«Гнездятся скорпионы
под короной…»
Туманні шотландські гори-велетні, поля в зеленій імлі, шпилі дерев'яних церков, пронизуючих хмарне небо. Криваво-червоний марсовий пил на полі бою, смарагдова містичність лісу, піщаний замок на березі крижаного моря. Повітря просякнуте чорною магією та безумством. Надривні почуття, що піднімаються з самого дна і отруюють гріхом невинні душі. Градус епіки зашкалює уже з перших секунд. Мова, шати, фарби, звуки, мовчання, погляди і скажена атмосфера божевільного вихору Шекспірівської уяви! Лунав могутній бойовий клич, що стрясав землю, пронизливо ридали струни, а поки що просто воїн Макбет бачив три невиразні обриси жіночих фігур, які надривно шепотіли, пророкуючи щось значно більше, ніж військова слава і пошана короля.
Шекспір, як автор, набагато кровожадніший від Джорджа Мартіна і Стівена Кінга разом узятих, і тому його п'єси наповнені кров'ю, вбивствами, спалюваннями, зрадами та іншою середньовічною буденністю. Король з'їжджає з котушок. Кров заливає одяг, руки, обличчя і поля. Влада і помста на небезпечно близькій відстані. Смерть неминуча і багатство теж. Це було похмуро, захоплююче, таємниче, жорстко. Всупереч своїм звичаям, Шекспір тут не лл'є води, навпаки, дія напружена до межі, вона тримає тебе і не відпускає до самого кінця. Нігде і ніколи я не зустрічала настільки чіткого опису того, як спокушає влада. Ось він, універсальний типаж честолюбного політичного діяча. Читаємо «Макбет», а на його місце можна поставити будь-якого з тиранів - Наполеона, Кромвеля, Сталіна, та кого завгодно! Це навіть не п'єса, а якесь одкровення згори, вибух геніальності, яка осяяла нашу цивілізацію і буде ще довго випромінювати своє світло.
«Я хотел ещё раз прочесть «Макбета», но не рискнул. Я боялся, что… это чтение меня убьёт» (с) Гете