Передмова

Піддавай усе сумніву!

Сократ

У нашому величезному і швидко плинному світі людину оточує океан інформації. І це не перебільшення. Останнім часом із розвитком науково-технічного прогресу потік інформації став ще більш насиченим. Підраховано, що за дев’яносто років XX сторіччя отримано понад 90 відсотків усіх знань, якими нині володіє людство, і сьогодні за сорок хвилин можна здобути стільки інформації, скільки її міститься в Британській енциклопедії. Звичними стали для нас такі поняття, як «інформаційний вибух» та «інформаційний бум». І з усієї цієї інформації, яка надходить щомиті, людина подібно губці, убирає в себе масу найрізноманітніших фактів, беззастережно приймаючи їх на віру.

Але в скарбниці людських знань, серед дійсних і достовірних відомостей і фактів нагромадилося чимало й таких, що не викликають ні найменшого сумніву і у той же час є помилковими. Це усілякі факти з історії, географії, астрономії, техніки, поширені уявлення про тварин і рослин, розхожі думки у царині мистецтва і літератури, різні прикмети та марновірства, і просто повсякденні життєві «істини».

Подібні відомості досить швидко поширюються серед людей. Чимало сприяють цьому засоби масової інформації. На жаль, різного роду помилки і неточності можна зустріти в підручниках, довідниках, а часом і в солідних енциклопедіях. Ті чи інші помилкові положення перекочовують з одного видання в інше. Зустрічаються вони також у творах письменників і поетів, на картинах художників, у кіно- та відеофільмах, і навіть у працях відомих учених.

Таких помилкових даних нагромадилося вже так багато, що почали з’являтися книги, автори яких, почасти жартома, почасти всерйоз, зайнялися їх пошуком і спростуванням. Серед таких видань, у першу чергу, варто зазначити «Словник помилкових істин» американського професора Тома Барнема, «Ілюстрований виправник поширених помилок» відомого чеського письменника-фантаста Л. Соучека, «Лексикон популярних хибних думок» німецьких авторів В. Крамера і Г. Тренклера, «Повну ілюстровану енциклопедію наших помилок» С. Мазуркевича, видану в Росії, та деякі інші.

Дана книга належить до цього ж ряду і є, очевидно, чи не першою спробою долучити українського читача до цієї цікавої теми. Вона складається з кількасот коротких статей, що спростовують ту чи іншу «незаперечну» істину. Всі вони згруповані по темах (біологія, історія, географія і т. ін.) і розташовуються в хронологічному порядку.

Під час роботи над книгою автором були використані матеріали з вітчизняних і закордонних енциклопедій, книг, газет і журналів, а також різних електронних засобів масової інформації.

Можливо, деякі читачі будуть трохи збентежені, коли дізнаються, що помилялися в чомусь добре відомому. Інші відчують щире задоволення від того, що зможуть тепер викрити помилки навіть у деяких знавців і ерудитів. Нарешті, знайдуться й такі, котрі з інтересом приєднаються до пошуків нових помилок. Адже сфера широко розповсюджених невірних уявлень людства практично не обмежена.

Автор

Розділ 1. У світі тварин

Про що не здогадувався Чарльз Дарвін

Запитайте в кого завгодно про походження людини, і вам напевно дадуть відповідь, що людина походить від мавпи. Найбільш ерудовані будуть посилатися при цьому на Чарльза Дарвіна. Однак це невірно. Насправді людина походить не від мавпи, а від загального з мавпою предка.

Згідно сучасних даних основна лінія генеалогії ссавців-приматів, до яких належить і людина, починається приблизно 60 млн. років тому, тобто в ті далекі часи, коли вимирали динозаври. Маленький звірок, що годував своє потомство молоком, – плезіадапіс – спустився з дерев, щоб жити на землі. В результаті його передні кінцівки стали здатні захоплювати предмети, корпус зміг випрямлятися, а очі змістилися уперед, завдяки чому істота одержала кращий просторовий зір. Від плезіадапіса пішли гілки хвостатих напівмавп і мавп, а також безхвостих антропоїдів.

Мал. 1.1. Генеалогічне дерево приматів

Антропоїди, в свою чергу, розділилися на людиноподібних мавп і гомінід. До людиноподібних мавп належать довгорукі орангутанги, гібони, горили та шимпанзе. Вони можуть досить моторно пересуватися по землі. Тіло їх напівзігнуте, тому вони мають спиратися на передні кінцівки. Гілка гомінід розділилася на безліч інших, серед яких найбільш відомі дріопітек, рамапітек, австралопітек та ін. Це були вже прямоходячі істоти. Їхній мозок перевершував за розмірами мозок шимпанзе і горил, і вони вже переступили поріг, за яким починалися перші ознаки примітивної культури. Але тільки один вид з цього пучка гілок, що виникли було на генеалогічному древі, призвів до появи гомо сапіенса, тобто людини розумної. Отже, як бачимо, людина – лише одна з безлічі гілок великого дерева приматів, а мавпи – скоріше наші далекі родичі, аніж предки.

За що страждають тварини?

З часів академіка Павлова, який вивчав умовні рефлекси на собаках, вважається, що медичні експерименти над тваринами потрібна справа, оскільки вони дозволяють потім створювати нові ліки, які рятують життя людям. Однак це дуже хибна думка.

В США вийшла книга відомого американського вченого Роберта Шарпа «Жорстокий обман», в якій автор переконливо доводить, що тести, проведені на тваринах, абсолютно не придатні для людини. Деякі ліки, що пройшли успішні іспити на тваринах, можуть викликати негативні побічні явища при вживанні їх людиною, і навпаки, необхідні для людини речовини можуть бути відкинуті при іспитах на тваринах. Так, наприклад, аспірин шкідливий для тварин, а деякі ліки (валеріана тощо) викликають у них маніакальну пристрасть. Результати досліджень над тваринами показують лише реакції їхніх організмів і не можуть бути використані стосовно людини. Так, при дослідженні зв’язку тютюнокуріння і ракових захворювань на тваринах такого зв’язку виявлено не було, а тим часом як для людини він очевидний.

Таким чином, експерименти над тваринами не приносять користі людству і є ні чим іншим, як невиправданою жорстокістю. У країнах Заходу поширюється рух супротивників вівісекції – використання тварин у медичних експериментах, девізом якого стали слова англійського філософа XVIII століття Дж. Бентама: «Питання не в тім, чи мислять вони, чи розмовляють, а в тім – чи страждають?»

Гори, гори ясно…

В усіх підручниках з антропології говориться, що уміння користуватися вогнем – одна з рис, яка різко відрізняє людину від тварин. Однак насправді це не відповідає дійсності. Багато які «чисто людські» вміння властиві й «братам нашим меншим», і використання вогню не такий вже незаперечний привілей людини.

Так, наприклад, японський вчений М. Каваї повідомляє про використання вогню зграєю японських макак у національному парку на острові Хонсю. Холодною зимою 1962 року окремі макаки вперше стали грітися навколо багать, розкладених відвідувачами. Невдовзі вже усі мавпи почали наслідувати приклад родичів. Сідаючи біля багаття в коло, макаки протягали до вогню лапи, явно насолоджуючись теплом.

Мал. 1.2. Павіани гріються біля багаття

Подібний випадок спостерігали також у Німеччині у великому зоопарку з вільним утриманням тварин, що розташований поблизу міста Білефельд. Восени служителі палили листя, і частина павіанів сіла навколо багать обличчям до вогню. Він не лякав їх, а навпаки, здавалося, заворожував і притягував. Очевидно, людина – аж ніяк не єдина істота, здатна повною мірою оцінити зігрівальну властивість вогню.

«Безневинні» витівки

Всім нам з дитинства знайома байка Крилова «Мавпа й окуляри». Найчастіше ми з розчуленням відносимося до витівок пустух-мавп і звикли до того, що шимпанзе, наприклад, – це добродушні, милі мавпи, які можуть лише забавляти відвідувачів у зоопарках та на цирковій арені. Однак насправді це далеко не так. Ці представники приматів можуть бути жорстокими воїнами, вони розважливі, холоднокровні і безкомпромісні, а їхні витівки бувають не такими вже і безневинними. До такого висновку дійшла група зоологів, що вивчала протягом кількох років цих тварин у Танзанії і надрукувала в журналі «Дискавер» статтю під назвою «Шимпанзе-воїни».

Не відповідає дійсності й поширена думка про те, що шимпанзе – вегетаріанці. Мавпи зовсім не гидують м’ясом і з завидною спритністю полюють на дичину. Про це повідомляє зоолог Кристоф Боеш, який одинадцять років спостерігав за життям цих приматів у заповіднику Тай на заході Кот-д-Івуар. Меню шимпанзе відрізняється розмаїтістю, відзначає вчений. Крім фруктів і овочів вони з задоволенням поїдають гусениць, мурах та інших комах. Разом з тим, вони не упускають і більшу здобич. Полювання ведеться за всіма правилами: із загоничами і досвідченим ватажком. За словами Боеша шимпанзе здатні переслідувати жертву по гілках дерев протягом довгого часу, і в дев’ятьох випадках з десяти їх супроводжує успіх. Як правило, об’єктами полювання стають дрібні мавпочки різних порід. Шимпанзе – це єдині примати, окрім людей, які полюють на представників свого виду і вбивають їх.

Дістається від мавп і людям. У багатьох країнах Південно-Східної Азії – Індії, В’єтнамі, Лаосі – зграї цих високорозвинених тварин почали буквально тероризувати людей. Безсоромні грабіжники крадуть не тільки їжу, але і посуд, одяг, всіляке начиння. А африканські фермери навіть змушені влаштовувати цілодобову оборону від бабуїнів і павіанів, які щодня здійснюють спустошливі набіги на місцеві сади і городи. Не допомагають ні пугала, ні собаки, ні хитромудрі пастки. Мавпи розбігаються тільки після того, як зачують запах пороху. Жителі декількох зімбабвійських сіл навіть вимушені були звернутися до департаменту національних парків і дикої природи з проханням: «Захистіть нас від сваволі «менших братів»».

Незаслужена репутація

Серед численних стереотипів, що склалися у людей про тварин, один із самих несправедливих – про вовка. Для більшості людей вовк – це люта, жорстока, кровожерлива тварина. Проте це невірно. Вовк – звір сильний, сміливий і шляхетний. Так, вовк ніколи не вкусить за шию поваленого ворога, а тим більше свого партнера по зграї. А ось, скажімо, голуб своїм витонченим дзьобом здатний заклювати побратима до смерті; горлиця, про відданість якої складають пісні, легко може видзьобати око своєму коханцю. Коли ж у вовка гине подруга, він удруге не створює родину і на все життя залишається самотнім. Такий вовк часто пристає до іншої вовчої родини. Допомагає вирощувати потомство: тягає їжу малятам. А коли стає старим і в нього випадають зуби, колишні вихованці тягають їжу йому, не даючи вмерти з голоду. Вовк ніколи не нападе на людину без вагомих на те причин. Не такий вже вовк і ненаситний хижак, яким його прийнято вважати. В усякому разі, він цілком може обходитися ропухами, комахами, навіть ягодами і дарами ланів та городів. А при повній відсутності поживи вовки й зовсім переходять на підніжний корм – мохи та лишайники.

Не завжди людина і ворогувала з вовком. Якщо заглянути в глиб століть, з’ясується, що первісні люди жили пліч-о-пліч з вовками, використовуючи ті ж самі джерела їжі – доступних їм тварин, і ніякого антагонізму між ними не було. Міфи і легенди багатьох народів світу свідчать, що і пізніше були часи, коли людина не відчувала до вовка недружелюбних почуттів. Навпаки, вовк був шанованою і навіть священною твариною. Широко відома історія Ромула і Рема. Однак це не єдині діти, яких врятувала вовчиця. Вовчицею були вигодувані слов’янські богатирі Валигора і Вирвидуб. Вовчиці виростили засновника давньоперської держави Кира, героя німецьких переказів Дитріха, кіплінгівського Мауглі та багатьох інших. Співдружність людини і вовка міцно зберігалася тисячоліттями.

Мал. 1.3. Знаменита капітолійська вовчиця

І тільки ставши хліборобом і власником домашньої худоби, людина почала відчувати страх перед вовком. У Європі страх перед вовком і ненависть до нього досягли апогею у Середньовіччя, внаслідок чого майже в усій Західній Європі вовк був повністю знищений. В даний час лише в Європейській частині Росії існують великі популяції цих тварин – приблизно 60–70 тисяч осіб. У Канаді і на Алясці їх ще менше – усього 30–35 тисяч. В Україні, як стверджують вчені, на сьогоднішній день залишилося близько 2,6–2,7 тисяч вовків.

Хазяїн тайги

Серед людей, що живуть на Півночі, як, утім, і серед тих, хто знає про цю тварину лише з чуток, існує думка, що ведмідь часто нападає на людей і зустріч з ним дуже небезпечна. Однак це невірно. По своїх звичках бурий ведмідь – достатньо спокійна тварина, яка не відрізняється ані злістю, ані особливою хитрістю, ані агресивністю. Скоріше, навпаки – ведмідь простодушний і боязкий. Іноді навіть дуже безтурботний. Саме тому він досить часто потрапляється на очі людині, хоча боїться її й усіляко уникає таких зустрічей. Тільки в дуже далеких краях, де рідко бувають люди, ведмеді не виявляють страху перед людиною.

Коли ж і чому ведмідь нападає на людину? Це відбувається у двох випадках: коли звір захищається від безпосередньої загрози і коли ми маємо справу з ведмедем-шатуном. У першому випадку винувата людина, у другому – звір, а точніше, ті обставини, що зробили його шатуном. Взагалі ж, тайговий ведмідь для людини, як правило, не небезпечний, на відміну від приручених ведмедів, які набагато небезпечніші від своїх диких родичів.

Чи впадають ведмеді у сплячку?

Не відповідає дійсності поширене уявлення, нібито ведмідь упадає на зиму у сплячку. Справжньої зимової сплячки у ведмедів немає. Головними ознаками справжньої сплячки у тварин є зниження температури тіла до температури навколишнього середовища і відповідно зменшення частоти серцебиття в 10 і навіть у 40 разів, зниження обміну речовин в організмі – у 20-100 разів. У ведмедя в барлогу досить висока температура тіла. Ссавці, які впадають у сплячку, невеликі за розмірами. Бабаки, наприклад, вага тіла яких складає близько 10 кг, серед них просто велетні. Дихає ж живність, що перебуває в сплячці, ледве-ледве, причому, якщо в норі занадто похолодає, сплячка припиняється, інакше звірок може замерзнути. Тушканчиків, їжаків та інших звірків, що залягли в сплячку, на відміну від ведмедя, неможливо розбудити.

Тим, що ведмедя можна легко розбудити, здавна користалися мисливці, адже його величезну тушу важко витягти з барлога. Ведмедя спочатку будили, а коли могутній звір вибирався назовні, убивали. У барлогу ведмедиця народжує дитинчат і годує їх молоком. А у білих ведмедів у стані зимового спокою взагалі перебувають тільки вагітні самки, інші ж гуляють серед снігів та криг. Усе це і дає підстави стверджувати, що зимовий спокій ведмедів – зовсім не сплячка, а лише тривалий сон.

Навіщо ведмідь лапу смокче?

Ще читаючи дитячі книжки, ми твердо запам’ятали, що ведмідь, завалюючись у барліг, починає смоктати лапу. Найпоширеніша версія пояснює цю особливість поведінки ведмедя тим, що це нібито допомагає йому пережити зимову нестачу корму (в лапі багато жиру). Однак при сучасному рівні техніки майже не залишилося таємниць тваринного світу, які не були б зафіксовані відеоапаратурою. Так ось, немає жодної зйомки, яка б підтверджувала те, що ведмідь смокче лапу в барлогу.

У зоологів існують цілком логічні пояснення появи цього забавного міфу. Ведмідь під час сну приймає позу «калачика»: задні лапи підібгані, передні закривають морду. Це могло вводити в оману мисливців, які виявляли ведмедя, сплячого в такій позі.

Мал. 1.4. Може здатися, що сплячий ведмідь смокче лапу

Друге, що могло породити міф: у ведмедя дуже товстий шар грубої шкіри покриває підошви лап. Він нагадує підметку і навіть не тріскається. Це навіть породило ще одне прізвисько – «товстоп’ятий». «Підметка» дозволяє звірові безболісно ходити по кам’янистому ґрунту. Взимку, коли ведмідь спить, під старим шаром грубої шкіри продовжує зростати нова шкіра. Ведмедю це заподіює певні незручності, тому він і робить «педикюр»: відкушує стару кірку, щоб вгамувати свербіж. Так що дорослий ведмідь лапу не смокче, тим більше від голоду.

За законами джунглів

Урядова програма порятунку тигрів, що розпочалася кілька років тому в Індії, дала свої результати – вимирання виду було припинено, а в лісах дельти Гангу кількість тигрів навіть збільшилася. Проте почастішали випадки нападу хижаків на людину. Серед місцевого населення знову поширилося старовинне повір’я, нібито тигри стають людожерами через те, що п’ють солонувату воду Гангу. Однак, як встановили індійські вчені під керівництвом П. Саньяла, повір’я виявилося невірним. Кількість нападів не зменшилася навіть після того, як вчені обладнали спеціально для тигрів ставки з прісною водою.

Справжньою причиною, яка приводить тварин до людожерства (а в Індії це не тільки тигри, але й леопарди) є або природне старіння, або якийсь нещасний випадок, у результаті якого звір одержав каліцтво, що не дозволяє йому полювати на диких тварин. Людина ж, як правило, стає легкою здобиччю. В старовину єдиним способом позбутися людожера було найняти досвідченого мисливця, який би вистежив і убив звіра. Однак учені використали інший, більш дієвий спосіб. В околицях заповідника вони розставили 15 глиняних ляльок, одягнених у старий одяг, який пахнув людиною. Усередині кожної з них був установлений автомобільний акумулятор з перетворювачем, який дає напругу 230 вольт. Ця напруга подається на голий дріт, обмотаний навколо шиї манекена. Тигр, що напав на таку електричну ляльку, з диким ревінням відстрибує від неї і після цього не тільки уникає людей, а й залишає місцевість, де з ним відбулася така неприємність.

Миліше кішки звіра не знайти

Серед любителів домашніх тварин поширена думка, начебто сіамські кішки – злі та мстиві створіння. Існує чимало розповідей про те, як сіамська кішка, розлютившись, кидалася на шию чи хазяїну, чи то гостю з явним наміром якщо й не перегризти горло, то принаймні видряпати очі. В усіх цих розповідях мало правди. Справжня сіамська кішка ласкава і привітна. Міф про лютість сіамських кішок пішов, імовірно, від їхньої суворої зовнішності, а також від стародавньої легенди, яка говорить, що у старовину сіамські кішки охороняли скарби у храмах, загублених серед непрохідних джунглів Сіаму.

Однією з найдорожчих порід кішок є абісинська. Ціни на неї досягають п’яти тисяч франків. Вважається, що «абісинка» – прямий нащадок тих звірків, які зображені на малюнках давніх єгиптян, як священна тварина фараонів. За іншою, не менш романтичною версією, ця порода була вивезена англійцями з Ефіопії, звідки і походить назва. Однак усе це невірно. Насправді абісинська порода кішок – продукт кропіткої роботи британських зоологів. Африканського в ній – тільки назва та, мабуть, екзотична ціна.

Існує поширена думка про те, що кішки, падаючи з великої висоти, обов’язково намагаються приземлитися на лапи. Це не зовсім вірно. Американські дослідники встановили, що насправді кішки таким хитромудрим способом розставляють лапи і хвіст при падінні, щоб сповільнити при цьому швидкість і стабілізувати положення тіла в просторі. Доктори Уейн Уітні і Черіл Мелхаф, які проводили дослідження, встановили, що завдяки цьому максимальна швидкість падіння кішки складає 90 км/годину, що в два рази нижче швидкості падіння людини. Відсоток загибелі у «любительок» стрибків з верхніх поверхів (вище сьомого) невеликий. З 22 «спортсменів», як правило, виживає 21 – не в приклад людям. Кішки вкрай рідко гинуть при падінні навіть з висоти тринадцятого поверху, відбуваючись при цьому найчастіше легким переляком та подряпинами.

Навіщо Мурці телевізор?

Вважається, що кольоровий зір притаманний лише людині, а тварини сприймають світ у чорно-білому зображенні. Проте це невірно. Дослідники з Алабамського університету (США) дійшли висновку, що, наприклад, кішки розрізняють кольори, щоправда, тільки за певних умов. Якщо вони уловлюють різницю в освітленні дрібних предметів при куті зору менше 13 градусів, то розрізняти кольори можуть лише тоді, коли кут зору перевищує 45 градусів. Тобто для того, щоб розглянути колір предмета, кішка повинна підійти до нього ближче. Можливо тому наші домашні улюбленці полюбляють роздивлятись телевізор з дуже близької відстані, підходячи до екрану майже впритул.