Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Цитаты из Країна гіркої ніжності

Читайте в приложениях:
186 уже добавило
Оценка читателей
4.56
  • По популярности
  • По новизне
  • «Впасти і не встати. Тричі ха-ха», – подумала Олеся. Натомість сказала:
    – Заходьте.
    І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?
    – Будь ласка.
    – У вашому краї, здається, кажуть – дєкую, – сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.
    «Дєкую – по спині голєкою[1]», – враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де – може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся – велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав – збудження, збентеження.
    Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?
    Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, – подумала Олеся, – в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась – ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…
    – Добрий день у вашій хаті, – сказала прийшла жінка.
    – То Ліда? Я зараз, Лідо, – озвалася з ванни мама.
    – То не Ліда, – сказала Олеся, – то бабуся.
    – Що? Яка бабуся?
    «Агуся, – ледве не відповіла Олеся. – На двох ногах карапуся».
    Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки – те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.
    Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…
    Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.
    – Мамо! – скрикнула вона.
    – Нічого, нічого, – сказала мама – і до чужої жінки: – Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Вона любила сидіти й ні про що не думати, бо коли починала думати, думки-неслухняниці, навіть поблукавши по десятках лабіринтів, до яких їх заганяла Даза, верталися все одно до її минулого, колишнього життя.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Німе запитання прийшло невідомо звідки.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Сум огорнув Віталію, боронячись від нього, вона покликала ту пустотливість, що тільки-тільки було оселилася в ній. Не дасть дядькові суму напитися її крові, щось жебонить мале диво, така тепла рука дівчинки, хіба вона винна, що замість неба і пташечки шелестить сукня її уяви…
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Та про тіло знала вона одна, ще кілька чоловіків, котрих вона повикреслювала з свого життя, бачила тепер Олеся і мама, коли тіло ще тільки дозрівало.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Тримала за маленьку ручку світ суконь і кохточок і чогось не пригаданого Настунею, а небо все одно пригорнуло їх, коли ступили за поріг лікарні, весняне, хоч і холодне. До неба тулився вечір, і сад біля лікарні повнився тінями. Вечір, ні, ще тільки надвечір’я, котре гралося у перші схованки. А тіні в саду схожі на химерні постаті («Тих, кого вже тут нема», – подумала Віталія), прислухалися до шелесту кроків малої дівчинки й жінки, що йшла вже наполовину за обрієм.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Її докір сполохав сороку на дереві над водою.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • «Учора весна мені нашептала, що ти приїдеш».
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Щоки Віти спалахнули не маками, а трояндами серед снігу. Забухкало серце. Голосно, на весь квартал.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • «Осінь прийшла самотнім босим листком («Чому босим?» – подумала, коли прочитала, Віта), опустилася на мою стежку, брудну, зачовгану ногами, і мені захотілося її порятувати. Не знаю, мала, кого – осінь, листок, себе? Як ти гадаєш?»
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Деякі листи пам’ятала й досі.
    Лізли до пам’яті – недоладно, раптово, приходили нізвідки непроханими гостями, розбійниками татарської орди, що ось-ось виникне з ночі її минулого.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Олеся прогнала думку, а тепер, внизу, думка наздогнала її, зробила в’язнем, котрий сидить там, у підземеллі, з якого не вирватися.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Як блискавка (вдруге цього ранку – блискавка) і водночас виразна реальна картина постало те, що вона бачила зі стіни замку: місто, парк біля замку огинала вузька блискуча стрічка річки. Вона звивалася, мов загадкова змія, то виринала з-за дерев, то зникала, щоб знову зблиснути. Обповзала замок, місто, і… і Олесину душу.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Місто ще несміливо вдягалося у зелені шати.
    В мои цитаты Удалить из цитат
  • Далекі століття танцюють довкола її біди, її болю.
    В мои цитаты Удалить из цитат