Новий роман Володимира Лися «Діва Млинища» знову повертає читача в мальовничу місцевість Волині — село Загоряни. Ми з ностальгією мандруємо тими ж стежками, що ведуть до річки Мережки, тими ж доріжками від оселі до оселі. Раз по раз із сюжету виринають знайомі постаті: баба-шептуха Луцика, брати Вергуни, полька Зоська, що порятувала селян від спалення під час каральної операції, майорять відомі псевдо «лісових хлопців». З нетерпінням чекаєш, що ось зараз вигулькне відоме ім’я Яків і знову занурить в справжнісіньку сагу людського буття. Але сподівання марні. Це зовсім інша історія. Загоряни для Володимира Лиса як таємниче й містичне селище Макондо для Гарсія Маркеса, як вигадана місцина Йокнапатофа для Фолкнера. Але, на відміну від вищезгаданих вигаданих локацій, Загоряни таки існують. Правда назва дещо різниться — Згорани. А Млинище — це «куток» селища.
До сюжетного такого різнобарвного полотна щільно вплетена нитка містики. Побутує легенда про Діву Млинища, що постає перед очима жителів села в вирішальний момент їхнього життя.
«То колись дівчина, яку багач сватав з міста, а вона не схотіла, коли силоміць спробував до себе забрати. Вирвалася й до лісу втекла… Тико ж тіла ни найшли… Ну й являється чєс од чєсу…. Коли порятувати когось хоче».
Ця таємнича постать лише тричі (раз на сто років) з’являється у сюжеті: щоб порадити, порятувати й покарати. Образ Діви уособлює суспільну мораль селян. Їй вірять та підкоряються. Після її з’яви завжди очікують змін.
Дія твору сягає двох століть, починаючи від наполеонівських часів і до наших днів. До чого тут Наполеон, коли Загоряни в ті часи були під владою Москви? Цілком влучне запитання. Але все у творі Лиса має свою виправдану логіку. Адже саме тоді відбувається закладка основного сюжетного елементу, точніше розв’язки його фінальної частини. Один з героїв тексту перебуваючи разом з військом у Парижі часів наполеонівських воєн знаходить там карту на шкірі. На ній зображені рідні Загоряни разом річкою Мережкою і кутком Млинищем й датована та мапа сімнадцятим сторіччям. Звісно, Панаса Терещука зацікавила знахідка і він привозить її до рідного села. Але не відаючи, що з нею робити, просто ховає під стріхою, щоб через двісті років на неї натрапив місцевий історик і ще довго ламав голову над розгадкою. Ці лінії, лінія карти і Діви Млинища, в сюжеті виконують роль об’єднання прошарків твору як часових так і суспільних. Адже сюжет сам по собі не монолітний. Він розсипається на дрібніші камінці-історії героїв. Кожна по своєму вражає, закохує в себе, завжди знаходить відгомін у душі.
У фокусі тексту — двохсотлітня історія родини Терещуків, надзвичайно розгалужена та детально пропрацьована. Так як «знайомить» Володимир Лис зі своїми героями не вміє, здається, ніхто. Кожен з родичів як цілий окремий світ зі своїм власним мікрокосмом. Спектр пережитого Терещуками досвіду, власне, всі їх долі не можуть не вразити. Життя повні любові і печалі в однакових дозах. Життя отруєні історією, іншими людьми, врешті решт, собою. Здається, кожен із героїв обрав курс на самознищення через нещасливе кохання, щоб забутись у вічному сні. Але автор завжди знаходив вихід і перенаправляв людську тугу в інше русло. Цікаві долі цікавих людей.
Цей текст — подорож у давно відомий світ людських почуттів. Кохання, зітхання, народження, смерть. Здається, вже все давно написано про ці відчуття. Але Володимиру Лису вдалося рукою справжнього художника слова додати своїх яскравих фарб, місцями трохи приглушених чоловічою тугою та розмитих жіночими слізьми. Надзвичайно життєвий текст, такий теплий та душевний. Про вічне на Землі, про кохання….