aprilsale

Країна гіркої ніжності

Країна гіркої ніжності
Книга доступна в стандартной подписке
136 уже добавило
Оценка читателей
4.47

Три покоління однієї родини, три жіночі долі, три щемливі історії, з яких складається вже історія власної країни в жорсткому й несентиментальному ХХ столітті. Даздраперма, дочка радянського чиновника, у 30-ті роки пройшла крізь пекло дитбудинку для дітей ворогів народу, а згодом опинилася у вирі повстанської боротьби на Волині… Її донька Віталія, витончена естетка та прихильниця поезії, понесе свій хрест – кохання до кримінального авторитета та боротьбу із власною пристрастю. І навіть молодша, онука Олеся, не уникне випробувань, коли разом із Майданом до її життя ввірвуться кохання та зрада… Кожна з цих жінок проживає власне життя сповна – із його болем і радістю, гіркою ніжністю та любов’ю, від якої, мов напнута струна, тремтить душа…

Лучшие рецензии
sireniti
sireniti
Оценка:
71

Дивно, я була впевнена, що написала відгук на цю книгу. На цю хорошу, ніжну книгу з гірким присмаком.
Володимир Лис став моїм улюбленим письменником після того, як прочитала всього один його твір- Століття Якова . Інстинктивно, виходить, зрозуміла, що автор мій.

Ця книга про трьох жінок, про їхні долі, про їхнє життя і кохання, а насправді- це історія України. Сумна і красива, щаслива і не дуже. Це історія країни, яка не хоче стояти на колінах, тому долі ії жителів в більшості скалічені. Тому в багатьох сім'ях альбоми з старими фото так цінують і бережуть, адже там- люди, дорогі, рідні, які відійшли у вічність не через старість, а через владу.

Даза, Віта, Олеся... Три жінки, одна сім'я. Вони не рідні по крові. Та якось так склалося, що ніби повторюють одна одну. У кожної рубці на душі, печаль в думах, надія в серці. Кожна пройшла через якийсь рубіж, пережила нещасне кохання. Вони падали і піднімалися, розчаровувалися і вірили. Вижили. Вистояли. Стали сильніші.

Ні, тут немає хепі-енду. Але і не все так погано. Тут справжнє житття. І вічна надія, що все буде добре. Що нашим дітям буде легше і краще. І я в це вірю. Як вірила моя мама, а до неї бабуся. Інакше- навіщо жити?

Приїжджайте в Країну гіркої ніжності. Веселощів не ґарантую, та іноді посумувати теж корисно.

Читайте русский перевод...

Странно, я была уверена, что написала отзыв на эту книгу. На эту хорошую, нежную книгу с горьким привкусом.
Владимир Лыс стал моим любимым писателем после того, как прочитала всего одино его произведеие- Століття Якова . Инстинктивно, выходит, поняла, что автор мой.

Эта книга о трех женщин, об их судьбах, об их жизни и любви, а на самом деле- это история Украины. Грустная и красивая, счастливая и не очень. Это история страны, которая не хочет стоять на коленях, потому судьбы её жителей в большинстве изуродованы. Поэтому во многих семьях альбомы со старыми фото так ценят и берегут, ведь там- люди, дорогие, родные, которые отошли в вечность не по старости, а через власть.

Даза, Вита, Олеся... Три женщины, одна семья. Они не родные по крови. Но как-то так сложилось, что будто повторяют друг друга. У каждой рубцы на душе, печаль в думах, надежда в сердце. Каждая прошла через какой-то рубеж, пережила несчастную любовь. Они падали и поднимались, разочаровывались и верили. Выжили. Выстояли. Стали сильнее.

Нет, здесь нет хеппи-энда. Но и не все так плохо. Здесь настоящая жизнь. И вечная надежда, что все будет хорошо. Что нашим детям будет более легко и лучше. И я в это верю. Как верила моя мама, а до неё бабушка. Иначе- зачем жить?

Приезжайте в Страну горькой нежности. Веселья не гарантирую, но иногда потосковать полезно.

Читать полностью
Ksyhanets
Ksyhanets
Оценка:
16

Я не скажу, що ця книга – особлива, що тут унікальний та неповторний сюжет, що вона одна така в своєму роді. Проте свій слід в моїй душі вона лишила.
Мова роману – досить легка. Таке враження, ніби ти не читаєш книгу, а тобі хтось розповідає про історію трьох поколінь, про гірку і нелегку долю трьох жінок, про таке примарне щастя, яке розбивається об скелі реальності.

Як би дивно не звучало, проте це перше творіння автора, з яким я познайомилась. Можливо, хтось скаже, що трохи не з того почала, проте продовжувати знайомство буду неодмінно.

Irin_i
Irin_i
Оценка:
15

І чому коли книга дуже сильно сподобалась, одразу зникають всі хороші слова, щоб охарактерезувати її? І куди вони в мене поділись?
В той час,коли я прочитала Люко Дашвар Мати все мені хотілося одразу перечитати всі її книги.Так вийшло із Володимиром Лисом. Мені хочеться просто прочитати всі книги,які він написав.Дуже подобається його авторська майстерність. Він і справді майстер свого слова.
Про книгу лише скажу те, що вона надзвичайна та життєва. Хочеться про неї всім розповідати і рекомендувати. Це напевно і є ті емоції, коли книга справді сильно зачепила і не відпускає.

Лучшая цитата
«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», – подумала Олеся. Натомість сказала:
– Заходьте.
І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?
– Будь ласка.
– У вашому краї, здається, кажуть – дєкую, – сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.
«Дєкую – по спині голєкою[1]», – враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де – може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся – велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав – збудження, збентеження.
Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?
Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, – подумала Олеся, – в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась – ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…
– Добрий день у вашій хаті, – сказала прийшла жінка.
– То Ліда? Я зараз, Лідо, – озвалася з ванни мама.
– То не Ліда, – сказала Олеся, – то бабуся.
– Що? Яка бабуся?
«Агуся, – ледве не відповіла Олеся. – На двох ногах карапуся».
Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки – те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.
Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…
Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.
– Мамо! – скрикнула вона.
– Нічого, нічого, – сказала мама – і до чужої жінки: – Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.
В мои цитаты Удалить из цитат