Цитаты из книги «Країна гіркої ніжності»

Вона посміхнулася до чоловіка, який здивовано дивився на неї: чому це дівчина розмовляє сама з собою? Він не знав про її щастя, збентеження і перетворення. Власне, перетворення ще не відбулося, воно тільки починалося. Стукало дзьобиком об шкарлупу. Вона слухала і знала, що те, що має народитися, народиться. Обов’язково. Неодмінно. Механічне життя скінчилося. І чекання скінчилося. Хай вечір і далі п’є вино, вона дозволяє.

Вони лишилися удвох. Проте мовчання тривало так довго, що третім повноправним учасником їхньої зустрічі стала тітка Тиша. Мовчазна й жаліслива, незримо присутня, вона, здавалося, намагається вслухатися у несказане. Намагається щось почути, навіть те, що недоступне їм обом. Раптом Віталія подумала, що тиша ця безсоромна й нахабна, що її треба позбавити права присутності. Бо вона бринить, як єдина струна на зіпсованому інструменті, яка не може створити мелодію, але дає про себе знати. Заповнює простір.

Ну, людина й так самотня істота. То навіщо поглиблювати цю самотність?

Він не знав (чи знав), що закидає найліпшу вудку, ставить найліпшу пастку, а в ній кладе найкращу приманку. Коли пройшла злість за ще одне обдурювання, Віта збагнула: листи з чужими словами Едик посилав, бо хотів чимось привабити її у собі. Чимось заманити. Прив’язати. Хай навіть чужими словами. Але ж хотів. Отримати, мати саме її. Тому прагнув, як міг.

Тепер хтось наче спитав її й вона… Вона подумки відповіла, чия. Чия вона. Жахнулася. Ні-ні. Вона, як і перше, перед тою дурною поїздкою, нічия, хіба мамина, сама по собі, горда, незалежна. Мамина, так. Але й маминою вже не була. Вона…

Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві – ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози – і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.

У неї своє життя. Тільки її. І ніяких прав ніхто на нього не має.

Прохолодне весняне повітря принесло думку. Про те, що все треба віддати на течію часу. Що опиратися йому немає змоги. Що десь в часі майбутньому народжується нова дійсність. Для неї, Віти, Олесі. Не знати яка – гірша, краща, але нова. Їй також опиратися дарма.

Яка ж ціна життя, якщо добрі, правильні, значимі слова не мають доступу до душі, якій адресуються…

Та останнім часом, ні, не останнім, а давно вже, давно вона стала згадувати той солодкий і гіркий час. Солодкий, бо солодкою до знемоги була згадка. Гіркий, бо