Дивно, я була впевнена, що написала відгук на цю книгу. На цю хорошу, ніжну книгу з гірким присмаком.
Володимир Лис став моїм улюбленим письменником після того, як прочитала всього один його твір- Століття Якова . Інстинктивно, виходить, зрозуміла, що автор мій.
Ця книга про трьох жінок, про їхні долі, про їхнє життя і кохання, а насправді- це історія України. Сумна і красива, щаслива і не дуже. Це історія країни, яка не хоче стояти на колінах, тому долі ії жителів в більшості скалічені. Тому в багатьох сім'ях альбоми з старими фото так цінують і бережуть, адже там- люди, дорогі, рідні, які відійшли у вічність не через старість, а через владу.
Даза, Віта, Олеся... Три жінки, одна сім'я. Вони не рідні по крові. Та якось так склалося, що ніби повторюють одна одну. У кожної рубці на душі, печаль в думах, надія в серці. Кожна пройшла через якийсь рубіж, пережила нещасне кохання. Вони падали і піднімалися, розчаровувалися і вірили. Вижили. Вистояли. Стали сильніші.
Ні, тут немає хепі-енду. Але і не все так погано. Тут справжнє житття. І вічна надія, що все буде добре. Що нашим дітям буде легше і краще. І я в це вірю. Як вірила моя мама, а до неї бабуся. Інакше- навіщо жити?
Приїжджайте в Країну гіркої ніжності. Веселощів не ґарантую, та іноді посумувати теж корисно.
Читайте русский перевод...
Странно, я была уверена, что написала отзыв на эту книгу. На эту хорошую, нежную книгу с горьким привкусом.
Владимир Лыс стал моим любимым писателем после того, как прочитала всего одино его произведеие- Століття Якова . Инстинктивно, выходит, поняла, что автор мой.
Эта книга о трех женщин, об их судьбах, об их жизни и любви, а на самом деле- это история Украины. Грустная и красивая, счастливая и не очень. Это история страны, которая не хочет стоять на коленях, потому судьбы её жителей в большинстве изуродованы. Поэтому во многих семьях альбомы со старыми фото так ценят и берегут, ведь там- люди, дорогие, родные, которые отошли в вечность не по старости, а через власть.
Даза, Вита, Олеся... Три женщины, одна семья. Они не родные по крови. Но как-то так сложилось, что будто повторяют друг друга. У каждой рубцы на душе, печаль в думах, надежда в сердце. Каждая прошла через какой-то рубеж, пережила несчастную любовь. Они падали и поднимались, разочаровывались и верили. Выжили. Выстояли. Стали сильнее.
Нет, здесь нет хеппи-энда. Но и не все так плохо. Здесь настоящая жизнь. И вечная надежда, что все будет хорошо. Что нашим детям будет более легко и лучше. И я в это верю. Как верила моя мама, а до неё бабушка. Иначе- зачем жить?
Приезжайте в Страну горькой нежности. Веселья не гарантирую, но иногда потосковать полезно.