4,3
11 читателей оценили
201 печ. страниц
2017 год
Оцените книгу
  1. ZanoZZZa
    Оценил книгу

    Так как книга написана на двух языках - позволю себе такую вольность и напишу рецензию на русском языке. Хоть и писать тут особо нечего.
    Я увидела эту книгу в магазине в единственном, тогда еще, экземпляре и не смогла пройти мимо, ведь увидела столько знакомых фамилий, среди которых Фоззи, ненавистная мне Карпа, еще неизвестный Жадан, ну и конечно же, глубоко уважаемый и любимый Кидрук. Последний и сыграл решающую роль в покупке книги, ведь кто-кто, а Макс фигни не напишет.
    Мне следует быть предельно осторожной, но при этом максимально откровенной в своих высказываниях, поэтому знайте, что я говорю исключительно то, что чувствую по окончанию чтения. Итак. Целая группа писателей собралась вместе, чтобы написать единое произведение об Украине и ее наследии, ряд историй, объединённых одной ДНК.
    Начало меня, к сожалению разочаровало. Я понимаю, что цель Жадана была в том, чтобы перенести нас в старую Украину - со сложной, непонятной речью и далеким для современных людей, бытом. Но общее впечатление от его, и к сожалению, и следующих произведений было крайне негативным. Скучно, практически как на занятиях по украинской литературе, где-то около Стуса, Коцюбинскького и т д. Не люблю это с детства, уж не обессудьте.
    Удивительно, но Карпа в этой книге не стала причиной раздражения, доставшаяся ей героиня прописана хорошо, вставки на французском уместны и корректны, так как героиня по сюжету проживает во Франции.
    Немного легче воспринимается история Фоззи, пишет он легко и просто, персонаж понятен и читается о нем легко, но я бы не сказала, что слишком увлекательно.
    Основная нагрузка, как по мне, легла на плечи Макса Кидрука, которому пришлось собрать все истории воедино и представить нам мир будущего. И автор делает это безупречно, впрочем, как и всегда. То, что открывается перед нашими глазами - интересно и захватывающе, при этом трогает и задевает за живое то, что это - прогнозируемо.
    И знаете, если бы всю эту книгу написал Макс с Карпой и Фоззи - вышло бы здорово, и мне наверняка бы понравилось, но увы, во всем остальном для меня оказалось слишком мало жизни.
    Нельзя хвалить книгу только за ее концовку. И оставлять ее на полке из-за одного лишь Макса я не хочу, пущу сие творение по рукам.
    2 из 5.

  2. kartata
    Оценил книгу
    Деяких людей роблять митцями прості речі. Те, як вони живуть свій кожен день.

    Книга дуже сподобалась!
    Прочитала за один вечір, не відриваючись.
    І Жадан, і Винничук неймовірно точно та атмосферно передали Україну та Львів того часу. Згадалась книга "Танго смерті" того ж Юрія Павловича.
    Читається така історія, особливо в ніч перед Різдвом, - ніби медом по душі розливається.
    Всі ці місцини, говірки, кірхи і кнайпи стають тобі рідними, ніби ти щойно звідти.
    Вразила і Карпа, і Фоззі.
    Ну а від Кокотюхи та Кідрука - годі було й чекати чогось нецікавого.
    Тож, книгу однозначну раджу!
    Одна з улюблених нині.
    Така собі відсилка до "Хмарного атласу".

  3. DafnaRinger
    Оценил книгу

    Книга "ДНК", яка вийшла з-під пера аж сімох (!) українських авторів (Жадан, Винничук, Карпа, Фоззі, Кокотюха, Рафаєнко та Кідрук) — це історія поколінь через життєві історії кожного окремого представника. Неприкаяність і пошук своєї країни, свого дому. Хитрощі і намагання будь-якою ціною вижити, знаходячись між молотом і ковадлом, між "совєтами" і німцями. Мрії і сподівання на краще життя розкиданих по світу українців. Радянська система освіти та армія. Проблема расизму, національної дискримінації, антисемізму та сексизму. "Гідного" життя в Радянському Союзі. Ядерної зброї. (Частина Фоззі "Гены, гены" видалася найстрашнішою...) Екології. Науки. Колонізації. Війни та миру. Людських відносин.

    Поневіряння українського народу і постійний безперервний пошук своєї "обітованої землі", "охоплені ідеєю відвоювати Україну, вийняти її зі свого серця й дати їй прорости в кривавому повоєнному ґрунті". Як каже Марко, герой, з якого починається ця розповідь поколінь: «Випадало мені бути біженцем, утікачем, без країни й прапора, з ідеєю в серці, з мукою в душі, з підробленим паспортом у кишені».

    Жодну з семи розказаних життєвих історій не назвеш щасливою. На кожного персонажа, чиї спогади представлені у книзі, припала якась війна чи революція, а то й разом... І від цього стає страшно, бо з того всього випливає — людство не може жити в мирі, не вміє домовлятися і спрямовувати усі свої сили на розвиток і процвітання. І Кідрук в останній історії підсумовує: ніякі прогреси, ніякий розвиток науки, польоти в Космос і колонізація Марсу не варті нічого, коли зміни не відбуваються в нашій свідомості, коли замість того, щоб вчитися на власних помилках, ми знову й знову їх повторюємо. «Від усвідомлення, що марсіанські колонії приречені повторити всі етапи розвитку земної цивілізації, мені стало моторошно. Невже ми нічого не можемо вдіяти і спільнота на Марсі має неминуче пройти крізь власні Темні віки, перехворіти на нацизм, пережити епоху диктаторства?»

    В OUTRO лунає думка: «Світ донедавна був жахливий і ми готові зрозуміти, що треба змінити, щоб його врятувати. Тепер ми знаємо, як нарешті стати мудрішими».Вивчивши спогади поколінь? Хотілося б вірити, що колись ми станемо мудрішими... 

    P.S. Не знаю, чи автори дійсно хотіли це зробити, чи це тільки я побачила в книзі алюзію на «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, в центрі якого була родина Чумаків, зокрема Андрія Чумака. Героя, з якого починається і яким закінчується "ДНК" звати саме Андрій Чумак, і тут же Харківська область і Харків, що є місцем подій і в «Саді».

  1. Історія кожної людини, так само як і історія народів, не багато значить, якщо її замовчувати.
    12 ноября 2018
  2. Цікаво, подумав я про Хоткевича. Весь світ — театр. Зброї, ясна річ, не було.
    18 апреля 2017
  3. — Ну добре, — боявся я заперечити, — але важко боротися за те, чого не існує в природі. Як боротися за Україну, якої немає? — розпачливо розводив я руками, показуючи на довколишні театральні декорації, старанно мальовані аквареллю. — Вона існує, — сказав мені Павло. — Отут, — приклав він руку мені до грудей. — Де б’ється твоє серце. — І швидко прибрав руку. Я слідом так само приклав руку собі до грудей, дослухаючись до власного серцебиття. Але серце моє не билося.
    18 апреля 2017