– Якщо ти порадиш щось ділове…

– Бенах порадить вам ділове. В мене аж шість братів і кожний, повірте мені, при справі. Один знає все, що нині робиться в покоях ясновельможного. Другий тримає шинок, до якого ходять балакучі люди. Третій веде листування однієї вельми пенькної панни… Я не втомив ласкавого пана?

– Ось, – модник поклав у зморшкувату долоню Бенаха новісіньку срібну монетку. – В рахунок цього камзола.

– Ну, звісно, – всміхнувся крамар. – Лише в рахунок камзола і ніяк інакше.

Ще три монети зникли у жмені старого, наче в тій легендарній шкіряній прірві, куди грошва сама лізе й звідки ніколи не вертається.

– Вам, ваша мосць, дуже пощастило й то двічі. Перший раз вам пощастило, бо ви приїхали сюди з сином старого Виговського. А другий раз із тим, що зустріли таку людину як я.

– А якби ти пояснив…

– Весь до ваших послуг, ваша мосць. Молодий Виговський щойно призначений військовим писарем до козацького комісара Яцека Шемберга, що поїхав до Корсуня правити реєстровими і взяв з собою коронні дукати. Здоровенну скриню з дукатами, оковану двадцятьма грубими залізними смугами. Думаю, що сюди писар заїхав ненадовго. Можливо заради весілля, можливо аби вшанувати ясновельможного пана-князя, а можливо… Все можливо в цьому доброму місті, але потім він рушить до Поля. За Шембергом закріпили такий край, де золото лежить під ногами. Треба лише нахилятися і брати. Чи ясно я все пояснюю?

– Ясніше не буває.

– Тому вам тепер вигідно йти в шинок «Під княжою корабелою», що на Вірменському кінці. Арель вас проведе. Там нині весело. Веселіше, навіть ніж на княжому дворі. Як будете там, зрозумієте. Якщо схочете пристати до тамтешньої компанії, придивіться до такого собі Яна Демковича, фіскала. Він вже шостий день живе в удови Скибицької, і щось мені підказує, що й ви у тім домі знайдете свій інтерес.

– І що ж тобі підказує, нехристе?

– То мій клопіт, – всміхнувся старий. – Навіщо вам ті зайві знання, які у скорботах пливуть незліченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

– А хіба те «щось» тобі не підказало?

– Замовкло, кляте.

– То, може, й не треба?

– Я ж мушу знати, кому продав найпишніший з камзолів коронного підкоморія.

– То ж знай, нехристе, – гордо задер підборіддя модник, – що продав його Мечиславові, сину хирлицького підстарости Маркіяна Данилевича, лицарю славного герба Рилі.

Вже за годину Мечислав сидів у компанії молодих шляхтичів, кожний з яких був у своєму роді вельми приємним співрозмовником. Тон застіллю задавав смаглявий та жвавий, подібний до волоха юнак, що назвався Михалом Себелем герба Кіт Морський. За гербом його тут знали як Кота.

При ньому був густо обшитий вензелями капшук, у котрому – як на Мечиславове відчуття – водилися не лише талери і флорини, але й золоті дукати. Приятель Кота на ім’я Ревула, подібний не так до шляхтича, як до продувного братчика, натякав, що Кіт користується прихильністю однієї дуже заможної та нечувано авантажної містянки.

Кіт не заперечував, хитро посміхався крізь густі, солом’яного кольору, вуса. Обидва приятелі в чотири вуха слухали Мечиславові байки про Париж і Дрезден, пили стару венгржину, жирно закусували та очевидно заздрили пригодам сина підстарости.

Шинкар про гроші не питав і видно було, що далеко не вперше бачив Кота з Ревулою. Фарширована грибами гуска заступила місце свинячому окостові, а на рожен вже насаджували перепілок. Компанія їла лише м’ясо й не взяла жодної проби з пирогів і прийманої капусти. Обслуга наповнювала глеки без нагадувань й по саме вінце.

Коли застілля досягло розпалу, до компанії приєднався небідно одягнений чоловік. Чорна борода, стрижена «під ятаган» за угорським звичаєм, відтінювала його бліде обличчя. Кіт повівся з ним церемонно й несподівано припустив, що він є свояком Мечислава.

– Він, як і ти, з Даниловичів, – кивнув він на сина хирлицького підстарости.

Мечислав негайно виправив його помилку. Адже з досвіду знав, що у високому товаристві родовід є найпершою справою. Він знову назвав себе повним ім’ям та наголосив, що він аж ніяк не з руських Даниловичів, котрі належали, що відомо, до славного герба Сас, а з волинських Данилевичів не менш славного герба Рилі.

Чорнобородий економно кивнув головою чи то на знак згоди, чи то на знак розуміння й назвався у відповідь. Він виявився онуком Яна Даниловича, колишнього львівського каштеляна та руського воєводи, вельми прославленого подвигами та щедрістю. Звався молодий Данилович Агріппою, що наштовхнуло сина підстарости на деякі книжні співставлення, які він вирішив лишити за собою. Військового чину Агріппа до титулу не додав, хоча й мав при собі шаблю.

Почувши, що Мечислав прибув із Дрездена, Агріппа пожвавився й розповів, як два роки тому блукав Саксонією та наражався там на амурні пригоди. Він, певне, мав добру пам’ять, бо вільно оперував назвами дрезденських трактирів, іменами веселих панянок та відважних матрон, що зраджували зайнятим війною чоловікам. Деякі з назв здалися Мечиславові знайомими; та й за смачними подробицями він впевнився, що онук воєводи дійсно бував у німцях та бачив спідні не однієї тамтешньої сильфіди.

Ріжучи м’ясо, Агріппа спритно орудував ножем, на руків’я якого було прироблено масивного срібного черепа. Прикраса притягувала погляди всієї компанії. Мечиславу здалося, що Кіт з Ревулою знають про цю «кальву» щось цікаве, але розпитувати не наважився. Хоча нові знайомі ставилися до нього приязно, він все ж таки не відчувався своїм серед таких несхожих, проте добре знайомих між собою чоловіків.

Тим часом розмова перестрибнула з далеких земель на місцеві плітки, й поміж різним промайнуло ім’я Яна Демковича, якого компанія називала також Креховецьким. Мечислав напружився й вже прочистив горло для запитання. Втім якесь передчуття знов змусило його вдатися до удаваної байдужості.

«Ще подумають, що я чиясь нишпорка», – подумав він.

І щирим ковтком підтримав здравицю, змісту якої не почув через роздуми та вагання. Сину підстарости здалося, що Кіт зауважив його відстороненість.

«Ну й нехай, – сказав він собі. – Я занадто переймаюся настроями цих людей. Зрештою, вони для мене лише випадкові приятелі».

– А, до речі, Креховецький все ще воює в Зосиному ліжку? – за кілька хвилин поцікавився Агріппа.

Він наче ні до кого не звертався, але Мечислав здогадався, що запитання адресувалось Ревулі, який в розмові про місцеві справи щоразу виявляв фронтальну обізнаність.

– Німфа ще терпить, – відізвався той.

– Дивовижно, – немов смакуючи невидиме, онук воєводи порухав губами. – Деякі зі спільних знайомих присягалися на ясній зброї, що вже після третьої ночі вона вимагає в чергового мурчика реверції⁹. Що воно так само незворотньо, як схід сонця або ж татарська навала взимку.

– Можна припустити, що схизмат має здоровенного прутня, – смикнув плечами Кіт.

– Amor ordinem nescit¹⁰, – зауважив Мечислав, сподіваючись, що висока латина зробить доречнішим його втручання до розмови про незнайомих персон.

– Ніби й так, – кивнув Агріппа й вираз чи то невдоволення, чи то злої іронії на мить ускладнив його обличчя. – Але ж, пане Мечиславе, ви просто не уявляєте собі ані Зосі Скибицької, ані зануди Яна. Якби ви побачили їх поряд, то, повірте мені, оцінили б всю абсурдність ситуації, її повне протиріччя з законами натури. Тут вже любов не лише не знає порядку, але й не розрізняє породи. Тут зливаються в обіймах несумісні стихії. Сеча і полум’я, лайно і роза, вайлуватий кентавр і бурхлива німфа. Cancer leporem capit!¹¹

– Лайно і роза! Оце, ясна курва, влучно! – Ревула щиро розреготався, відтак затяжно закашлявся. Приятель штурхнув його в спину.

– Не вдавися, – сказав Кіт.

І, як здалося сину підстарости, кинув на Мечислава сумний погляд, наче вибачаючись за присутність в компанії грубіяна.

– А давайте наб’ємося до Зосі в гості, – відкашлявшись, запропонував Ревула. – Вони не чекають, а ми отакі туди прийдемо, привітаємося як старі знайомі і все там перевернемо. Чи ми, курва, того не варті?

– Лише як старі знайомі? – гмикнув Агріппа.

– І між іншим розвідаємо, чим причаровують бурхливих німф, – докинув Кіт.

– Хочеш побачити, який задовгий у зануди прутень? – знов реготнув Ревула.

– Зараз ти мій побачиш. І заплатиш за себе.

– Пропозиція дика й саме тому мені подобається, – підсумував Агріппа й звернувся до Мечислава:

– Пан з нами?

– Гей, шинкарю! – гукнув, дзвякнувши капшуком, Кіт.

І тим звільнив сина підстарости від необхідності відповідати. Мечислав лише погідно кивнув, не вірячи у таку фортуну. Він вже кинув обмислювати свої передчуття, загадкові погляди та несподівані інтонації. Та й на грубощі Ревули йому тепер було начхати. Майбутнє лягало під ноги, а спину підпирало попутним вітром.

«Все, як по писаному. Той нехрист таки знається з “чимось”», – вирішив він і відчув щось подібне до миттєвого запамарочення.

Утім, воно було лише миттєвим.

Скибицька мешкала зовсім поряд з «Корабелою» – не довелося й відв’язувати коней. Розлякавши голодранців та псів, компанія зупинилася перед брамою. Та вела до приземкуватої кам’яниці, перший поверх якої склали з дикого каменю. Ревула взявся грюкати до клямки кільцем, що звисало з залізної баранячої морди. Кіт намагався допомогти грубіянові свистом, але це йому погано вдавалося.

Над брамою відкрилися масивні віконниці. Кругле обличчя виплило з неосвітленої кімнати.

– Чого хоче панство?

– Панну поклич.

– Панна зайнята.

– Клич, курво! – гаркнув Ревула.

– Що то за оршак¹²? – басовито запитали за спиною прислужниці.

– То ти, Яне? – Ревула витягнув шию, намагаючись розгледіти басовитого.

– Іоанном хрестили, – вусатий здоровань відсунув жінку, загородив плечами віконну пройму. – Щось не впізнаю панства.

– Ревулу не впізнаєш?

– Чую, що ревеш, – гмикнув здоровань, – значить Ревула. Й того пана знаю, – він пальцем показав на Агріппу. – І Кота знаю. А то що за голінат¹³?

Мечислав зрозумів, що, по-перше, «голінатом» здоровань називає його, а по-друге, що той міцно п’яний і, судячи з кольору обличчя, перебуває у Бахусових обіймах вже далеко не першу добу.

– Це є зацний пан Данилевич, – рекомендував Мечислава Ревула. – Він нам неабиякий приятель, щойно прибув із Паризії і хоче познайомитися з панною Зосею.

– З Зосею?

– Він ще в Паризії чув про сальон славної панни і бажає засвідчити їй своє шанування, – заявив Кіт.

– Але ж ви й брешете, пане Коте, – похитав головою здоровань та обернувся до кімнати, наче до чогось прислухався; відтак знов звернув погляд на компанію.

– Панна нині сальонів не збирає й нікого не приймає, – сказав він. – Панна займається нині своїми воннощами та блаватами¹⁴. Йдіть собі з миром.

– Ми б хотіли почути це від самої панни… – почав був Кіт, але Агріппа, беручись за руків’я шаблі, перебив його.

– Ви, пане Демковичу, насмілюєтеся гнати від брами чотирьох нобілів, я так зрозумів? – дзвінко, немов й не пив венгржини, запитав шляхтич. – Пан має нас за псів?

– Не варто… – втрутився був Мечислав, але спіткнувся об важкий погляд Ревули.

– Ви, пане, без доказів звинуватили в брехні пана Михала й непоштиво висловилися про мого друга, – ще дзвінкіше продовжив Агріппа. – Ви маєте вийти сюди, пане, й вибачитися. Або ж отримати належне за своє невігластво.

– Краще ви сюди… спробуйте, – буркнув здоровань й потягнув за шнур, аби зачинити віконниці.

Цієї вирішальної миті з-за його плеча випірнула жіноча ручка й перехопила шнура. А за ручкою показалася голівка у шовковому тюрбані і кармінові губи щось зашепотіли у волохате лицарське вухо. Навіть з вулиці було видно, як вирівнялися під заплямленою сорочкою м’язи, як посвітліли очі в здорованя.

– Ні-і-імфа-а-а… – тихо-тихо, ледь не самими ніздрями, видихнув Ревула.

– Вчасно, – ще тихіше промимрив Кіт.

І лише Агріппа не видав ні звуку, лише всміхнувся та обвів всю компанію легким поглядом, немов запевняючи: «Я все передбачив, хіба ви не зрозуміли».

– Вибачте, панове, – рикнув здоровань. – То все оковита клята, не признав звіддаля таких знаменитих рейментарів¹⁵… Панна Зося запрошує усе лицарство до хат… до сальону.

Прислужниця з кучером вже відчиняли браму.

Пізніше Мечиславові ніяк не вдавалося згадати початок свого перебування у домі Скибицької. Він пам’ятав з яким відчайдушним рипінням розчинилися важкі брамові стулки, а далі у його спогадах наступила безбарвна, заповнена незрозумілими переміщеннями та світловими плямами пауза. Після неї він знайшов себе у чисто вибіленій залі з дугуватим склепінням. Її освітлювали свічки, що піднімалися просто з підлоги крученими колонами.

У цій залі царювала вродлива жінка.

Обкладена циліндричними червоно-золотими подушками, вона сиділа на найвищому кріслі, що вигостреними башточками бильця нагадувало навіть не трон, а дзвіницю німецького собору. Жакет з короткою баскою вигідно підкреслював її талію, а мереживо не приховувало пишного бюсту та решти снадних ліній. Смарагдово-синє віяло кольором не пасувало до жодного з елементів одягу, але виглядало багато.

Гості бурхливої німфи розташувалися на кріслах та ослонах, немов зібраних з різних домів і палаців. Здоровань Демкович ледь втиснувся у шкіряне крісло з гнутими ніжками, Агріппа розкинувся на канапі, обтягнутій дорогоцінним ґлазетом, а Кіт з Ревулою примостилися на ослонах, оббивка яких колись, певно, була гобеленом з мисливськими сценками. Сам Мечислав займав суддівське крісло, вкрите чорним лаком та споряджене крихітними гербовими подушечками, обшитими пишною бахромою. Паризькі аристократки з числа так званих «вигадниць» клали такі під своїх зачесаних та напудрених песиків.

Решта меблевого обладнання відзначалася подібною ж легковажною випадковістю. Поряд з письмовим столом на тумбах-левах розташували граційні шахові столики. А під стінами стояло щільне каре з різноманітних шаф і комодів, що відбивали свічне світло венеційськими дзеркалами, лакованими поверхнями, срібною фурнітурою та вкритими воском бронзовими накладками у вигляді звіриних морд та оголених жіночих фігур.

Найдивовижнішим було те, що син підстарости випірнув з несвідомого просто посеред однієї з тих фраз, якими оповідав господині дому та її товариству про ярмарок на паризькому Новому мості та про вуличного астролога, що з таблицями Нострадамуса віщував загибель світу від повені, нашестя сарани та страхітливої комети.

З огляду на те, що слухали його уважно й без посмішок, Мечислав зробив висновок, що дивне запаморочення охопило лише частину його мислячого єства й не завадило іншій частині описувати столицю Галлії та паризькі пригоди.

На всяк випадок він поцікавився у присутніх, чи цікаво їм послухати про новий Люксембурзький парк та принади вулиці Сен-Дені.

– Краще розкажіть про Шатле, – запропонував Демкович-Креховецький.

– Вам лише б про судейських, – Скибицька махнула в бік здорованя віялом і повернула розмову на театральне життя галлів.

– Ви були у «Бургундському отелі»? – запитала вона. – О, як я мрію подивитися «Сіда»!

Мечислав делікатно, щоб не образити господиню, уточнив, що знаменита прем’єра «Сіда» відбулася не в Отелі, а в театрі Маре. Він додав, що був на цьому святі, а також стримано похвалив гру Мондорі та висловив обґрунтовані сумніви у тому, що сучасники здатні оцінити творіння Корнеля. Адже навіть паризька аристократія надає перевагу не йому, а манірним пасторалям у придворному театрі герцога д’Епернона та похмурим катівням у «Маріамні» Трістана Л’Ерміта. Зрозуміло, що легше вичавити сльози стражданнями невинної дівчини, аніж правдиво й без фарсу розповісти про лицарство та його світлий чин.

Син підстарости обвів присутніх озореним поглядом. Цієї миті він відчував себе місіонером, якого історична сила спрямувала на просвітлення краю войовничих грубіянів, на ствердження галантних звичаїв у землях, що нидіють у варварстві та старосвітських забобонах.