Отзыв на книгу «Яблуневі квіти»

Я пересічний читач без спеціальної літературної освіти, який читає, нажаль, небагато і виключно для власного задоволення, тому вважаю, що не маю права на критику, але "Яблуневі квіти" Юрія Кирика, попри очікування, стали для мене суцільним розчаруванням. Думаю, для будь-якого автора братись за історію, де персонажами виступають реальні конкретні люди з минулого є великим ризиком. Книголюб, що не цурається документалістики (нехай у вигляді популярних фільмів чи передач), буде ставити під сумнів достовірність описаних подій та особистостей. Про персоналії розповіді я неодноразово чула, тому до роману підійшла з натхненням - письменник сам каже в передмові, що опрацював багато архівних даних, а дізнаватись нові факти про великих людей і величні споруди свого часу - пізнавально й корисно ;) Але вже після 30 сторінок тексту натхнення змінилось скепсисом, і я книгу домучувала, а не дочитувала. Розібратися в причинах цього вирішила сама для себе.
Документальні матеріали й художній вимисел не змогли об"єднатися у струнку цікаву розповідь. Негармонійні переходи між темами (процес будівництв і функціонування театрів Львова змінюється порадами родича, як дбати про молоду дружину, аби та не зраджувала, наприклад) змушували перечитувати окремі абзаци , щоб зорієнтуватися, про що конкретно йде мова й перелаштуватись з історичної довідки на перипетії в житті персонажів. У мене склалось враження, що автор бажав вкласти в текст максимум достовірних фактів, щоб передати настрої епохи, атмосферу, що панувала в аристократичних і мистецьких колах, але між сценами відсутній "плавний" зв"язок, тому оповідь скидається на ковдру з клаптиків (гастрономічні вподобання панства змінюються промовою Поля Вінцента про любов і мистецтво і т.д.). Діалектизми й польські слова різко переходять в сучасну лексику, що сприймалось якось неорганічно. Згадуються численні особи, які не мають жодного впливу на сюжет. Зрозуміло, що достеменно вивчити стосунки подружжя й почуття окремих людей в архіві не можливо, і письменник змальовує найімовірніший сценарій сімейного життя (та розлучення) головних героїв, мабуть, тому й суперечить сам собі в окремих епізодах. Про "емоційний вияв емоцій" я вже мовчу.
Роман хоч і позиціонується, як спроба розказати про непересічну особистість Станіслава Скарбека та його дітище - театр, але сюжет концентрується довкола Софійки Яблоновської.
Софійка. Здається, Кирик намагався змалювати її надзвичайно привабливою, мудрою, "ексклюзивною" жінкою для свого часу, але в першій половині книги я її побачила розманіженою панянкою, що виросла на романтичних новелах із батьківської бібліотеки, вийшла заміж із підліткової примхи. Не позбавлена міщанських стереотипів й марнославства, відчайдушно прагне потрапити "в світ". Вона вихована, розумна, запальна, пристрасна поціновувачка малярства, але разом з тим егоїстична, поверхнева, капризна й амбіційна. В другій половині - просто сексуально невдоволена жінка. Думаю, шлюб Яблоновської із Скарбеком був приречений з самого початку, оскільки грунтувався не на глибоких і щирих почуттях, а на бажанні незрілої особистості вирватись із провінційного оточення та здобути гідне місце в товаристві. Софія не була серйозно налаштована на сімейне життя, не мала потягу зрозуміти власного чоловіка, його потреби й захоплення. Станіслав у свою чергу приділяв недостатньо часу й уваги юній дружині. Комерція стояла для нього на першому місці (його дика енергія знаходила вихід лише в реалізації екстраординарних, ризикованих задумів і проектів), інтереси подружжя теж значно розходилися, додайте ще різницю у віці понад 20 років. Хоча автор, як на мене, прозоро натякає, що однією з основних причин розпаду шлюбу було невдоволення Софії в ліжку.
Скарбек. Людина для своєї епохи виняткова! Невтомний працелюб, ентузіаст, інтелектуал, вольовий і цілеспрямований чоловік, що до останнього бореться за втілення ідей, які на перший погляд, втілити не можливо. Гуманіст і меценат, яких не знала не тільки Галичина, а й вся Австро-Угорщина. А чоловік, схильний до глибоких захоплень проектами, буде віддалятись від дружини, що його не розуміє й не підтримує. Автор сам визнає, що відкрити чи хоча б наблизитись до відкриття таємниці особистості Станіслава Скарбека не зумів (ст.67).
А от про зведення монументального і феноменального театру у Львові написано мало і побіжно.
Тому за ідею, короткий історичний екскурс, оформлення видання - плюс, а за все решту - мінус :(((