски після відставки. Мої заздрісники дістануть грізну зброю: граф одружений, хоча давно вже не живе з дружиною. В Пармі про розлучення всі знають, але міланці почують про нього вперше, і цей розрив припишуть мені. Тож прощавай, чудовий театре Ла Скала, прощавай, предивне озеро Комо!»

Незважаючи на всі ці можливі прикрощі, графиня прийняла б графову пропозицію піти у відставку, якби мала хоч маленький маєток. Вона вважала себе немолодою жінкою і боялася двора. Але ось що здасться неймовірним по цей бік Альп: ради неї граф справді охоче подав би у відставку, принаймні він зумів переконати в цьому свою кохану. В кожному листі він із шаленою, з дедалі більшою жагою благав її про нове побачення в Мілані і нарешті домігся її згоди. «Присягатися, що я палко кохаю вас, я не буду, я не хочу брехати, – сказала йому графиня, прибувши до Мілана. – Я була б рада покохати так, як кохала в двадцять два роки, але мені вже за тридцять. Я бачила, як на очах розвалювалося те, що здавалось мені вічним! Але я відчуваю до вас ніжну дружбу, безмежну довіру і ставлю вас над усіх чоловіків». Графиня гадала, що каже цілком щиро, а проте наприкінці своїх запевнень вона дещо покривила душею. Фабріціо, при бажанні, можливо, взяв би гору над усіма іншими в її серці. Зате в очах Моски Фабріціо був лише дитям. Через три дні по від'їзді юного шаленця до Новари граф прибув у Мілан і поспішив одвідати барона Біндера, щоб поклопотатися про хлопця. Одначе сам він вважав вигнання неминучим.

Моска прибув до Мілана не сам, він привіз у своїй колясці герцога Сансеверіну-Таксіса. Це був гожий шістдесятивосьмирічний дідок, шпакуватий, досить ґречний і охайний, дуже багатий, але не дуже родовитий. Дід його на посаді головного відкупника податків пармського князівства нажив мільйони. Його батько домігся призначення посланником пармського принца при H *** дворі завдяки таким доказам: «Ваша високість, ви даєте послові при H *** дворі тридцять тисяч франків платні, і він там здається постаттю досить жалюгідною. Якби ви призначили на цю посаду мене, я задовольнився б шістьма тисячами франків на рік, видатки ж мої при H *** дворі не опускатимуться нижче ста тисяч франків. Крім того, мій управитель вноситиме щороку до каси пармського міністерства закордонних справ двадцять тисяч франків. На таку суму можна при мені утримувати будь-якого секретаря посольства, і я нітрохи не цікавитимуся дипломатичними таємницями, якщо він такі матиме. Моя мета лише додати блиску своєму свіжоспеченому дворянству і надати йому ваги, діставши таку важливу посаду в нашій країні».