Давайте повернемось трішки назад у часі. Туди, де головний герой ще не професор, а звичайний молодик-аспірант. Ще зовсім юний і не досвідчений, з притаманним для свого віку максималізмом.
«Факір» В’ячеслава Васильченка має довгу історію: книжка йшла до читача майже чверть століття. Автор декілька разів відкладав її написання на кращі часи. Її назва інтригує, є в ній щось таємниче та незрозуміле. А саме тлумачення слова дещо підлило масло у полум’я моєї цікавості і маленький вогник дедалі більше розгорався, поступово перетворюючись у величезне вогнище. «Факір – це фокусник, йог, дресирувальник тварин, заклинач хвороб, тлумач снів, ковтач шпаг. У переносному сенсі - фокусник, маг.» - так стверджує нам портал Вікіпедія.
Історія розгортається на теренах вигаданого острова Авгі в Егейському морі. Головний герой – Богдан Лисиця – відправляється на відпочинок у пансіонат «Прерія» - так звучить офіційна версія. Де-факто ж він вирішив красиво піти з життя, не витримавши свого любовного фіаско. Його кохана дівчина, Регіна, перед самим шлюбом тікає і зникає безслідно, що дуже вплинуло на молодого коханця-невдаху. Ступаючи на борт катера «Делавар» із револьвером у валізі, юнак навряд чи міг знати, що його шлях ще не завершено, що всі квіточки його ще чекають попереду. Там він знайомиться з поетом Марком Тейлором, який згодом стає йому другом. Познайомившись вони обговорюють подію, що сталася минулої ночі: підступно пограбували доньку мільйонера Антонiса Димитрiадiса Пенелопу, викрадено коштовності на кругленьку суму. А також на вулиці Адріанополя знайшли тіло невідомого чоловіка. Поруч із тілом знайшли напис написаний кров’ю «містер Чужі Обличчя»…
Зійшовши на берег Богдана постійно переслідують, як настирлива муха, думки про Регіну, про револьвер, та про істинну ціль його приїзду. І тільки дивні події, що відбуваються ще з самого початку курорту, навколо головного героя, якось відволікають його від лихих спогадів та непотрібних думок. Від «гріховного», нашого героя рятує автор, підкинувши серію убивств на острові. Але таких незрозумілих і заплутаних, що аж чорт там ногу зломить. Щоб розрубати такий гордіїв вузол навряд чи вистачить одного меча, тому Тейлор і Лисиця починають спільно розслідувати загадкові вбивства. Ось так і з'явився дует самозваних детективів, на яких звалилася тяжка ноша слідопита. Завдання вимальовується не з простих: невідомо хто вбивця і невідомо хто буде наступною жертвою. І тим не менш, крок за крок, вбивство за вбивством, не дивлячись на невдачі і плутанину, вони продовжують розслідування, доки не вийдуть на самісіньку стежку під назвою «правда».
У письменницькій діяльності як і у риболовлі головне – «наживка», а далі, гачком і сіткою, і дурень впорається. Скажу відверто: початок смачний та багатообіцяючий. Зачепило. Але що стосується середини і кінцівки, то я дещо був розчарований. Не сильно… Трохи… Лише на саму крихту… Читаючи книжку очікуєш побачити українську версію Шерлока Холмса з його фантастичним дедуктивним методом, Еркюля Пуаро або хоча б детектива Коломбо, а отримуєш Андрія Шкараду Кокотюхи. Так, не погано, але все одно не те… Сподобались вірші Марка Тейлора, які насправді належать авторові. Він якось зізнався, що у юності захоплювався поезією. Його здатність писати не погані вірші чудово розбавило і надало родзинку самій книжці. Зміст трошки затягнутий, але що-що, а от сюжетну лінію В’ячеслав Миколайович закручувати уміє. Із суцільного хаосу подій створив чітку логічно пов’язану картинку.
Це була одна із перших книжок українських авторів, які я прочитав і впевнений, що буде далеко не остання. У сучасної української літератури як і у самих українських письменників є великий потенціал. А ця книга і є підтвердженням цього. Тому і не сумніваюсь у майбутньому нашої літератури. Вона у хороших руках!