Перше оповідання Євгена Положія - "Обраний" дуже схоже на шкільний твір - коли тобі дали тему, яка ну зовсім-зовсім не до душі, а написати щось треба, та ще й обсяг витримати. І от ти пишеш - радість, вона повсюди, радійте люди - ви особливі. Пишеш, пишеш - вже ж нібито й небо описав, й перехожих і навіть собаку, а сторінок ще замало. І ти пригадуєш якийсь відомий класичний твір (такий, щоб поскладніше, та потовстіше був), і вже пишеш про нього (ну той що, що з читачів збірника його найімовірніше прочитало відсотків 30 щонайбільше), проте місія виконана, тридцять сторінок надруковано.
Тим контрастніше читати далі Люко Дашвар "Лакмус" – простий, але символічний твір з алегоріями та наявністю сюжету.
"Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші..." - І в цьому, на мою думку, є головна думка твору. Незважаючи на відкритий кінець, хочеться вірити в світле майбутнє. Тим паче, що далі йде твір Макса Кідрука "Я полечу!" - цікаве, кумедне, легке і напрочуд молодіжне оповідання. Більше не буду нічого про нього писати - краще один раз прочитати оригінал.
Лариса Денисенко "Каштанове пташеня" - такі історії забуваються перші. Написано легко, проте сюжет скоріш сумний, ніж радісний.
Сергій Жадан "Шляхи сполучення" - тема кохання ніколи не втратить своєї актуальності, а тут ще й несподіваний кінець.. Зрештою мені теж сподобалось.
Галина Вдовиченко "Запах скошених кульбабок" - мила і трохи сумна історія про чудову жінку, котра жила не в чудовий час. З таких милих бабусь треба брати приклад!
Олександр Гаврош "Жертва любові" - упущені можливості - це скоріш привід для смутку, ніж для радості. Але життя у нас таке, яке є - прожив його вже не можна переписати наново - і треба про це завжди пам'ятати.
Яна Дубилянська "Остров" - це наче уривок з якоїсь пригодницької книги. Нам описали головних герої, місце їх майбутньої мандрівки і ... на цьому закінчили. Якщо добре попрацювати, з того міг би вийти досить непоганий роман... Саме так..
Ірен Роздобудько "Місцевість" - оповідь в дусі Оруела з посиланням на радянські часи, яка нас плавно виводить на наступний (він же останній) твір - Володимир Лис "Дорога 1429-2014". Взагалі це навіть не твір, а скоріш збірка статей різних років, об'єднана одним автором, однією темою, і доповнена висновком (проте від того не менш цікава). До НАТО можна ставитись по-різному. Я не люблю політику і не буду у неї лізти, нехай кожен вирішує для себе якого боку вулиці йому притримуватися. Скажу лишень, що мене шкрябонула по серцю промовка про мову.
"Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою."
Під іноземною малась на увазі російська (це так, про всяк випадок). Я дуже люблю українську мову, хоча більшу частину свого життя спілкуюся російською. Але також можу спілкуватися англійською та ще декількома східними та європейськими мовами.. і ніколи не могла зрозуміти цих реверансів навколо мови - вона потрібна, щоб люди могли ладнати між собою, а не навпаки. Якщо серед сотні нормальних людей ти зустрінеш десять - хамів, це не значить, що й всі інше 90 такі ж самі. Це не мова винна, а люди. То ж і причина в вихованні, а не в тому, що хтось з заходу, а хтось - зі сходу.
Взагалі збірка мені сподобалась - видно що кожен з письменників по своєму хвилюється за рідну країну, і це приємно. Тим паче в такі часи.
