Передмова

Коли ваш покірний слуга писав розлогий епос «Діяння небожителів»^[1] і друкував частини, – а це забирало трохи не ціле життя, – чимало читачів казали: «Пишіть-но щось коротке і жваве, наприклад, про такий-то випадок». І розповідали мені, хто що знав. Коли я це почув у котрийсь раз – то створив і видав збірочку новел «Хрещате»^[2].

Але невдовзі все почалося спочатку, а часу все так само не було. Тоді попросив: замуруйте мене чи принаймні замкніть на яких чотири дні – я з Божою поміччю скомпоную сорок новел, по десять за день, хоч би в чернетці, такий собі «Тетрамерóн»^[3].

Як на те, у місті лютувала епідемія грипу, і я став писати, не виходячи на вулицю та щоразу дякуючи всім, хто розповів мені ці історії.

День перший

Різдво разом

У Першій світовій війні сини України, розділеної між Австро-Угорською та Російською імперіями, воювали у двох ворожих арміях.

– За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!

– Вперед! За цісаря! Слава!

Ці кличі виривались остервенілим ревом із тисяч розгарячілих горлянок, перемішувалися з кров’ю й вихаркувалися на сніг.

Із цими кличами падали – убиті, пошматовані, а наступні ряди напирали на них, бездумно, осатаніло, щоб трохи далі померти з тими ж кличами в горлі:

– За царя! За отечество!

– За цісаря! Слава!

І якби день тривав рік, це тривало б рік, і якби вік – люди без упину вбивали б людей цілий вік.

Але стало сутеніти й бойові дії пригасали, а коли вже стемніло, згасли дотла – і на поле битви з височини осіла тиша, і незгасні янгольські очі з подивом і жалем дивилися на це місиво трупів, майже трупів і ще не трупів.

Рядового Василенка з офіцером Брусніциним оглушило вибухом гарматня^[4], і вони лишилися неподалік австріяцьких шанців^[5], коли російська атака захлинулась і відступила.

Поночі вони очуняли, Брусніцин був поранений і крізь тихий стогін прошепотів:

– Помоги, браток, помоги, солдатик.

– Зараз… щас… вашскорóдь^[6]… Рад стараться… – І Василенко заходився перебинтовувати офіцера. Невдовзі, видко, біль утамувався й Брусніцин замовк.

Тільки огром незглибимого неба міріадами очей пильно й мовчки вдивлявся у світ.

– Тиха ніч, свята ніч!.. – вихопився у Василенка спів колядки.

– Гей, зітри сльози з віч!.. – раптом почулось десь знедалеку.

«Господи! – раптом згадав Василенко. – Се ж сьогодні Святвечір».

А колядка з австріяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далі:

 
– Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас.
 

Василенко підвів голову.

Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула співаючи: либонь, не боялася стати мішенню російської гвинтівки.

Так вони обоє доспівали колядку. Потім той, з австрійського боку, завів «Спи, Ісусе, спи».

Доспівали і її.

Тоді зачулося:

– Христос ся раждає!

Василенко ніколи не чув такого вітання й одповів як знав:

– З Різдвом Христовим будь крепкий!

Тоді вони разом стали і – пішли один одному назустріч. Посередині спинилися, обнялись, поцілувалися на три боки і той, з австрійських шанців, спитав:

– Ну, брате, якої будéмо співали?

– А хоч би оцієї: «В Вифлеємі новина». Знаєш?

– Чом нє!

Вони проспівали цю, потім «Ангел Божий із небес», відтак «Коли ясна звíзда», опісля «Гей високо в темнім небі»:

 
– Гей високо в темнім небі
Зірка засіяла,
Плила, плила між горами,
Над вертепом стала.
 
 
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сіном притрусила,
Господнього Сина…
 

Василенко почув, як пролунав постріл, як вигукнув Брусніцин: «Проклятый хохол! Предатель!». Відчув, як його обпекло біля серця, але доспівав колядку:

 
– Нехай Божому Дитяті
Честь і слава буде,
Нехай Його прославляють
В цілім світі люде!
 

Доспівав – і вже аж тоді осунувся на руки побратимові й той, підтримавши, поклав його собі на коліна.

– Гнатишак! Гнатишак! Schnell in den Schützengraben! Негайно в окоп! – почулося німецькою, а потім українською.

Але Гнатишак, обнявши тіло Василенка, все співав і співав колядок, наче удвох, ні – таки удвох, і, либонь, вони удвох отак і на небі співатимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, і не перестануть співати, доки не згадають останньої, а там буде знову Різдво, і вони співатимуть – без числа, без числа, без міри…

Вічно.

Рецидивіст

«Ніколи. Більше ніколи. Обіцяю Богові перед тобою, владико», – зі щирим почуттям сказав ведмежатник Азарт.

«Господь і Бог наш Іісус Хрістос благодатію і щєдротамі Своєго чєловєколюбія да простіт ті, чадо Азаріє, вся согрєшенія твоя…» – прорік як належить владика Ігнатій.

Чудно й дивно звучали слова сповіді під низенькими склепіннями далекого північного монастиря, де тепер безбожники влаштували концтабір. Чудно й дивно, бо один в’язень сповідував другого. Один – архієпископ, якого запроторили сюди, бо не співпрацював із владою, другий – злочинець, який зламує сейфи. Він удруге за своє довге кримінальне життя попався й «мотав строк» разом з політичними.

«Коли сповідався востаннє?» – спитав його владика. Востаннє Азарт сповідався, коли мотав строк попереднього разу, ще за царя, в тюремній каплиці, бо так було треба, бо перед Великоднем усі тюрміяни тоді мусили посповідатись.

Але тепер – усе інакше. Азарта кілька ночей мучили тяжкі сновидіння: мовби падає на нього все, що коли вкрав, падає, падає без кінця, він уже весь покритий тим барвистим, яскравим мотлохом, сиплються гроші, сиплються діаманти, він уже задихається, а гора все більшає й більшає, він кричить, волає по допомогу, але його крик одразу гасне в тій купі коштовного лахміття й дорогоцінної ламані. І щоразу, коли відчував, що вже ось-ось помре, задихнувшись, долинає звідкись голос: «Є надія. Кайся!»

Тому-то Азарт вирішив попросити владику Ігнатія про сповідь. Завтра Великдень, тож тим краще. Владика не мав ані облачення, ані хреста, проте відвів Азарта в куток каземату й посповідав. Сталася, щоправда, кумедна прикрість: коли сповідник спитав – «Як твоє ім’я?», каянник зопалу відповів – «Азарт». – «Як-як?» – здивувався владика. – «Азарт… Чи то пак… Азарій». Він так давно не чув свого імені, а тільки кличку, що вже й сам не раз забував, з яким ім’ям його хрестили.

Архієрей посповідав, але не причастив. Не було ні чаші, ні вина, ні хліба. Проте все це мало бути. Невдовзі.

Владика Ігнатій кілька разів щиро просив начальника табору, а вся христобратія ревно молилась, аби раз, один-єдиний раз – на Великдень – їм видали і чашу, і корогви, і хрести, що зберігаються у сховищі табору як музейні цінності, й одмикнули церкву – один-єдиний разочок! – та дозволили відслужити всенічну, а всім охочим ув’язненим взяти участь. І, певне, такою щирою була молитва владики, і такою ревною – христобратії, а ще, мабуть, якісь тонкощі політичного моменту, що все це їм урешті-решт дозволили. Тепер владика Ігнатій, та кілька священиків усіх рангів, та декілька дияконів, і чималий хор обговорювали деталі такої незвичайної пасхальної всенічної – на далекій околиці безбожної країни, де віють хуртовини і не відступають морози.

Азарт блаженно розтягнувся збоку й на душі було так святково прибрано, заметено, випрано. І якось аж трішки порожньо в голові, як бува часом від ковтка легенького хмільного. Він солодко уявляв собі цей хресний хід навколо церкви посередині табору, як не раз із батьком ходив ще підлітком: розтинає темряву ліхтар попереду, колишуться корогви, «Воскресеніє Твоє, Христе Боже…» співає слідом за панотцем уся процесія, та й хóроше так!.. Далебі, й цього разу буде хóроше, ще навіть краще, бо яка ж це велика Божа милість на них: пасхальну всенічну дозволили червоні комісари, та й не де-небудь – у таборі. А на тій всенічній владика причастить його, прощеного, і вже не мучитимуть його лихі сни, і взагалі – вже більше ніколи, ніколи… Зав’язав.

Обговорили, що мали обговорити, і пішли до хранилища по все, чого просили і що їм пообіцяли. Незабаром повернулися з радісним гомоном: таки не обманув начальник табору, слава Тобі, Господи! Буде, буде, буде в них великодня служба! Вернулися з кількома лантухами «музейних експонатів»: тут ось і ліхтар, і чаша для причастя, тут, гляньте, браття, і корогви, і…

– Владико, а де ж ризи??

Замовк ураз радісний гомін.

– Де ризи, владико?

Риз не було. Перетрусили ще раз усе – нема.

– Владико?

Архієпископ Ігнатій сів і заплакав. Так… Так… Він сам в усьому винен: він сказав начальникові табору про все – і про ліхтар, і про корогви, і про потир, і про антимíнс, той записував за ним слідом, а сказати про ризи – забув. Яка ж відправа без риз, тим більше великóдня?…

Владика схлипував, а всі надломлено мовчали.

Врешті хтось несміливо:

– А мо’, ще раз піти… попросити?…

Ні, марно й сподіватись. Удруге вони нас не послухають. Та й порозходились вони вже всі: і начальник, і зам – лишилась тільки охорона.

Що ж, не сталось…

Ніхто із зажуреної братії не помітив, як із каземату вислизнув Азарт.

Так само тихо за якийсь не вельми довгий час він з’явився перед ними і висипав лантух червоних парчевих риз.